Карпатський капкан

Мод танцювала. З темряви було чути її тихі ритмічні кроки й видно граційні помахи рук. Вони виринали на світло, немов пливли нічною річкою. Віллі зачаровано дивився на це дійство. Він збуджено спробував проковтнути грудку в горлі, але відчув, що в роті геть пересохло. Кроки Моді затихли. Руки зникли в темряві. Вона відтанцювала свій танець і тепер десь пливла в мороці незбагненної невідомості перед майбутнім. Зі свого мороку вона бачила його, такого правильного, красивого, вірного.

— Хочеш вина? — запитав Віллі.

— Дуже хочу, — долинуло з пітьми. — Хочу вина, хочу кави, хочу музики, хочу зірок… Хочу лежати й дивитися на нічне небо. І заснути в твоїх обіймах.

— Тебе, мабуть, втомили останні ночі. Нині відіспишся.

— Відісплюсь… — Її голос, наче відлуння.

— А мені ще наздоганяти полк. Давай вип’ємо.

— Вип’ємо…

Він теж пройшов у камінаті до столика, узяв штопор, щоб розкоркувати пляшку. Було чути, як Мод зробила кілька легких танцювальних па назад. Вільгельм усміхненим поглядом спробував виловити її силует у темряві й зосередився на пляшці, корок котрої не піддавався. Та враз почув знайомий звук пересмикування затвора. Озирнувся. Мод стояла на світлі в стрілецькій позі. На нього холодно дивилося дуло люгера.

— Сцяпан Іванавіч, падйом! Абакумав на сувязі. Сцяпан Іванавіч, — забубоніла Мод басовитим прокуреним голосом. — Просипайся, Іванавіч!..

Західна Україна, місто Калин. 1946 рік, 3 вересня,

кабінет директора школи для дітей з обмеженими

можливостями, 8:10 за місцевим часом

(10:10 за московським).

Крижень ошелешено розплющив очі, зірвався з потертої шкіряної софи. З плечей з’їхав радянський мундир з погонами полковника. Він побачив перед собою заклопотаного дядька, котрий трусив його за рамено. Крижень протер очі й дуже здивувався, коли зрозумів, що поруч немає Моді, війна — в минулому, а він сам давно не Вільгельм Моргенштерн, а дещо старший полковник у відставці Степан Крижень. І зараз він офіційно працює директором сиротинця майже на кордоні з Польщею. А неофіційно — керівник резидентури головного управління Держбезпеки СРСР в районі, де досі війна, де ллється кров. Крижень струснув головою, щоб переконатися, що сон минув, ще раз роззирнувся, чомусь дивуючись на облуплені стіни свого кабінету, заліплені патріотичними плакатами, старий, але міцний дубовий стіл з чорнильницею та кількома великими зошитами на ньому, могутній сейф у кутку, увінчаний австро-угорським гербом, кілька стільців з різьбленими спинками.

З вулиці долинав дитячий галас і дзвінкий сміх — школярі граються по закінченні уроків. Між рамами вікна об скло приречено б’ється маленька муха. На неї сторожко, з надією дивиться голодний павук, що облаштував собі тут павутиння.

Дядько дав можливість Крижневі отямитися після сну і продовжив будити його:

— Сцяпан Іванавіч, Абакумов на спєцсвязі… Сцяпан Іванавіч!

Крижень байдуже позіхнув і підвів очі на дядька:

— Це ти, Трохимович… Мені така хрінь наснилася…

— Табє пасля кантузіі кожную ноч такоє сніцца. Табє треба адпачиць, і я б адпачив… Можа, пайдзьом завтра на карася?

Крижень струснув головою:

— Карасі… Для початку від Вітька лящів нахапаю, — відміряв по лікоть, показуючи, якого розміру це будуть лящі, а там буде видно, — нарешті легко зіскочив на ноги, поспіхом вийшов до сусідньої кімнати, узяв слухавку й відрапортував:

— Полковник Крыжень! Здравия желаю, товарищ генерал-полковник!

— Степа, ты там у себя вообще охренел?! Я пять минут вишу на телефоне, жду пана галицийского. У тебя че, манеры панские появились? Так мы их мигом подрихтуем!

— Прошу прощения, товарищ генерал-полковник. С моими детьми дел невпроворот.

— Товарищ полковник! Это не твоя основная работа. Ты — разведчик! Ты знаешь, что из твоего района вышел на связь радиопередатчик?

Крижень заклопотано потер чоло.

