Потонулі в снігах

Легко впізнати гарну людину на вулиці: вона завжди помилується горобцем, що купається в калюжі, котом на підвіконні, поважним песиком на повідку… Якщо дитині не дозволяють спати з котом, то вона тулить до себе іграшкового ведмедика чи лисенятко, щоб заснути у повній безпеці. Тільки некрофіли бояться зарази і бруду від тварин. Двадцяте століття створило купу забобонів, нічим серйозно не обґрунтованих. Втратився зв’язок з іншими істотами, почався розпад особистості. Однак, залишилося ще стільки островів, маленьких світлих місцин, де не зникає відчуття незахищеності, де ми любимо і нас люблять. Яке це щастя — мати багато дітей і багато котів, собак, кроликів, пташок, дбати про них, ніколи не залишатись самотнім, перебуваючи в блаженній взаємозалежності.

Спостерігаючи за рибками в акваріумі, чи усвідомлюємо, у якій страшній залежності перебувають ці істоти від нас? Клітка, з якої ніколи не вийти, — мене це вражало ще дитиною і вражає досі. Вдивляючись, я сама стаю в’язнем. Зовні — ми такі самі бранці планети Земля. І це допоможе нам зрозуміти цінність інших життів.

Беззахисність людини починається з першої ж миті її існування — з випадковості зачаття. Її можуть знищити у зародку, керуючись розпачем, байдужістю, ненавистю. Безконечний потік жінок проходить через абортарій, і їм услід з болем дивляться ті, котрі не можуть народити. У лоні матері дитина зазнає знущань, стресів, і мусить з’явитися на світ живою чи мертвою. Але там вона сміється, плаче, думає. Її береже доля, бо той, хто має народитися, народиться. Ми не можемо нічого змінити, незважаючи на жахливі умови нашого існування, нестерпно тяжкі, морально й фізично. Людство не вижило б, якби не мало любові до потомства, і від того, як до нас ставились у перші місяці, залежить усе наше життя.

Коли мені вперше показали мою дочку, вона перестала плакати, впізнавши мене. Кожен день личко її мінялось, набуваючи рис предків: ставало дорослим, колір очей змінювався. Вона ніби шукала остаточної форми втілення. Напередодні її народження мені приснилась небесна дорога, по якій йшло двоє чоловіків, а за ними дріботіла жінка. Усі були в багатих червоно-зелених строях, оздоблених золотим шитвом. Ще одна таємниця буття, якої я, певно, не зможу відгадати. Малесенька дитина — загадкова. Вона мудра й чиста, все ще оточена оболонкою, яка з кожним днем тоншає.

Треба мати власну дитину, щоб зрозуміти інших дітей і поставитись до них з безмежною терплячістю. Або повернутись до дитинства, пригадавши власну залежність від батьків, виправити їхні помилки. Кожна матір — інша. Є матері зі сліпою любов’ю, які на все життя позбавляють дитину самостійності. І навпаки, ті, що подбавши про тіло дитини, відсилають у світ, не готову до життя. Я бачила радісне допитливе півторарічне дитя, а через рік — вгодовану тупу ляльку яка засвоїла мавп’ячі правила поведінки; і на тому її розвиток зупинився.

Згодом з’являється жорстокість, адже така дитина не відчуває болю інших. Вона лише вдає, що любить маму й тата. Ця дитина ніколи не буде доброю. Ми ж бо живемо не тільки серед людей. Нас оточують дерева, квіти, птахи, риби, інші істоти. Але допитливість нині не в пошані. Стінки акваріума — телевізор і комп’ютер.

Власне дорослі займаються усілякими непотрібними справами, як зауважив Маленький принц. Вони не мають часу на пізнання. І на пізнання дитини також. Спробуймо уявити дитя, яке цілий день у садку чи в школі, де його виховують загалом випадкові люди, котрі не люблять дітей. Якщо вони не б’ють дитину, не знущаються над нею, ніхто не цікавиться їхніми методами виховання. Дитина вертається додому, де теж нікому не потрібна. І так виросло вже три покоління. Хіба світ став кращий?

Дитина безправна. Її піддають насильству кожен день. Від неї вимагають стати якнайшвидше дорослою, аби спекатись. Послух і любов купують подарунками. Усі, крім батьків, ставляться до дитини байдуже. Дітей ґвалтують, викрадають, калічать. Дитина нічого сама не вирішує. Вона покинута напризволяще суспільством. Напівголодні діти висиджують по сім годин у школі, де все робиться для того, щоб зненавидіти навчання. Їм кажуть брехати, списувати, обдурювати.

