Страница 15 из 47
— Та високий же.
— Не всякий здоровило нині сильний. Віхуру давно бачили? Отож.
Естер жестом привернула до себе увагу.
— Тут, здається, не так сила, як лють. Вона додає.
— Згоден.
— Ваша маленька панна когось не лише образила — дуже розгнівала. До глибини душі, пане Кошовий. Образила в кращих почуттях, принизила. Можливо, розчарувала.
— Це важливо, — погодився Клим. — Зайвий раз підказує: шукати слід поруч. З цим я й прийшов до вас, Шацький.
Йозеф стрепенувся.
— До мене? Поруч із... Дуже перепрошую, пане Кошовий, та ви отак, при моїй дружині... Не міг я бути поруч із тою особою!
Тепер не стрималася Естер — зареготала так щиро й дзвінко, як давно собі не дозволяла. Вона буквально вибухнула, і троє дітей дружно визирнули з сусідньої кімнати, аби глянути, з чого матері так весело. Дені не стримався, собі підтягнув. Посміхнувся й Кошовий, зрозумівши, в чому річ. Один Шацький крутив головою, втямивши — сміються з нього, та не дотумкавши, де причина.
— Не про те мова, — сказав Клим, коли раптові веселощі трошки вщухли й Естер загнала дітей назад. — Ви знаєте все й про всіх. Божена Микульська, схоже, була за життя особою не такою помітною, як відома вам Агнеля Радомська, донька нафтовика, проте напевне знана в інших колах.
— Я не належав до кіл молодих легковажних осіб, — Шацький вкотре ковзнув поглядом по Естер.
— Але ви назвали покійну легковажною. Хоч не знаєте особисто, нічого про неї не чули. Невже у Львові справді знайдеться людина, яка невідома вам?
Шацький пожвавився, поцмокав губами.
— Про легковажність роблю виняток випадково з ваших слів, пане Кошовий.
— Що я такого особливого сказав?
— Історія її знайомства з тим російським капітаном. Прийом влаштовує ворог, — на цьому Йозеф наголосив, але стишив голос, ніби тут міг хтось підслуховувати. — Не всяка дама піде туди навіть на запрошення. Наші пані мають гонор, пане Кошовий. Не всі, але мають. Панна Божена до таких навряд чи належить, інакше — ви цілковито маєте рацію! — Шацькому було б про ту особу бодай щось відомо. Вона виникла перед капітаном нізвідки, чи не здалося вам?
Він хитро примружився, а Естер ураз підхопила думку, завершила її:
— Пане адвокате, покійниця шукала такої пригоди! Невже ви самі не зрозуміли?
— Вона шукала знайомства з офіцером. Прискорила події. Так роблять, коли хочуть вижити й жити.
— Курви!
Сталося так, що Шацькі вигукнули це одночасно.
Віко сіпнулося.
Клим прозрів.
— А Божена Микульська — не курва! Себе не продає за гроші! Подібні речі за той час, що минув, її коханець точно б дізнався! Випливло, знайшлися б добрі люди! Має досвід зваблювати чоловіків... Ні! — долоня легенько стукнула по поверхні столу. — Довіра! Їй потрібна довіра! Вона втирається в неї, має такий талант! Ви праві, пані Естер: наша маленька панна шукала не пригоди, не розваги. Їй був потрібен офіцер. Саме цей.
— Чи інший.
— Гаразд, просто — офіцер. З якою метою — інше питання. Важливо, що вона діяла фахово. Навчена.
— Життям, — сказала Естер Шацька.
— Або — поліцією, — промовив Йозеф Шацький. — Пане Кошовий, чи не дійшли ми з вами зараз силою спільного розуму до того, що коханка російського офіцера в мирний час могла бути поліцейським агентом?
— У такому разі її мав би впізнати Віхура.
— То хіба його парафія? Здається, персони агентів краще знає особисто пан Лінда.
Клим обмежився кивком, визнаючи правоту.
Карл Лінда до війни був начальником усієї таємної агентури кримінальної поліції, справді міг розказати про кожного з підопічних.
— Ось чому я про неї нічого не знаю, — розвів той руками. — Пан Лінда у Львові?
— Виїхав разом із родиною до Кракова.
— А хто ж тоді...
— Ви знаєте, хто.
