Страница 4 из 47
— Ну, Лаврентий… Не каждому дано «гордо реять в небесах», — віджартувався Абакумов словами Горького, — кому-то и грязь надо подчищать. А грязи у нас… Сам знаешь, сколько.
Берія відпустив руку й розвернувся до ад’ютанта. Той подав кашкета. Лаврентій Павлович натягнув його на лисину, та чомусь зняв, узяв під руку, повернувся до Абакумова й задоволено запитав:
— Если что, пойдешь ко мне заместителем?
— Если партия прикажет…
— Золотые слова, Виктор Семенович! И главное — правильные! Партия знает, что делать. Может, ко мне заедем, обсудим, так сказать, наши общие дела? У меня есть отличный коньяк, из погребов самого Геринга. Ему лет сто. Для хорошего друга не жалко открыть бутылку-другую.
— Спасибо, Лаврентий Павлович, но мне еще до утра над бумагами корпеть. Теперь у меня работы — непочатый край. Хозяин не любит проволочек. С этим «Карпатским капканом» ты мне, конечно, удружил…
— Одно дело делаем! Я тебе помогу в этом деле. Все мои возможности и люди — в твоем распоряжении. А насчет работы — это правильно. Работа прежде всего. До свидания, дорогой! — і покрокував своею дорогою.
— До свидания, Лаврентий Павлович.
Абакумов затягнув ремінь на пузі, задумано глянув услід Берії, котрий ішов коридором, виблискуючи лисиною. Хвильку постояв — і до ад’ютанта:
— К девяти часам утра собери всех начальников по западному направлению. Вызови этих хохлов из Киева, пусть срочно вылетают, встретишь их в аэропорту.
— Есть! Готовится что-то серьезное?
— Все зависит от нас, как сработаем. Ну, а кто сработает плохо, у того будут серьезные проблемы — не сносить погон, а то и головы.
— Чехарда в верхах?
— Да уж пора, давно не было, война прошла, а мы как-то засиделись в стойлах, — і хижо усміхнувся. — А мы-то волки, не наше это дело — стоять в стойлах. Да, майор?
— Эт точно, товарищ генерал-полковник! — усміхнувся ад’ютант. — Матерые…
Польща, Щецин. 1941 рік,
розвідувальна школа SD, AST Stettin,
23:18 за берлінським часом.
У просторій танцювальній залі інтимно горіло кілька ламп, освічуючи невелику площу, на якій розташувався стіл з розкиданими на ньому ранніми яблуками та перекинутими келихами. Скраю стола — патефон, пляшка з червоним вином та маленька настільна лампа. На гімнастичному козлі стояла спиртівка, на якій грівся кавник, поруч — невеличка срібна таця з двома фарфоровими чашечками, розеткою меду, глечиком молока й плиткою шоколаду. Неподалік на стільці висів сірий армійський кітель з імперським орлом і написом SD у чорному ромбі на лівому рукаві та одною срібною зіркою в петлицях.
Стиха награвало ностальгічне танго Man ka
— Неймовірно! — захекано сказала Моді.
Він плавно звівся на ноги, підводячи її. Вона обвила його шию руками.
— Неймовірно! — повторила. — Ти здібний учень. Ти мене відчуваєш так, наче ми танцюємо разом не півроку, а роки й роки… Хочу кави, просто божевільно хочу кави!
— Це ти — талановита вчителька. Ні з ким іншим я б так не віддався танцю.
Вільгельм налив з кавника в чашечку кави, подав їй. Вона з насолодою потягнула носом запах арабіки, надпила, задоволено закотила очі, відставила чашечку і втретє повторила:
— Неймовірно! Я так давно не пила справжньої кави…
Вільгельм поцілував її в губи, узяв у долоні її голівку й зазирнув їй у вічі.
— Це наш останній вечір, Моді, — сумно сказав. — Скоро війна… Мабуть, зустрінемося вже аж у Москві. Думаю, що так і станеться… Якби я знав Москву, призначив би тобі побачення біля якогось романтичного пам’ятника.
— Здається, після варварства комуністів там залишилися пам’ятники тільки Марксу та Леніну. Біля якого зустрінемося? — усміхнулася. — Ні, мабуть, ще є пам’ятник Пушкіну. Росіяни люблять цього поета. Ось послухай, як він писав:
Непоганий поет, правда? He знаю, як російською, але німецькою звучить красиво.
Вільгельм ледь стримав посмішку.
— Моді, а тобі не здається, що зараз нам слід навчатися танцювати якийсь божевільний російський танок з ведмедями під деренчання балалайки, а не танго?
— Мабуть, я чогось не розумію, — знизала плечима Моді, — адже це ми маємо нести цивілізацію тим дикунам, а не переймати їхні примітивні звичаї.
— Хто знає… — продовжував жартувати Вільгельм, — їх так багато, цих росіян. Після нашої перемоги вони тисячами будуть переїздити до Берліна, й за кілька років у нашій славній столиці з’являться російські ресторани з балалайками та п’яними козачками. А в театрах будемо слухати страждальні монологи постійно п’яного поміщика про гірку долю його кріпаків і читати товстенні книги графа Толстого… А ще — вистоювати довгі черги в каси за білетами на якогось новітнього російського Шаляпіна. І будемо заслуховуватися вечорами його басовитим ревінням про Волгу-матушку й життя бурлаків.
— Невже заради цього ми починаємо війну з тими азіатами?! Hi-ні-ні, мені така перспектива не до душі. Віллі, скажи, що це неправда, що ти жартуєш, що ми ніколи не побачимо в наших містах цю орду!
Віллі пригорнув її до себе.
— Я пожартував, кохана, пожартував! Моді, я пожартував… Яка ти ще юна й простодушна! — він вдихнув запах її волосся. — Я так боюся, щоб ця війна не зіпсувала тебе… Я так цього боюся! І мені зовсім не хочеться зустріти тебе на тій війні. Де солдатчина і смерть — там, де буду я… — й повчально додав: — А до Москви, моя люба, ще потрібно дожити. І пройти тисячі кілометрів. Тисячі кілометрів війни — через Україну, Росію…
Вона з насолодою довгим ковтком допила каву. Вільгельм знову зазирнув їй у вічі й чомусь злякався: в них стояв холодний металевий блиск. Чи то вона просто замислилася про щось своє? Він розімкнув обійми.
— Про що ти думаєш, люба?
— Про майбутнє. Війна така непередбачувана. Жінки нашої родини ніколи не воювали, я — перша, — їй ставало сумно.
— Твоє ім’я зобов’язує: «Могутня в битві».
— А мені трішки страшно перед невідомістю, перед тими тисячами кілометрів… — Її очі знову набули холодного металевого блиску, вона задумано пройшла кілька па із танго, кружляючи довкола Вільгельма. Це була калесіта — неймовірна, чарівна, коли грають м’язи ніг і сіднички ваблять вихилясами…
— Ти можеш зробити крок назад… Ще не пізно.
— Зараз я не знаю, чого я хочу… — тихо і якось розмито відповіла вона. — Знаю напевне тільки те, що не хочу втрачати тебе. Зовсім не хочу, — Мод протанцювала камінату, віддаляючись від нього, наче акробат по натягнутому над прірвою канату, й наполовину розчинилася в мороці, який відділяв тепле світло ламп від холодної темряви зали.