Страница 36 из 47
Цього разу Зубов мовчав довго.
Лунко цокав великий годинник у кутку. Чекаючи, поки господар кабінету висловиться, Клим навіть почав подумки рахувати звуки. На сорок третьому капітан прокашлявся. Не запитав — сказав категорично, вимогливо:
— Ви надасте докази, що коханка Платова шпигувала.
— У мене на руках їх нема й не може бути. Але я переконаний: обшукавши помешкання ретельніше, ніж минулого разу, їх знайдуть.
— Квартиру зовсім не обшукували. Тільки оглянули, як місце злочину.
— Наскільки я знаю, місця оглядають детально.
— Там був Платов. Він попросив... — Зубов знову замовк, завмер, гмикнув. — Так, він попросив не порпатися, бо мусив забрати свої речі. Ви ж розумієте, ми від самого початку нічого не... Чорт забирай! — він ляснув долонею по столу. — Виглядає, ви праві в припущеннях.
— Нічого не заважає вам викликати Платова сюди й запитати тепер уже його.
— Вийдіть, — капітан поклав руку на ебонітову трубку телефонного апарату.
Знизавши плечима, Кошовий залишив кабінет. Стільців у коридорі не було, тож він неквапом походжав уздовж стіни, спершу крутячи в руках капелюха, потім — легенько підкидаючи. Офіцери, що заклопотано сновигали туди-сюди, на дивного цивільного не зважали.
Нарешті з'явився Зубов, у шинелі й кашкеті, перетягнутий портупеєю. Зачинивши двері, почав натягувати рукавички. Клим наблизився, але першим не заговорював.
— Платова нема на службі, — мовив капітан. — Вчора пішов дуже пізно. За ним ще не шукають, бо начальство саме радило виспатися, для його ж блага. Після загибелі Божени навантажив себе роботою, почав пити більше, ніж звичайно. Аби не перегорів і не з'являвся в такому вигляді на очі командувачу.
— Що робимо?
— Ви — нічого, пане Кошовий. Я заварив кашу, мені хлебтати до кінця. Наді мною теж є керівництво. Про викриту, хай і мертву шпигунку я зобов'язаний доповісти. Та спершу переговорю з Платовим, сам на сам. Нехай підтвердить або спростує вашу нову версію. Заразом дізнаюся, чи багато шкоди він уже завдав армії своїм недалекоглядним зв'язком. Так чи інакше, його кар'єру не врятувати.
— Якщо капітан — убивця, він викрив та вбив ворожого агента. Не признався відразу, зрозуміло. Мені, чесне слово, байдуже службове зростання вашого приятеля і його репутація. Але з огляду на військовий час та душевний стан подібні дії та вчинки пояснюються.
Поки Клим говорив, Зубов натягнув другу рукавичку, поворушив пальцями.
— Я передумав. Поїдете зі мною.
— Для чого?
— Версія ваша. Скажете капітанові все в очі. У моїй присутності. Бачу, ви мастак придумувати різні виправдання. Вважайте себе на короткий час адвокатом Платова. Після того — вільні. Живіть, як жили.
— А пані Богданович?
— Не знаю, в яких ви з нею стосунках. Моя порада обом: найближчим часом їдьте зі Львова подалі. Ви багатьох дратуєте, той же Навотний особисто приніс мені черговий донос. Мовляв, влада робить помилку, випустивши затятого мазепинця. Забирайтеся, не мозольте очі.
— Вигнання?
— Та називайте як хочете! Головне, що порада для вашого блага, і ви маєте це усвідомити.
— Порада?
— Вважайте її наказом. Я прикрию деякі ваші справи не так заради вас, як задля власної вигоди. Ось він, шлях до пекла.
— Де пекло?
— Саме туди ведуть благі наміри, забули? Взяв на себе дурний, як тепер бачу, клопіт опікуватися молодшим товаришем. Зв'язався з вами. Так само мушу багато чого пояснити й не все приємне для мене. Тому їдьте з міста, їдьте, і даму свою забирайте. Все, ходімо.
Не маючи наміру обговорювати далі, Зубов широкими кроками рушив до виходу.
Кошовий подався за ним, подумки радіючи з несподіваної нагоди почути зізнання з перших вуст. Або побачити реакцію Платова й послухати, чим він стане заперечувати. Так чи інакше, розв'язка дивної історії — у двадцяти хвилинах їзди.
Антон Платов квартирував на Вірменській.
