Страница 12 из 47
— Слухайте, вам кортить, аби в неї чоловіків було більше?
— Ви знову переходите межі, пане Кошовий.
— Я це вже від вас чув. Тлумачу: зв'язок із вами панна Микульська не приховувала. Про це, зокрема, свідчать згадані вами погрози. Тому в пристойному товаристві знатися з нею перестали, хоч до того часу вона напевне оберталася саме в ньому. Розірвати зв'язок, припинити вітатися, переходити на інший бік хідника — ось вони, методи покарання.
— З вашої логіки виходить, потенційний убивця мусив би приховувати факт спілкування з Боженою, — зазначив Платов миролюбніше.
— О, ви теж починаєте комбінувати! — Кошовий клацнув пальцями. — Напрямок визначений вірно. Треба виявити того чи тих, хто старанно приховував свої контакти з убитою. Не лише від вас, пане капітане. Передусім від громади, свого ближнього кола. Звідси питання: вам такі люди не знайомі:?
— Ні! — відрубав Платов, та за мить перепитав: — Про чоловіків чи жінок мова?
— Якщо знаєте жінку, ладну отак орудувати підсвічником, аби звести з вашою коханкою рахунки... — Клим розвів руками. — Хіба маєте конкурентку.
— Господь із вами!
— Чудово. Жінок викреслюємо. Можете щось сказати про чоловіків?
— Ні, — капітан говорив уже не так різко, проте не менш категорично.
Кошовий потер руки, зиркнув на Віхуру, ніби перевіряючи, чи правильно веде розмову. Відставний комісар кивнув, зрозумівши погляд саме так. А Клима чимдалі захоплював азарт.
— Божена когось підозрювала? Припускала, хто може погрожувати?
— Конкретних осіб не називала. Хоча я намагався говорити з нею про це.
— Як ви познайомилися? Де, коли, за яких обставин?
Платов заповнив чергову паузу, знову хлюпнувши собі води. Вихилив не відразу, покрутив склянку в тонких аристократичних пальцях, для чогось глянув через скло на Клима, потім на Віхуру.
— Я обов'язково повинен розказати?
— Так.
— Що це дасть?
— Може бути важливим, як почався ваш зв'язок. Чия ініціатива, хто першим пішов на контакт?
Капітан нарешті випив воду, далі грався порожньою склянкою.
— Тепер розумію... Тобто... Все якось...
— Сміливіше, — підстьобнув Віхура, звернувшись до капітана німецькою.
— Божена підійшла сама, — вичавив Платов. — Виявила до мене інтерес. Боже, аж тепер доходить, заднім числом: виділила серед інших, пішла просто до мене. Був якийсь прийом в ресторані готелю «Жорж». Здається, граф Бобринський тоді наказав... рекомендував... словом, демонструвати містянам лояльність російської армії. Нас не треба боятися, ми принесли мир... Хто запрошував дам, чи просили їх спеціально — поняття не маю. Сам був серед гостей, Божена зробила знак бокалом з протилежного кута ресторанної зали, я салютував у відповідь... Вона дуже гарно почала розмову.
— Гарно?
— Непомітно. Не шукала приводу, не вигадувала нічого, розумієте? Вона ніби знала про мене все.
— Все?
— Багато, — виправився Платов.
— Чув про подібний прийом. Середина вересня, чи помиляюся?
— Вересень, точно. Дату не назву зараз.
— Не треба. Вона справді не має значення. Близькими ви стали відразу, того ж вечора?
— Наступного. Божена запросила до себе... сюди... Я тоді пізно затримався в штабі, придумав щось, аби втекти від безкінечних нарад. Примчав із шампанським, боячись розбудити її. Але вона не спала, чекала... Як кажуть, при параді. Здається, могла чекати довше.
Дзень!
Склянка, випавши з капітанових пальців, розбилася об підлогу — килим у спальні поклали не надто товстий.
— Дякую за терпіння, — сказав Клим. — Якщо пан Віхура нічого не додасть, у мене з питаннями все.
Відставний комісар замість відповіді підвівся, посунув до виходу, не повертаючись.
Поки розмовляли, Зубов зняв з канапи шовкове китайське покривало й накинув на закривавлене тіло.
— Можете щось сказати? — спитав, щойно чоловіки вийшли.
— З нервами в пана офіцера негаразд, — прогудів Віхура. — Як для військового, надто вразливий.
— Загинула близька йому людина.
