Карпатський капкан

Ернесто показав свій шрам і прокоментував, чомусь розсміявшись:

— Теруель, под Мадрид… Подарок от Франко… О-о, — ткнув пальцем в інше місце, — Подарок от Адольф Хітлер! Тулюза, Франс…

Тут Трохимович повернувся спиною до компанії й опустив простирадло. Уся його спина була суцільно вкрита шрамами.

— Міна савєцкая мінамьотная. Падарунак ад нашага роднага заградотряда. У сорак другім, калі ми драпав з-пад Харкава.

Чоловіки вибухнули реготом.

— У нас тоже такой біль. Женераль Лістер на фронте Толєдо імєть заградотряді, — поділився Ернесто. — І мнє своя метка оставіль, — показав шрам на дулі й зареготав: — Как мі тогда убєгать от Франко! Мой штани мокрій біль.

«Старшаки» із розумінням зареготали, а лейтенанти здивовано перезирнулися. Як за командою, вони вийшли на вулицю перекурити.

Сербін узяв до рота папіросу, роздратовано чиркнув сірником, дав прикурити Наконечному й, важко зітхнувши, сказав:

— З такими балачками самим час теплі кальсони в Сибір припасати. А ти кажеш, «гарні, прості»… Вони такі анекдоти травлять, що вуха в трубочку завертаються. У мене волосся на голові ворушиться, як живе, коли це чую!

Наконечний, витираючи з чола піт, погодився:

— Факт… І ще таке говорять при іноземцеві. Я сам напишу рапорт.

— Я підпишуся під кожним словом. Дивне все мені тут… Просто на голову не налазить. Вони почувають себе удільними князьками… Нічого, Юрку, скоро ми з ними поговоримо в наших кабінетах.

— Правда, Міша, правда. А поговоримо ми з ними з пристрастю.

— Я радий, що ти нарешті це зрозумів. До речі, як тобі Марі на прогулянці?

— Дурепа, яких мало. Усе, що бачить, для неї екзотика. Гляне на дерева з листочками — аж вищить від радості. Я їй цитати про соціалізм, про політику партії, а вона: «Я нє понімать умних слов, я устаю от сложних міслей»…

Сербін хвильку поміркував і вирішив:

— Ну, тоді все зрозуміло… Отже, нова ввідна… Наш об’єкт — Охеда. Працюємо по ньому. Він — занадто правильний… Комуніст. А комуністи бувають різні, як ми щойно переконалися. Особливо їхні. Марі Монтень… Вівця, звичайна паризька курва…

— Ні, вона гарна, добра…

— Повір мені, я знаю, що кажу.

— Ти був у Парижі?

Сербін багатозначно сплюнув під ноги, мовляв, та був, а що тут такого? І дав установку:

— Від нього — ні на крок. Вівцю пасемо краєм ока.

Раптово відчинилися двері. У дверному просвіті з’явився Крижень, окинув з ніг до голови Наконечного, сунув йому в руку гроші й сказав:

— Синку, досить пихтіти. У нас горілочка закінчилася… Збігай — одна нога тут, друга там. Візьми пару літрів. Бігом!

Подивився на Сербіна, котрий знову сплюнув під ноги й закурив наступну папіросу. Крижень, нічого йому не сказавши, повернувся в лазню.

…Ернесто з нерозумінням прислухався до того, як Трохимович з Мироном Микитовичем у парній луплять один одного віниками й задоволено покрикують: «Ах! Ух! Добре! Ще давай»! Він поколов панцирами раків губи, тому вони в нього стали пухкенькими, яскраво-червоними, ніби підведеними помадою, але почали дуже пекти. Щоб пригасити це печіння, він раз по раз намочував палець у чарці з горілкою, що залишилася на дні, й протирав нею губи. Але це майже не допомагало, а навпаки, через хвильку-другу починало пекти ще більше.

Крижень сів поруч, позаглядав по чарках, але вони були порожніми. Продовжив перервану бесіду іспанською:

— А мою сім’ю у війну — всіх бомбою накрило. А твої?

— Дружину розстріляли німці. Ми разом партизанили. Потім я знайшов кількох із розстрільної команди. Ми з хлопцями — кожному шнурок на шию, без сентиментів.

— А ця твоя Марі?..