Пригадую один випадок, коли ми вертались з донькою зі школи, змучені й голодні. Було холодно і ми зайшли до іграшкової крамниці. Мала відчула, що не дійде, якщо я їй не куплю якоїсь забавки. Вона попросила копійчаного їжачка, але я потягнула її назад. Дочка заплакала, і ми пішли далі. І тут я поставила себе на місце моєї втомленої дитини, яка можливо не посміхнулась сьогодні. Сказала: «Донечко, твої сльози дорожчі мені за всі крамниці на світі». І ми повернулись і купили того їжака.

Мати повинна бути для дитини сонцем, яке сушить сльози, зігріває й освітлює усе довкола себе. Сонце не потребує відплати ні тепер, ні в майбутньому. Дитина згодом стане таким самим сонцем для власних дітей. Якщо у ній не буде тепла, вона не грітиме.

Поблажливість у дрібницях навчить наших дітей спілкуванню. Але вони мають знати, що найбільший гріх — це насильство над тілом і душею. Розпещена дитина — це не та дитина, яка хоче цілий світ, а та, що не усвідомлює межі, за якою кінчається гра і починається кривда. З любові й розуміння виникають обов’язок, великодушність, благородство. Якщо вони з’явились із чогось іншого, це підробка, тонкий шар косметики.

Кожна дитина — особистість. Серед дорослих таких значно менше. З ними треба грати в інші ігри.

Коли маєш щастя виховувати дитину, кажи собі і навіть їй: «Я роблю це тому, що люблю тебе і ти мені нічого не винна. Коли матимеш власних дітей, віддаси їм усе те, що я віддаю тобі». Скажи собі і їй: «Я буду з тобою завжди. Коли тобі боляче, я допоможу. Коли тебе образять, я захищу». Кривда, заподіяна дитині, така сама велика і болюча, як і та, що заподіяли дорослому. Дитина отримує шок, коли чує від батьків або вчителя: «Це твої проблеми». Уявіть, як їй самій зі своїм горем. Ціле життя вона не посміє поділитись почуттями.

Є діти, яких змушують бути найкращими, і вони дуже з того переживають. Вогонь змагання обпалює. Їм здається, що їх менше любитимуть, якщо вони будуть не найкращі.

Коли мені, бувало, уривався терпець, я пригадувала слова американського філософа Сантаяни: «Дитина — це гість у домі». Отже, ставмося до дитини як до дорогого гостя, а не як до власності чи інструменту вдоволення наших амбіцій. Даваймо їй усе найкраще, даруймо повагу, і відчуваймо легкий смуток, що колись це гостювання закінчиться. І найважливіше — дитина хоче бути дитиною. Даймо їй час вирости.

Ми робимо багато помилок, та хто їх не робить? Що почуває дитина, від якої відреклися, яка не знає батька чи навіть матері? Вона все життя шукатиме їх, блукаючи чужими вулицями цього світу. Це стане сенсом її буття. Нікому не вдасться споганити душі, яка прагне пізнати справжніх батька й матір, а не тих, хто породив її. Отак і ми подібні часом до цих сиріт, шукаючи невидиме світло Бога.

Коли настає час вростати у людську спільність, час дорослішати, це — велике потрясіння для дитини, яке може закінчитися трагічно. Більшість з нас хоче повернутись до несвідомих втіх дитинства, сяк-так захищеного, але ніхто до юності. Ті, хто лицемірили, аби навчити нас ідеальних норм поведінки, чи просто хотіли помилуватись нашою ангельською невинністю, тепер виганяють нас на вулицю, де панують закони насильства. Що є сумніше за самотню дитину, яка марно вдивляється в чужі обличчя, прагнучи знайти в них приязнь і повагу до своєї неповторної особистості? Згодом ми вже не шукаємо і не хочемо цього.

Підліток — з одного боку, ніби король, що втратив привілеї, а з другого — на ньому лежить тягар недовершеності. Йому кажуть: «Ти — ніхто. Стань кимось, і ми приймемо тебе до того чи іншого стада». Вони топчуть його гідність, і коли він починає бунтувати, карають. Лагідне дитя, яке часто плаче і викликає зворушення, стає незграбним і вульгарним. Його проймає жах від настання статевої зрілості, якої він не бажає. Для оточуючих він тягар, якого треба позбутися. Кажуть, що це перехідний вік, але чи конче він мусить бути таким відразливим і болючим? Єдиний вихід — спокійно вдавати, що нічого не сталося, і посилювати в дитині відчуття безпеки, не відпускати її руки. Інфантильність — це лише спроба подолати страх. Якщо ви не лицемірили і не зраджували дитини, вона не стане в 13 років монстром і не зневажатиме вас. Сама визначить межі вашої опіки і ви знайдете в ній приятеля, з яким можна розмовляти годинами.