Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 3 из 43

Справа в тому, що вуличний боєць Вітя Стародуб був чи не єдиним, на кого спортивна надія школи і беззаперечний авторитет класу Вова Рудик не мав жодного впливу.

Була і ще одна причина. Наш фізрук[10] бачив у Стародубі перспективного спортсмена, якому просто ліньки працювати над собою. Рудик тягав гантелі та стрибав зі скакалкою. У Стародуба зовсім не було базової фізичної підготовки. Але в ті нечасті дні, коли другорічник і староста класу опинялися на одному уроці фізкультури, вправи на турнику, брусах, канаті, стрибки через «коня» і «козла» та стометрівки давалися вуличному вурці так само легко, як майбутньому вихованцеві Полтавської спортшколи. При бажанні Стародуб міг дати Рудику солідну фору, ось тільки бажанням таким Вітька не горів. Прийшовши в школу на кілька днів, він зникав на тиждень, знову з'являвся — і знову зникав.

Видно, на нього справді всі потроху махнули рукою. Дотримати б до восьмого класу — і скатертю дорога.

Усе помінялося, коли Стародуба спіймали на квартирній крадіжці. Одні казали — Вітя стояв на шухері, другі — його підсадили до кватирки і він поліз усередину першим, аби відчинити двері подільникам, треті — що він лише переховував у батьківському підвалі крадені речі. Факт залишається фактом: Стародубові реально світив суд і Прилуцьку зону-малолітку прокурор пацану намалює, сто пудів.

Далі переказував Тихий: батьки Стародуба прибігли до директора школи і нашого Чекіста, почали просити заступництва. Нібито ситуація повернулася так, що директор і Чекіст знали про погану репутацію Вітьки, але ніхто з них не міг навести фактів його поганої поведінки, бо відтоді, як Стародуба лишили на другий рік, він у школі з'являвся нечасто, а коли приходив, то поводив себе справді добре. Хоча й на науку забивав великого і товстого болта, але разом із тим не бився, не матюкався, не тирив грошей у роздягальні. Виходить, формально протягом останнього року учень Стародуб нічим поганим себе в школі не проявив. Зітхнувши, директор написав позитивну характеристику, а Чекіст, одягнувши свій шкіряний монгольський плащ, поїхав із Вітьчиними батьками до ментів. Далі вся ця компанія плюс мент із міськвідділу поперлися до потерпілих. Тихий не знає, про що там домовлялися, але нібито вийшло так: заяву терпили не забирають, бо там окрім Стародуба закрили ще двох рецидивістів, без заяви їх не засудять і не посадять. Але Вітьку за усною домовленістю неофіційно відпускають на поруки. Умова одна: пацан щодня ходить до школи, відсиджує всі уроки, потім може собі гуляти, де завгодно, та о восьмій вечора — додому. Одне порушення — і Стародуба, за яким давно тюрма плаче, посадять без зайвих розмов.

Так вийшло, що починаючи з третьої чверті восьмого класу, тобто, після новорічних свят, Вова Рудик змушений був щодня бачити в своєму класі Вітю Стародуба.

На якого і далі не мав жодного впливу.

Єдиного, хто його не боявся і міг реально дати старості по їбалу. І якби можна було робити ставки на переможця, то народ не поспішав би одностайно викладати свої копійки за Рудика.

Можливо, Вова був сильнішим. Зате Вітя відзначався безшабашною сміливістю, притаманною тим, чиї м'язи гартувалися не в спортзалі, а на вулиці.

До того ж, Стародуб демонстрував свою силу інакше, ніж Рудик. З тими, хто щось вякав проти нього або просто не підкорявся в якійсь дрібниці, староста нашого класу розправлявся тут же, привселюдно, на очах у малечі й дівчат. Вітя діяв інакше. Тих, хто чимось йому не подобався, він підстерігав на пустирищі за школою, біля будівництва, і там, без свідків, чистив рило. Литовченко не раз попадався йому під гарячу руку, зате потім, приходячи наступного дня з фінгалом, міг гордо заявити: «Бився зі Стародубом».

Ясно? Не мене побив Стародуб, а я побився зі Стародубом. Звучить зовсім інакше, тоді як у стосунках із Рудиком усе однозначно: ніхто ні з ким не бився, просто відбулася звичайна розправа, під час якої сильніший чітко вказував слабшому на його місце в цьому житті. Тоді як побитися зі Стародубом можна було собі дозволити, і хоча результат так званого поєдинку відомий наперед, привселюдного приниження не відбувалося.