Ернесто із розумінням скоса глянув на Крижня й розсміявся:

— Ми навіть не друзі… Ми ледь терпимо одне одного. Просто спільна робота, спільні колеги, друзі. Montmartre, Place du Tertre… — посміхнувся. — Паризька богема в наших особах відвідала твоє славне містечко. Але Марі мріє зробити кар’єру, мріє писати скандальні статті. А я з іншої епохи, у мене інший світогляд. Тобто довго вона в нашій редакції не затримається, — замовк і теж зазирнув до чарки. — А до речі, якщо вже мова зайшла про l`amour… як тут у вас з дівчатками?

Крижень зареготав:

— Залишилося кілька ветеранок веселого фронту від старого режиму! Якщо кості до купи зберуть, можна покликати. Вони підробляють вдома чесними домогосподарками.

— Я так розумію, що їхній фронт відкотився в непристойну Європу, а вони залишилися в глибокому російському тилу партизанити…

— Скоріш за все, чинити диверсії, підриваючи моральні підвалини радянської сім’ї. На серйозні акції ці амазонки не здатні.

У двері знову постукали. Вони відчинилися, в шпарку просунулася голова Наконечного.

— Можна?

— Приніс? — запитав Крижень.

— Так точно.

— То заходь, малий, сідай з нами. Не пощастило нам нині з любов’ю і з прекрасними весталками, віддамося почесній справі вшанування Бахуса…

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 17 вересня, готель «Комунарка»,

глупа ніч.

…Далеко за північ. У готелі пожвавлення. Кілька переляканих місцевих мешканців, яких примусово тут поселили, стовпилися біля виходу, просячи в охоронців пустити їх додому хоча б на ніч — у кого вдома хвора мати, в кого голодний кіт, хто забув важливі документи. Та вартівники були невблаганними. У них наказ вищого начальства: нікого з готелю не випускати.

Враз навстіж розчинилися двері, й у хол ввалилася п’яна компанія з Крижнем на чолі. За ними важко грюкнули двері. Трохимович, обнявшись з Наконечним, реготали з якоїсь дурнички. Голова з Івченком і Сербіним саме закінчували пісню: «Если завтра война, если завтра в поход, Будь сегодня к походу гото-о-о-ов»! «Столичних журналістів» у ту ж мить мов вітром здуло. За ними поспішно стали зачинятися двері, в замках заскреготали ключі. Крижень, ставши посеред холу, здивовано потягнув носом. Запах стояв, ніби в робочій столовці.

На шум та окрики прибігла з апартаментів заспана Хелен і зупинилася на невеличкому балкончику другого поверху, що виходив на хол. На її плечах красувався довгий атласний халатик, на голові — хустина, що формувала зачіску, на ногах — елегантні хатні туфельки на невисоких підборах. Хелен чи то здивовано, чи то обурено дивилася на п’яних чоловіків, але вирішила не влаштовувати показового скандалу, тільки важко дихала й метала очима блискавки.

— Мсьє, ґаспада, что слючільось? Потчєму ві так позно гастініца прішьоль? — екзальтовано поцікавилася Хелен.

Крижень якось дивно подивився на неї, стримано усміхнувся й трішки нетверезо моргнув, не маючи виправдання своїй поведінці, тільки розвів винувато руками.

—Mis amigos! Je suis dans l'appartement rhum! — п’яно заявив Ернесто, скривившись при вигляді своєї колеги. — Товариші! Я іметь ле апартаман рум! Прігляшаю ко мне! — махнув рукою, ніби закликаючи іти в атаку.

На його заклик відізвався тільки Трохимович:

— Ура-а-а-а!

— Р-ра-а-а! — підтримав Наконечний, знизу вгору захоплено дивлячись на старого.

Вони готові були кинутися на знищення запасів Ернестового рому, але Крижень вирішив по-іншому, ще раз глянувши на Хелен з дивною усмішкою. Мабуть, так кокетували перед своїми обраницями неандертальці.

— Він нам згодиться вранці! — вирішив полковник. — Él nos es útil por la mañana!

— Erni! Тєб’є нє стидно перед нашимі добрімі хозяєфамі? — дорікнула Хелен. — І перед муа? Я уже ложить спат.

Крижень вирішив все це діло припинити й сказав:

— Marie, s’il vous plait pardo