Страница 23 из 47
— Вам не вдалося. Влучили пальцем у небо. Зубов переконався в цьому, інакше ми б із вами тут не стояли. То зайдемо у двір, аби не маячити двома стовпами?
Револьвер за паском ніби поважчав.
— Йдіть перший.
Знизавши кремезними плечима, Навотний пройшов у браму й зник з виду.
Ступивши за ним, Клим на коротку мить подумав: нападе, налетить, зіб'є з ніг. Уже почав розстібати нижні ґудзики свого пальта. Але басистий спокійно стояв біля мурованої стіни. Тут справді гуляли протяги, й Кошовий знову поправив комір пальта, натягнувши глибше шапку, — останнім часом став вразливішим до негоди, ніж раніше.
— Про що ви хочете говорити?
— Про нас із вами, Кошовий.
— Нас нічого не пов'язує.
— Відсьогодні — дещо є. Божена.
— Не знав її за життя.
— Мене здивувало спершу, звідки вам відомо про її смерть. Потім згадав усе про вас і зітхнув. Хай там що, хай там як, нехай світ стає дибки, ви все одно встромлятимете носа в чужі справи. Особливо коли йдеться про вбивство.
— Не з доброї волі. Але перед вами, Навотний, найменше хочеться виправдовуватись, пояснювати вам щось. Та коли ми при тому: ви мені розкажете.
— Нічого не збираюся розказувати.
— Для чого тоді прийшли, чекали, мерзли? Повертаємося до ідеї вбити мене чи бодай дати прочухана?
Навотний зробив крок до Кошового.
Клим ступив назад — героєм тут не побудеш.
— Я хочу почути, чому ви повісили вбивство Божени саме на мене. На що розраховували? З таким успіхом могли, виконуючи невідому мені місію, назвати вбивцею когось іншого. Хто вам так само не до душі. Чи, скажімо, звинуватити мене заразом у вбивстві вашої нареченої.
Сіпнулося віко.
Нігті вп'ялися в долоні.
Вдих — видих.
— Мені здавалося, маю угоду з Зубовим: про залучення до цієї справи мене майже ніхто не знає. Тим більше — підозрювані. Ви прийшли сюди, Навотний, бо дізналися про мою участь. Крім самого капітана, ніхто інший повідомити вам не міг. Для чого він так учинив?
Клим не міг роздивитися обличчя свого візаві в темряві. Але чув, як той голосно сопів.
— Я не відповідаю за дії контррозвідки, — промовив нарешті. — Взагалі не питав пана Зубова ні про що. Бо людина його статусу не повинна мені нічого пояснювати. Важливо, що він повірив не вашому наклепу, а фактам на мою користь.
— Робити мені більше нічого — клепати на вас. Висловив припущення. Так само зроблене на основі певних фактів.
— Ви мастак до різних висновків, пане Кошовий. Давно зрозумів це. Перед вами я теж не мушу виправдовуватися. Як і не збираюся обговорювати щось із вами. Але виняток зроблю, аби закрити вам рота.
Клим сильніше стис кулаки.
Давно не боксував, узагалі запустив свої зайняття гімнастикою. Та при нагоді легко міг згадати навички ближнього бою. Лиш не тепер. Не в тому річ, що противник міцніший й задавить грубою силою, хіба доведеться пускати в хід зброю. Сутичка з ним потягне за собою негативні наслідки лише для Клима. Адже це не буде двобій, Навотний вірно служить російській владі, на його бік стане в будь-який момент перший-ліпший військовий патруль, Кошового знову заарештують, та й Зубов навряд чи визволятиме вдруге.
Замість того мовив:
— Ви називаєте жертву на ім'я. Тон при цьому міняється. Так говорять про близьку людину, жінку. Чи бодай не чужу.
— Ми були близькими, — легко підтвердив Навотний. — Життя довкола змінилося раз і назавжди. Вчора вона була моїм ворогом. Сьогодні сама прийшла, призналася в очевидному — була поліцейським агентом. Тепер не біля справ, жити якось треба. А я опікуюся гуманітарною місією. Божена просила знайти спосіб допомогти і їй.
— Пропонувала себе? — вирвалося в Клима.
— Свої послуги. Не те, що ви подумали зараз. Не тіло.
— Давно це було?
— А вам яке діло?
— Панна Божена тривалий час була коханкою російського офіцера. Теж, думаю, не від хорошого життя. Він напевне допомагав їй, підтримував, утримував. Чого їй було треба він вас, коли вже мала покровителя?