— Та годі, пане капітане, — відмахнувся той. — Жінці, з якою він спав, провалили голову. Той, хто вчинив так, ненавидів її. Ми з вами певною мірою колеги. Б'юся об заклад, ви бачили трупи. Не гидуйте, придивіться уважно. Тут, а краще — коли тіло обмиють в анатомічному театрі. Закладуся на що завгодно: ви навряд чи зможете виявити перший удар, бо смертельний — кожен. Убивця знав це. Вбив з першого удару, та все одно гатив, гатив, гатив, — відставний поліцейський красномовно махнув правицею згори вниз кілька разів, мов стукав молотком чи рубав дрова. — Так робить або психопат, або той, хто ненавидить жертву. Перший варіант відкидаємо. Панна не з тих, хто не розрізняє людей. Душевно хворому не відчинила б проти ночі. Ненавидіти сліпо файну кобіту — треба щось особливе, прошу пана. Ось мій висновок.
— Заради цього я й радив залучити пана Віхуру, — сказав Кошовий. — Наша домовленість щодо винагороди йому в силі?
— Ви більше торгуєтесь, чим приносите користь, — скривився Зубов, та Клим відчув: капітан говорить швидше для порядку, аніж справді так думає. — Власні висновки маєте?
— Мушу подумати, скласти в голові.
— Не забувайте: звітуєте мені про кожен свій крок.
Кошовий пропустив попередження повз вуха.
— Поради приймаєте? Чи лише звіти?
— Поради?
— Так. Сюди вже треба викликати поліцію. Капітана Платова хтось бачив тут чи поруч уночі?
— Навряд, — промовив Зубов після паузи.
— Ваш водій?
— Лишіть. Федір сюди не заходив. Навіть аби знав, що тіло виявив особисто капітан і не тепер, а раніше, — забрав би це з собою в могилу.
— У такому разі, пане капітане, ось вам пояснення, чому тіло пролежало в помешканні кілька годин. Платов прийшов сюди, — Клим глянув на настінний годинник, — пізнім ранком. Скажімо, об одинадцятій чи за десять по ній. Побачив замордовану панну Божену, спершу дав знати вам — це просто пояснити. Ви звеліли викликати тих, хто має цим займатися. Що казати поліціянтам, коли вони прибудуть, коли казати і чи говорити з ними взагалі, — вирішувати панові Платову. Наразі все.
Віко сіпнулося — тепер переможно.
Зубов потер гостре підборіддя, крекнув, повернувся до Віхури всім корпусом.
— Розумію, ви давно знайомі з паном... гм... адвокатом?
— Чимало, — почув у відповідь.
— Він завжди такий хват?
— Як? — відставний комісар не зрозумів останнього слова, та швидко здогадався про значення за капітановою інтонацією. — Та хтозна. Клопоту з ним мав.
— Клопоту?
— Отож. Коли пан викручує так, що завжди правий, і хочеш заперечити, а не маєш як, — то для поліції великий клопіт...
...З будинку колишній адвокат і колишній поліцейський вийшли вдвох, без охорони. Клим примружився, глянувши на ратушу, над якою вітер полоскав біло-синьо-червоний прапор з двоголовим російським орлом. Не дощило, хоча львівський листопад майже завжди довго оплакував минулі погожі дні. Проте ніколи о цій порі будівля не здавалася Кошовому такою сумною, як цьогоріч. Піднявши комір пальта, гмикнув;
— Дуже довгий ранок. Прокинувся в тюрмі, не підозрюючи, що отак відпустять. Але не повірите, пане комісаре; не тішуся чомусь. Неправильно себе веду, мусив би стрибати цапом...
— Бо вас випустили з-за ґрат, та не на волю, — буркнув Віхура у відповідь, поправивши капелюха. — Навіть я маю більше свободи.
— Правда ваша.
— І заради Бога, не звіть мене вже комісаром!
— Для мене ви, пане Мареку, завжди лишитеся комісаром.
— Коли б ми ще з вами отак мирно постояли.
— Мирно? Та пан жартує! У мирний час отака наша зустріч була б надзвичайною подією. І ми б напевне рушили на пиво.
— Якби мені дозволила пані Віхурова, — кивнув відставний поліцейський.
Говорячи так, думав у цей час про своє. Пожував губами, потому збив великим пальцем капелюха на потилицю, чого раніше солідний чоловік собі при всіх не дозволяв.
— Знаєте, пане Кошовий, я зараз розкажу вам про вбивцю трошки більше, ніж тому російському офіцерові...