Думаю, тепер вам зрозуміло, чому щоденна присутність Віті Стародуба на уроках створювала в нашому класі напругу, більш помітну з кожним днем. І хоча всім нам лишалося терпіти одне одного лише три весняних місяці, а потім — останній дзвінок, і хто куди, Тихий якось сказав мені: «Я все чекаю, коли ці марамої почнуть один одного мочити».

Хоча ми мало з ким спілкувалися в класі, але я тоді підозрював, а тепер точно знаю: кожен думав так само. Дрібні сутички між формальним і неформальним лідерами вже помічалися, та до відвертого публічного мочилова не доходило. Стародуб, навчений законам вулиці, намагався не надто провокувати Рудика. Рудик, у свою чергу, намагався не «строїти» Стародуба без потреби, а потреба виникала лише тоді, коли нам щось прогружав Чекіст на правах класного керівника.

Між Рудиком і Стародубом існувало щось на зразок пакту про ненапад, який, в принципі, при потребі можна порушити. Ось тільки Стародуб не мав права видрочуватися — відразу загримить на зону. А Рудик знав здатність Стародуба злітати з котушок незалежно від подальших наслідків і розумів — нехай після того на Вітьку чекає малолітка, зате він може на прощання відірватися по повній, і відрив цей може скінчитися для старости плачевно. Тому Вова не переступав у стосунках із Вітькою дозволеної межі.





Але було в старости слабке місце, яке встиг відкрити для себе Стародуб за той час, поки вимушено ходив до школи.

Коли ми перейшли до восьмого класу, на біологію прислали нову вчительку. Стара була ще не зовсім старою, але, як би це сказати… підтоптаною. Спочатку вона років десять вела групу продовженого дня. Прикиньте, як вона насобачилася за цей час із малими: діточки, крихітки, сю-сю-сю, тра-ля-ля. Коли її нарешті звідти забрали і вона почала читати в більш дорослих класах, всі з неї випадали, Вона далі те ж саме несла: діточки, розкрийте зошитки, візьміть підручничок, запишіть прикладець… Так її і прозвали — Дитинка. Правда, сама вона була дебела і товста, хоча, кажуть, сорока не мала. Мужики, ясно, до неї не липнули. Жила сама, десь у гуртожитку.

А потім — оп-па! Якось дуже швидко когось знайшла, але заміж не вийшла. Просто залетіла. Це так Тихий казав, хоча хто його знає… Я бачив її якось у парку з мужиком. Солідний такий, у пальті, капелюсі, в окулярах. Гуляли під ручку, здається, в кіно збиралися. Ну, мене не колише, хто нашій Дитинці пузо надув. Головне, що вона попрощалася з нами, своїми діточками, надовго і попередила: з осені біологію читатиме хтось інший.

Новенька так нічого виявилася. Після інституту відразу до нас за розподілом, це вона сама призналася. Ми в неї взагалі перший клас, а оцей урок — перший серйозний урок у її житті. Практика не рахується, то баловство. А хто забув, я нагадаю: восьмий клас на біології вивчав анатомію, фізіологію і гігієну людини. Підручник так і називався: «Анатомія. Фізіологія. Гігієна». І голий дядько на обкладинці намальований. Не зовсім, ясно, голий. До пояса. І рама така в нього накачана, ми її ще ручкою обводили від нєфіг робить.

Із рами все й почалося. Звали нову біологиню Тамара Михайлівна, ми її, ясно, Тамарою між собою називали. Вона, коли чесно, на Михайлівну не канала — дитя дитям, невеличка, очі круглі, наче в ляльки, волосня до плечей, прямо розчесана, голосок тоненький. Ну справді лялька. Хотіли її так і прозвати, але Рудик дуже скоро дав зрозуміти: хто криве слово про Тамару скаже, у голову отримає без попередження.

На якомусь із перших уроків вона почала говорити про будову людини. Принесла різні таблиці, схеми, де м'язи намальовані, щось там указкою тицяла, і раптом каже:

— Рудик, вийди до дошки.

Вова аж стрепенувся.

— А чого?

Тут щоки в Тамари стали рожевими, вона писнула:

10

«Фізрук» — вчитель фізкультури в школах, формально такі педагоги називалися не вчителями, а «керівниками фізичної підготовки» («руководителями физической подготовки»).