Тепер Навотний відповів не відразу.
— Про таке не йшлося, — сказав нарешті. — Коли вона прийшла, я навіть не подумав про коханця. Хоч знав, що Божена його мала. Але... Так, один раз вона дозволила лишитися в себе на ніч, — він знову засопів. — Не знаю причини.
— Ох, ці жінки, так?
— І не кажіть. Я пояснив тоді: хай думає, що хоче, лиш гуманітарна місія, якою я опікуюсь, займається передусім потребами спільноти, котра постраждала від переслідувань австрійської влади за свої погляди. Звісно, пообіцяв чимось посприяти. Божена ж хотіла щось подібне почути. Проте за якийсь час вона зустріла мене в місті, попросила прийти ввечері. Сказала — буде сама, має повідомити мені щось важливе. В обмін на допомогу, якої дуже домагалася. Заінтригувала, чесно кажучи.
Кошовий ледь подався вперед, на цей час забувши, що перед ним — той, чиїми зусиллями він сів за ґрати.
— Ви були на площі Ринок тим вечором, коли її вбили?
— Ні. Пояснив це панові Зубову. Й довів. Довелося поводитися не шляхетно, адже йшлося про честь і репутацію жінки. Не Божени. Я справді збирався, та в останній момент вирішив: вона грається з відчаю, шукає виходу зі скрутного становища. Коли це важливо — почекає до завтра. І провів ту ніч із іншою особою. Вам, звичайно, її не назву. Та капітанові вона моє алібі підтвердила. Не треба нагадувати вам, юристові, що таке алібі?
Кошовий мовчки гойднув головою.
— Нагадати ще раз, що краще вам більше ніде й за жодних обставин не згадувати моє ім'я всує?
Тепер Клим кивнув.
— Побалакали, значить.
Проходячи повз, Навотний не стримався — легенько тицьнув Кошового кулаком у плече.
Дочекавшись, поки його кроки стихнуть, Клим розтиснув кулаки.
Розстебнув пальто до кінця, ковзнув рукою назад, поправив револьвер, що сповз трохи нижче.
Дивно — заспокоїло.
Постоявши так ще трохи, подався й собі додому.
Йти недалеко, і вже почав міркувати, чи викличе знову до себе Зубов і що робити далі. Нових підказок не було. Навотний відпав, як би Кошовий тим щиро не журився. Якщо брати зріст убивці як чільну особливу прикмету, кожен із тих двох, Химич чи Данилевич, цілком могли кандидувати, бо — тут слід повторитися, — невисоку Божену вдарити зверху міг не такий здоровань, а просто високий чоловік. Сила удару може не залежати від статури вбивці. Варто повернутися до припущення, що її могла додати лють.
Особистий мотив.
Божена могла не загрожувати, а образити.
Чоловіка.
Чи — жінку.
Наприклад...
Пане Кошовий!
Клим здригнувся, відірваний від роздумів раптовим вигуком.
Він саме зайшов у парадне і побачив Зінгера, котрий визирав із прочинених дверей свого помешкання.
— Вечір добрий, — Кошовий торкнувся краю капелюха.
— Говоріть тихіше.
— Щось сталося? — Клим стишив голос.
— Мабуть. Ще не знаю, бо не звик читати чужих листів.
— Листів?
— Посильний приніс ось це.
Ступивши через поріг, Зінгер простягнув білий цупкий конверт — фірмовий, із вензелем «Жоржа».
Миттю майнуло: тепер таких не друкують, отже, зі старих запасів.
Згадав, у кого вони можуть бути.
Прочитав прізвище адресата, впізнавши почерк. Підвів погляд на Зінгера.
— Хто це — пан Правниківський?
— Я відразу вирішив, що то для вас. Ви знаєте всіх пожильців, тут таких нема. Навіть тепер, серед деяких нових.
— Але посильний приніс сюди.
— Пане Кошовий, крім вас, у мене в будинку не квартирує жоден правник. Тому я зрозумів: справа таємна.
Клим хотів витягти послання тут же, негайно. Зиркнув на Зінгера, стримався, подякував, швидко піднявся до себе. Зачинившись ізсередини, підпер спиною двері, відчувши, як вдавився в поперек револьвер, розірвав конверт збоку.
Складена вдвоє чвертка паперу.
Той самий почерк.
«Допоможіть. Чекаю в себе. Поясню при зустрічі».