Страница 22 из 47
Ключ лежав за надірваною підкладкою, впав туди випадково, тому під час обшуку його не знайшли — надто дрібна штучка. Вивудивши на ходу, Кошовий притримав замок лівою рукою, правою стиснув ключик, застромив у замкову шпарину, повернув.
Пішло на диво легко, наче замок змащували весь цей час. Хоч Клим і не думав, що ключ застрягне чи доведеться ламати двері. Свої відчуття пояснив подіями останніх тижнів: все, що було до арешту, відбувалося ніби в минулому, дуже далекому, яке вже не вернеш, а те, що зараз, після виходу на волю, нагадує чистий аркуш.
Знявши замок, підважив його.
Роззирнувся.
Сутеніло.
Швидко ступивши всередину, Кошовий тут же зачинився на клямку. Поторсав — міцно. Електрики нема, але на столі сиротіла гасова лампа. Знайшовши сірники в шухляді, куди клав їх сам, Клим запалив світло, прикрутив ґнотик. Поторсав завіси, з вулиці світлі смужки зараз ніхто не повинен побачити. Зайва увага не потрібна.
Бо аж тепер Кошовий розумів, чому його принесло сюди.
У конторі нічого не помінялося. Його стіл, великий, важкий, Між шафами, забитими паперовими папками й ящиками з картотекою, — менший столик, за яким раніше скнів він, згодом — його помічник, Остап Найда, який подався в січові стрільці. До історії з Різником, у яку він, власне, й втягнув Клима, перекресливши тим самим його подальше життя, хлопець не виявляв до мілітарних справ жодного інтересу. Та трагічне для всіх, у тому числі для його родини, завершення тієї пригоди щось поміняло всередині Остапа: подався в «Сокіл»[33], що не заважало працювати в конторі майже безкоштовно — таку своєрідну покуту після загибелі свого нещасного родича Лукана наклав на себе. Кошовий дізнавався — його худорлявий та хворобливий помічник раптом почав робити успіхи, й не здивувався, коли Найда вирушив на фронт у складі першого легіону.
З того часу він сам не надто вчащав до контори.
Але один раз, на початку вересня, прийшов, вибравшись сюди пізно ввечері, проте з наміром повернутися до початку оголошеного росіянами комендантського часу.
Тоді Кошовий сховав у конторі, в одному йому відомому місці, свій револьвер.
Озброївся для самозахисту ще п'ять років тому, купив у Єжи Тими. Потім кілька разів випадала нагода пустити в діло. Стріляти довелося лише раз, у повітря, коли розганяв п'яний натовп, підбурений провокатором — соціалістом Даньковичем: той намагався нацькувати людей на нього, коли Клим займався справою Агнелі Радомської, задушеної у власному автомобілі. Хоч сам по собі револьвер допомагав Кошовому налякати й розговорити непокірних, отримуючи від них потрібні відомості, віднедавна тримати його вдома стало небезпечно. Військова комендатура наказала львів'янам здати зброю під загрозою смертної кари, багато хто поніс, крім, звісно, кримінальників — у цьому Клим був певен. Він же вирішив не поспішати, виніс револьвер з дому і заховав. Мудро зробив, бо під час трусу не знайшли.
Нині ж вирішив ризикнути: останні події змушували озброїтись.
Ходити отак, із револьвером у кишені, Кошовий не збирався. Але мати вдома зараз не завадить.
У разі чого викине у вікно. Чи, вибравши нагоду, поверне назад.
Перевіривши зброю, Клим поклав її в кишеню, швидко передумав, засунув ззаду, за пасок штанів. Поспішати далі не мав куди, тож по старій пам'яті вмостився за столом, вперся в краї руками, уявивши себе знову відомим впливовим адвокатом. Навіть зсунув брови й надув щоки, посидів так кілька хвилин, посміхнувся сам до себе — от же ж, не лишається нічого, як справді гратися.
Машинально висунув шухляду.
Отак!
Кошовий не повірив очам, уздрівши всередині коробку з-під сигар.
Це ж треба! Сам же поклав — і з голови геть!
Витягнувши її й відчуваючи зовсім недоречне тремтіння в руках, Клим відкинув кришку. Лише три сигари сиротливо перекотилися денцем, та йому після поганого тютюну й це — манна небесна, Божа благодать.
