Страница 35 из 47
— Я теж, — Зубов відкинувся на високу спинку стільця. — Не з вами про таке говорити. Та надто незвична ситуація, аби вирішувати її шляхом, котрий я вважаю правильним. Зокрема, заарештувати вас просто тут — і далі розказуйте в іншому місці та іншим людям. Мені не подобається, як показали себе мої підлеглі.
— Пляма на контррозвідці, так, ні?
— Утримаюсь від оцінок при вас, пане Кошовий. Далі коротше, не затягуйте, по суті.
— Отже, по суті, — Клим не втримався, потер руки. — Знову ж таки зі слів пані Богданович, нікого не вбито й не поранено. Вас, пане Зубов, вона обдурила з переляку. Ви ж не вірили, що не існує жодних потаємних картотек. А їх нема, в цьому пані Богданович мене переконала. Ви, досвідчений жандармський офіцер, повірили, вибачте, в бздуру. Мильну бульку, роздмухану якимись тутешніми вірнопідданими, котрі наввипередки бажають вислужитися. Почули — не перевірили. З кожним буває, сам сідав у глибші й брудніші калюжі. Результат усього цього сумний. А пані Магда, бачте, вас переграла.
— Я з нею не грав.
— Врахуйте становище, в якому вона опинилася.
— Хто напав на моїх людей у готелі? Хто вештався містом під час комендантської години неподалік від «Жоржа» незабаром після нападу? Хто стріляв у патруль?
— Зеленого поняття не маю про стрілянину, — твердо мовив Кошовий. — Пані Богданович вивели з готелю, і далі вона пішла сама. Вночі постукала до мене на Личаківську. Розказала все. Так, не випускав її до ранку, по завершенні комендантської години помістив у безпечне місце. Зрештою, пане Зубов, шукати можна й, мабуть, служба цього вимагає, опереткових нападників у масках. Ваш ротмістр засвідчить, що саме пані Магда напала на нього? Отож.
Клим завершив, теж відкинувшись на своєму стільці.
— Ви непоганий адвокат, — кинув капітан.
— У Львові два останніх роки перед війною вважався дуже хорошим. Коштовним.
— Магда Богданович при мені писала комусь записку. Отже, знає бодай одного з нападників. Або організаторів нападу. Мусить сказати. Тоді, можливо, ми домовимося.
— Спокій пані Магди та збереження репутації служби контррозвідки в обмін на вбивцю панни Божени.
— Ви доведете, що вбивця цього разу справжній.
— Ви не будете добиватися, звідки в мене ті чи інші відомості. Така домовленість є від самого початку.
— Слово.
— Слово офіцера?
— Перед вами офіцер.
— Пані Магда?
— Господи, та дайте мені вже з нею спокій! Хай ховається, де ховається, чи повертається до себе, чи живе у вас, чи з вами! Мене справді ввели в оману, визнаю — сам у всьому винен, розберуся й залагоджу. Тут кожен день щось нове. Жертв нема, непорозуміння вчорашнє забудеться.
— Письмове підтвердження, пане капітане.
— Я сказав — слова офіцера досить.
— На ньому й ловлю.
— Далі тягнете кота за хвіст?
— Антон Платов.
Зубов вклякнув на стільці.
— Що ви сказали?
— Він убив свою коханку. Ви підозрювали подібне від самого початку. Мотив інший. Не ревнощі.
Розділ п'ятнадцятий
Офіцерська честь
Потім, коли вони вже разом залишать кабінет, Клим Кошовий признається собі: дотепер, навіть у часи найнебезпечніших пригод, коли за кілька кроків позаду стояв і реготав Різник із Городоцької, він так не відчував реальність близької смерті.
Капітан Зубов не попросив — наказав повторити. Почувши вдруге, неквапом, ніби лінькувато, підвівся. Перевірив для чогось, чи застебнутий кітель на верхній ґудзик. Потому спокійно, з явним наміром завершити до кінця важливу для себе роботу, витягнув з кобури револьвер, виклацнув барабан, перевірив набої, зробив, як було. І лиш тоді навів дуло на Клима.
— Застрелю, сучий сину. Просто тут, на місці. Відповім за все, де треба й перед ким слід. Мусив зрозуміти, що ти — провокатор. Ви, мазепинці, інакшими бути не можете. Ви готові на будь-яку брехню, аби зашкодити короні.
Віко сіпнулося. Кошовий змусив себе не ворушитися. Кортіло впасти зі стільця, закричати, гукати на допомогу, хоч розумів — марно. Промовив навмисне повільно, роблячи паузу після кожного слова.