— Никак нет. У нас нет аппаратуры радиоперехвата. Этим занимается Львов. Разрешите спросить, когда они вышли в эфир?

— Уже полтора суток как. Что думаешь по этому поводу?

— Я вам докладывал: месяц назад здесь объявилась боевая группа Службы Безопасности УПА. Мы о ней пока ничего не знаем.

— Это не ответ! Ты знаешь, что скоро к тебе приедут зарубежные журналисты? Сегодня на совещании появилось предположение, что радиосигнал связан именно с этим. В общем, так: на днях я пришлю к тебе курьеров с инструкциями. Пора действовать жестко. Понял?

— Но здесь сложный регион, своя специфика. Надо работать тонко.

— У нас, в столице, тоже сложный район и своя специфика. Поверь, сложнее, чем у тебя. Все на взводе, на нервах. Ну, ты газеты читаешь… Еще этот менгрельський очкарик — Берия — кровь портит. Короче, Степа, если что — будь осторожен и действуй не по внутренним соображениям, а как велит наш воинский устав и наша партия. Понял, о чем я?

— Да понял я!

— Ничего ты не понял! Я первым тебя посажу, если что пойдет не так. Понимаешь? Не то моя голова с плеч! У нас расправа короткая. А очередь засадить мне в спину топор — как в мавзолей… Слечу я — и тебе несдобровать!

— Витя, не надо меня пугать. Я сам за себя в ответе. И давно ничего не боюсь. Боюсь только за детей своих детдомовских: чтобы они никогда не пережили то, что пережили мы.

— Степан… — важка пауза. — Если что надо для твоих оборванцев — скажи, подсоблю: вещи, продукты.

— Витя, надо, очень надо! Нашего с Трофимовичем пайка не хватает! Мне бы еще спецфонды… А то столько ртов приходится кормить.

— Фу-у-у… Сейчас же дам команду во Львов, чтобы собрали и отправили. Да, и самое главное. Встать! Смирно!

Крижень від окрику інтенсивно прочистив пальцем вухо й переклав слухавку до іншого вуха, але не встав.

— Товарищ полковник! За особо важные заслуги в защите социалистического Отечества, укреплении обороноспособности Союза ССР вы представлены к высшей награде Союза Советских Социалистических Республик — ордену Ленина!

Крижень і не подумав вставати, тільки гаркнув у трубку:

— Служу Советскому Союзу!

— Поздравляю! Сам Хозяин дал команду. Так что с тебя ресторан. Жду в ближайшее время в Москве… Ладно, некогда мне с тобой лясы точить. Надеюсь, ты все понял как следует. Бывай, полковник!

— До свидания, товарищ генерал-полковник!

Крижень кинув слухавку й замислився.

Трохимович, що терся біля одвірка, плеснув руками по колінах:

— Нявжо медаль далі?! Дик гету справу треба як след спаласнуць!

Крижень пхинькнув:

— Медаль… Орден Леніна! — знехотя посміхнувся. — Поскупився Хазяїн, міг би й Героя Радянського Союзу дати. Чим я не герой, га, старий?

Трохимович радісно сів на краєчок стільця й підбив Крижня під лікоть:

— Скажу табє так: саправдни герой! Так што, можа, гету справу таго… кхє-кхє… — почухав горлянку.

Крижень, дражнячи Трохимовича надією, вдав, що задумався:

— Можна і «таго, кхе»… Тільки не зараз. Мені потрібно подумати. Якщо відверто, то тривожно щось мені. Снилася мені оце красуня Моді… Після снів за її участі завжди трапляються неприємності.

Полковник позіхнув, почухав волохаті груди. На них — залізний католицький хрест та великі шрами від ран.

Трохимович розчаровано посміхнувся:

— Скажу табє так: то яна цябє так любіць, што з таго свєту папярєджває аб нєприємнасцях. Я такоє вєру. Била в нас в вьоскє адна баба, то да яє мужа пастаянна приходзіла в сне патапєльніца, і пасля гетага…

— Так, не починай свої побрехеньки. Краще ось що: збери нашу агентуру і дай завдання дізнатися про радіопередавач, який минулої ночі вийшов в ефір. Попередь: не здобудуть інформації — поїдуть крутити хвости північним оленям.

— На фінскай ми єлі мясо павночних алєняв, — зауважив Трохимович. — Скажу табє так: свініна значна смачнєй!

— Саме з цього гастрономічного факту й почни з ними розмову.