Так, допомогти могла лише Магда Богданович.
Розділ сьомий
Вісник смерті
Коли простував до готелю «Жорж», йому раптом стрельнуло: можуть стежити.
Дотепер Климові майже ніколи не випадало сушити подібним голову. За сищиками таємно споглядали злочинці в пригодницьких романах. Там герої демонстрували чудеса винахідливості, відриваючись від переслідувачів та міняючись ролями — починали стежити за своїми ворогами. Реальне життя не вчило Кошового мистецтва виявляти філера, хоча сам не раз мав нагоду приміряти роль шпига. Навіть коли займався справою друкарів у Києві, чомусь не думав про поліцейських топтунів, хоч потім дізнався: почали водити, щойно взявся їх захищати.
Глибше засунувши руки в кармани пальта, аби не мерзли пальці без рукавичок — чи не знайшов, прибираючи після обшуку, чи хтось потягнув дорогу річ під час трусу, — Клим зиркнув через плече, наслідуючи книжкових детективів. Кого хотів побачити, поняття не мав. Зараз містом ходили переважно військові, солдати й армійські офіцери, патрулі й просто по справах. Цивільні намагалися уникати зустрічей, обходячи, щойно побачили здалеку. Листопадова сльота і пронизливий вітер, що ширяв дворами, провулками та робив протяги, дещо рятували, бо через погоду дихалося трохи легше, ніж коли стояли останні теплі тижні. Тоді було сухо, тож сморід висів неймовірний, проникав, здавалося, в усі щілини, від нього неможливо відгородитися навіть щільно зачиненими вікнами.
Новій владі стало не до благоустрою, і центральна частина Львова вже не дивувала неприбраними купками кінського та волов'ячого лайна, котрі лишали за собою після проходження кавалеристи й обози. До всього примішувалися огидні запахи зіпсованої каналізації, роботу якої поки не відновили, хоч обіцяли, гірки сміття, залишеного після себе солдатами, й стійко смердів дьоготь — ним вони змащували черевики. Вітер ганяв паперові агітаційні листівки, газетні клапті, а з афішних тумб суворо дивилися круглолиці російські козаки, котрі наколювали на довгі піки маленьких товстих австрійських солдатиків у шоломах із гостроверхими шишаками.
Магда, як раніше, жила в окремих апартаментах «Жоржа», й те, як вона втрималася там, Кошовий вважав дивом, не інакше. Першого ж вечора свого тріумфального входу до «визволеного» Львова офіцери-переможці зайняли готель, зайшли до ресторану й замовили шампанського всім присутнім. Поки кельнери розносили бокали, один із старших офіцерів виголосив невелику, але емоційну та палку промову, привітавши з історичним возз'єднанням слов'янських земель, поверненням додому, й закликав піднести келих за Государя імператора й во славу російської зброї.
Клим потім дізнався: Магда Богданович у цей самий час спустилася до ресторану, як сама пояснила при нагоді, лише з цікавості. Їй так само подали шампанське. Взявши келих, вона вголос запитала німецькою, кому вона має заплатити за випите. Російський офіцер сприйняв її слова як жарт, заявивши: це урочисте частування, за рахунок імператорської армії, та навіть якби не так, усе одно не в традиціях офіцерства — брати гроші з дам. На що Магда відповіла, а Кошовий, якого при тому не було, дуже чітко уявив собі як інтонації, так і вираз її обличчя:
— Дуже перепрошую пана офіцера, але в такому разі я змушена відмовитись.
— Невже шампанське кисле? — спробував пожартувати той.
— Шампанське в «Жоржі» найліпше з усього, що ви тут зараз можете знайти. Проте я не бажаю підтримувати ваш тост. Отже, не вважаю пристойним частуватися. Радо піднесу келих за інше. Ось чому волію заплатити за себе сама.
Присутні вклякли й стояли так, поки Магда не покликала кельнера, замовила пляшку такого ж шампанського та порцію кав'яру собі в апартаменти, після чого пішла геть. Офіцер, прийшовши до тями, гукнув її, Магда спокійно повернулася й запитала:
— Пана обурив мій вчинок? Пан хоче мене покарати? Це в традиціях офіцерства — воювати з жінками?
За два дні той самий офіцер стояв в апартаментах пані Богданович, вимагаючи зібрати речі й залишити номер.