— Можете. Стріляти. Не тут. Так потім. Але. Дозвольте. Договорити.
Зубов опустив револьвер, поклав його дулом у Климів бік, знову сів, відбив пальцями дріб на поверхні столу.
— Почніть із високого зросту. Вашої з отим відставним поліцейським геніальної теорії. Платов високий. Не аж такий, як, скажімо, опитані нами панове Данилевич, Навотний чи Химич. Проте я залишав право на похибку.
— Яку ще похибку?!
— Забули? Пане капітане, насправді будь-хто, і я згадував про це, може бути вищим за мініатюрну від природи панну Божену. Вона тим брала, як я довідався. Всякий чоловік почувається впевненіше поруч із невисокою жінкою.
— Припустімо. Нехай. І?
— Платов міг ударити свою коханку згори вниз із таким самим успіхом, як... не знаю... хоча б Данилевич. Детальний слідчий експеримент завжди можна провести. Тіло ж не поховали, воно, здається, в анатомічному театрі досі. На моє прохання пан Віхура дізнався. Так чи інакше, важливий факт нанесення удару саме такою манерою, — Кошовий підніс руку й різко опустив, хекнувши при цьому. — Ось вона, похибка. Ми з вами з огляду на неї теж підходящі кандидатури.
— Гарне порівняння.
— Визнаю помилку, пане капітане. Каюся. Збила з пантелику. До того ж ані я, ані пан Віхура не можемо отримати детальнішу інформацію від поліції. А отже, не можемо дійти висновків, котрі будуть точнішими за зроблені на око.
— Чому ви переконані, що не помиляєтесь тепер? Йдеться про штабного офіцера з бездоганною репутацією.
— Якщо не рахувати коханки.
— Пане Кошовий, жінки для військового — як завойовані нагороди. Аби капітан звабив раптом дружину генерала й при цьому вона молода-гарна, числився б героєм. А ось генерал ловив би в спину насмішки.
— Приймається. Але ж ви не хотіли бачити свого близького товариша в ролі вбивці власної коханки. Хіба за таке нагородять?
— Отже, ви переконані: Платов — убивця.
— Так, інакше мусив би пустити собі кулю в лоба. Божена поставила бездоганну репутацію коханця на кін. Вона зрадила капітана, пане Зубов. Вона взагалі зрадниця.
— Тобто?
— Шпигунка. Лягла з ним у ліжко за наказом австрійської розвідки.
Говорячи так, Клим нічим та ніким не ризикував.
Вони з Магдою довго, кілька годин готували розмову, зважуючи всі «за» й «проти», і нарешті погодилися: шкоди від викриття вбитого агента нікому не буде, натомість користь Божена принесе й після смерті. Дізнавшись про її загибель, Магда потурбувалася, аби довкола обірвалися всі нитки. Почавши копати, російська контррозвідка ні до чого не прийде, хіба отримає кілька непрямих підтверджень, щоб довести правоту Климових слів. Якраз це було важливо, бо робило дійсною угоду, заради якої Кошовий почав свою гру й матиме на меті убезпечити саму Магду.
Зберегти живих значно важливіше, ніж без жодної користі для справи намагатися врятувати мертвих.
— Звідки ви...
— Знаю. Довідався. Нагадую про наші домовленості: нічого не питати про джерела. Інакше наступного разу мені стане складно ними користуватися.
— Думаєте, буде інший раз? Навряд, пане Кошовий. Але вимагатиму все ж таки доказів шпигунської діяльності панни Микульської.
— Їх ви запитаєте в капітана Платова. Він напевне одного разу здогадався, кого пригрів біля себе. Не так давно, до речі. І все одно, з огляду на те, що ми з вами дізналися про час їхнього знайомства, досить швидко. Чи розкусив сам, чи, скоріш за все, Божена почала форсувати події, вербуючи коханця, шантажуючи або в інший спосіб намагаючись видоїти з нього потрібне. Ось про яку зраду кажу. Платов убивав її люто й безжально, ображений у кращих почуттях, і заразом рятуючи себе. Хтозна. Раптом коханка-шпигунка встигла витягнути з нього щось цінне. Двері Божена проти ночі відчинила, як ви й припустили, тільки йому, нічого не підозрюючи. Або не знала, що розкрита. Або думала: все на мазі, Платов у лещатах, нікуди не подінеться, прийшов здаватися на її милість, — Клим зітхнув. — Потім він покликав вас, аби ви допомогли відвести від нього підозру. У мене все, пане капітане.