Доїхавши, водій Федір-Теодор зупинився біля бровки тротуару поруч із сусіднім будинком. З ними не пішов, як і минулого разу. Залишився в «даймлері». Зубову відчинив запопадливий двірник, пропустив обох. Чоловіки піднялися на третій поверх, капітан спершу подзвонив, потім, не чекаючи, загаратав у потрібні двері.
Від удару кулаком вони прочинилися.
Не зачинені — лиш щільно прикриті.
Зубов глянув на Кошового, і в його очах Клим не побачив нічого доброго.
— Так, — мовив капітан, узявся рукою в рукавичці за край, потягнув.
Перш ніж ступити всередину, розстебнув кобуру, але зброю не витягнув.
Переступив поріг.
Рушивши за ним, зайшовши й побачивши в кімнаті те саме, що й Зубов, спершу подумав: Платов не витримав, плюнув на все, запив і тепер спить на підлозі.
Кров біля скроні.
Револьвер у руці.
Дивлячись на капітанів труп, Кошовий мимоволі згадав адвоката Сойку — подібне видовище смерті зустріло і в його помешканні.
У свій перший ранок у Львові шість років тому.
— Ані руш, — наказав Зубов. — Двері.
— Ключа нема.
— Зробіть, як було.
Клим ступив до передпокою, прикрив двері зсередини, подумав — защепив клямку. Вертаючись назад до кімнати, побачив на підлозі біля вішака білий паперовий клаптик. Коли заходили, не звернув увагу. Тепер папірець кинувся в очі.
Нахилився, взяв, глянув на зворіт.
Списаний.
Пробіг очима, нічого не зрозумів.
Поклав у кишеню не так машинально, як відчувши: це найменше чекав знайти в офіцерському житлі. Ще не знав, що означає знахідка, як пояснити. Інтуїція підказала взяти, нічого більше.
Повернувшись, Кошовий застав Зубова, сидячого навпочіпки біля мертвого тіла. Не дивлячись на Клима, торкнувся шкіряними пальцями лиця, повернув голову до себе, узяв за плече, спробував перевернути. Враз облишив, нахилився до кривавої плями, придивився уважно, примружившись.
— Запеклася, — процідив крізь зуби. — Давно лежить. З ночі, не інакше.
— А то й з вечора.
— Може бути, — капітан випростався. — Ех, Платов, Платов.
— На столі, — Кошовий показав зі свого місця.
Тепер і Зубов побачив коньячну пляшку, склянку.
Щось під склянкою.
Білий папірець.
Обійшовши труп, капітан обережно підняв склянку, взяв послання двома пальцями. Ознайомився, покрутив у руці, гмикнув, знову прочитав, уже вголос.
— Божена.
— Прошу?
— Одне слово. Викрив Платов коханку чи отак сумував за нею, аж до депресії, ми ніколи не дізнаємося.
— Ніхто.
— Тобто?
— Ані ми, ані хтось інший. Дозвольте глянути?
Обминувши мерця з протилежного боку, Кошовий простягнув руку до папірця. Зубов повагався, проте таки дав записку.
Лише одне слово.
Жіноче ім'я.
Клим зиркнув із протилежного боку.
Цікаво.
— Дайте сюди. Що там побачили?
— Нічого, — Кошовий повернув папірець. — Почерк його? Знайомий?
— Маєте сумніви, що він писав сам?
— Закралися.
— Слухаю вас.
— Двері. Їх не зачинили зсередини. Люди зазвичай так не роблять. Тим більше — офіцери генерального штабу, в чужому місті під час війни.
— П'яні офіцери роблять, — мовив Зубов. — Вчора він не сам пішов зі служби. Я не маю бажання вам звітувати, але ситуація зобов'язує. Платова відправили додому відсипатися, бо дозволив собі нажлуктитися й з'явився таким на нараді. Благо, командувача не було, тому капітанові, скажемо так, наполегливо порадили йти додому, привести себе в порядок, назавтра написати рапорт, пояснивши свою ганебну поведінку, — капітан зітхнув. — Його вичитували при всіх, пане Кошовий. Заслужив, але все одно: перепало, наче хлопчиськові. Він повернувся, вже погано себе контролюючи. Тому не зачинився, лиш прикрив двері. Хтозна, міг навіть подумати — закрив. Треба, до речі, ще ключ знайти.
Кошовий згадав себе самого менш ніж річної давнини, коли сумував за Басею. Якось одного разу теж вирішив, що зачинився зсередини. Насправді, прокинувшись одягненим поперек ліжка, побачив — це не так.