Зануривши дві в кишеню пальта, третю розкурив, завмерши так при світлі гасової лампи, викинувши зайве з голови й повністю віддавшись давно забутим відчуттям: мир та спокій, своя контора, улюблена сигара. Не збирався докурювати все, відтак захопився, не міг зупинити задоволення. Поки сидів, сутінки проковтнули Львів, і хоч-не-хоч доводилося йти до себе — ходити по темному небезпечно, хоч і револьвер за паском.
Зачинивши контору й знову прилаштувавши ключ за підкладку, Клим підняв комір пальта й рушив у бік дому.
Кілька разів на перетині вулиць повз нього проїхали військові автомобілі. Переходячи Личаківську, пропустив трамвай, темний та напівпорожній. Міський транспорт усе одно ходив, нова влада намагалася зберегти бодай частину звичного життєвого устрою міста.
Перетнув колію, застрибнув на хідник.
— Кошовий!
Гукнули з найближчої темної брами.
Басом.
— Вас так швидко відпустили?
— Добре, що не ховаєтеся.
— Від кого ховатися? Від вас?
— Узагалі. На вашому місці я б давно скористався нагодою й накивав п'ятами.
— Ви це вже робили на своєму місці, Навотний.
Чоловіки відразу, не змовляючись, відмовились панькатися. Раніше, зустрічаючись у судах, обидва зберігали пристойність. Адже Ярослав Навотний як адвокат тривалий час захищав затятих москвофілів, називаючи нападки на них боротьбою з переконаннями. Климентій Кошовий до історії з Різником лише стежив за такими процесами, котрі від середини минулого року наблизилися до свого піку. Потім, активно вклинившись у політичне та громадське життя, почав усі ці процеси готувати, ще й виступаючи не як юрист, а свідком обвинувачення.
Ось головна причина, яка спонукала Навотного нацькувати на опонента російську поліцію.
Чоловіки стояли один проти одного на порожній темній листопадовій вулиці. Зараз Клим вкотре пересвідчився — Навотний високий, вищий на голову за нього. Крім того — розлючений, чого не приховують густі сутінки. Ладен ударити згори кулаком. Не так, як Божену, — ту, як переконався Кошовий, стежачи зранку за іншими кандидатами в убивці, справді міг збити вертикальним ударом будь-хто з них, бо кожен зависокий для мініатюрної панни. Й попри це йому дуже кортіло не помилитися в припущенні.
Помилився.
Навотний стовбичить перед ним у загрозливій позі, вільний, не ушкоджений.
— Може, відійдемо й поговоримо?
— До себе я вас не запрошую.
— Я й сам до вас не піду. Ось брама, там — двір. Будемо сам на сам, якщо не зважати на щурів та протяги.
— Образно жартуєте.
— Стараюся. Зайдемо — чи боїтеся?
Кошовий розправив плечі, ворухнувши при цьому тулубом, аби відчути револьвер, притиснутий паском до спини. Але якщо пальто не розстебнути, в критичний момент вихопити не встигне. Доведеться маневрувати.
Чи — не доведеться.
— Вас я не боюся. Побоююся вашої затятості й некерованості.
— Не розумію.
— Слухайте, Навотний, вас мусили затримати і напевне затримали в поліції. Зараз хоч темно, проте лише по четвертій.
— Що з того?
— Думаю, вас випустили з контррозвідки чи з поліції, хто вами займався — не знаю, не так уже й давно. Швидко питання, які вам ставили, не прояснюються й не знімаються. Перше, що ви зробили, — помчали ловити мене.
— Не перебільшуйте значення власної персони в моїх очах.
— Чому ж ви тоді тут? Сказати, як було? Ви запитали у двірника, вірного русофіла, чи вдома я. Той відповів — ні, тож ви лишилися тут. Не знали, коли я повернуся. Проте готувалися чекати довго й дочекатися нарешті. Хіба це не затятість, га, пане Навотний?
— Не менша, ніж та, з якою ви звинуватили мене в убивстві Божени, пане Кошовий. Зводили особисті рахунки. Мстилися за те, що я доклав руку до вашого недавнього арешту. Бо я далі вважаю: вам і вам подібним місце в тюрмі. Нагадав про це капітанові Зубову, коли прощалися.
— І що він?
— Нічого. Пропустив повз вуха.
— Вас це додатково вразило й зачепило. Тому ви тут. Отже, викрутилися.
33
Подався в «Сокіл»... — молодіжне парамілітарне товариство, відіграло значну роль у національному відродженні слов'янських народів, зокрема чехів, українців, поляків.