Страница 30 из 47
— Обо всем этом я буду докладывать начальству!
— Калі треба, дакладзі, хто ж супраць? Такая в цябє нявдзячная праца — страчиць даноси, — сказав Трохимович, позіхаючи.
Скоро Крижень поспіхом повернувся назад і, потираючи руки, підійшов до столу. Сербін зиркнув на нього з-під лоба. Полковник ніби перечепився через цей позір і відповів на нього запитливим поглядом. Старлей опустив очі. І нарешті стиха сказав чи то для самоствердження, чи то відповідаючи Трохимовичу:
— Доложу… А надо будет, приму меры.
— Та що вони знають про агрономію? — обурився голова. — Одне базікання. Не звертай уваги, ліпше давай утнемо пісню, щоб до мізків продерло… Оцю… — і з застиглими в очах сльозами завів патетично:
— Браво! Я буду с вамі плякать, мсьє гольова! — зааплодував Ернесто.
— Нам тільки шмарклів тут бракує! — дорікнув Крижень. — У такий гарний день. Так… вставаймо — і в баню!
— Банья? Зачєм банья? Я чістий! — не второпав Ернесто.
— Мон дью Ернесто! Баня… Баня, брат Ернесто, це не миття… — майже поетично пояснив Крижень. — Це — очисний бальзам. Там змиваються всі брудні думки й гріхи…
— А я всьо думаю: чаму мянє пасля лазні в баб цягнє. А то — за новимі грахамі, — і до компанії: — Так што, паважания тавариши, падимаєм сває пятия кропкі і пойдзєм змиваць грахі. Га-га-га!
Чоловіки, котрим і справді надокучило сидіти в ресторані, відсовуючи стільці, звелися й посунули до виходу.
Західна Україна, місто Калин.
1946 рік, 16 вересня,
вулиці містечка — готель «Комунарка»,
пообідній час.
Марі-Хелен прогулювалася вулицею з Наконечним. Лейтенант охоче щось їй розповідав, розмахуючи руками. Її все цікавило, погляд ковзав по завулках, балконах, вона запитувала й запитувала: про те, чому в місті так багато дерев і скверів, чому в ставку вода має зеленкуватий відтінок. У Парижі вона такого не зустрічала. Чому люди розвішують сушити білизну на балконах, які виходять на вулицю? Це ж так неестетично й непрактично! Хто такий товариш Менжинський, і за які заслуги перед містом його прізвищем назвали вулицю? «Революціонер? Він у цьому містечку зробив революцію»?! Вона вдає захоплення побаченим: польовими квітами, що проросли на занедбаних клумбах, жовтими кульбабками, що заблукали в цю осінь з далекої весни…
Нарешті вони підійшли до аптеки. Наконечний чемно попросив зачекати й зайшов усередину. У вікні майнув силует худого, наче висушеного, провізора в білому халаті, з кіпою на маківці й зник у глибині аптеки. Хелен з цікавістю зазирнула у вітрину, але нікого більше не помітила й зосередилася на розгляданні нехитрої реклами. Задля краси тут залишилися старі рекламні плакати аспірину, зубного порошку й гірчичників, із сучасних — малюнок кита, якому доктор, схожий на ідіота, вливає в рота з великої аптечної пляшечки рідину з надписом «Рыбий жир». Із глибини аптеки за нею спостерігали два цікавих дитячих очка. Вони блищали в напівтемряві аптеки. Хелен придивилася, побачила гарненького хлопчика. Синок аптекаря допитливо вивчав її…
Лейтенант скоро повернувся з краплями й віддав їх Хелен. Та спробувала заплатити за них, але він категорично відмовився, пояснивши, що «у нас не прийнято»…
Хелен попрощалася з Наконечним при вході в готель. Він невміло чмокнув їй ручку, після чого його обличчя налилося червоною фарбою. Гостя стримала посмішку, вдала, що цього не помітила, й поспіхом покрокувала у свій номер. Дорогою вона побачила, як під суворим наглядом «людей в штатском» в готель поселяються нові постояльці. Вони зовсім не схожі на журналістів — тягнуть із собою вузлики з крупами, каструлі, керогази. У коридорі на другому поверсі вже чути запах смаженого старого сала й цибулі. Хелен здивувалась з цього й невдоволено скривила носа.
Вона квапливо відчинила двері в апартаменти, зачинила їх за собою й утомлено сіла до столу. Так посиділа хвильку, подумала. Відв’язала від пляшечки крапель рецепт, акуратно розгорнула його, розправила й поклала на стіл. Занурила піпетку в краплі, закапала ніс. Ще посиділа, вагаючись, наче боячись розчаруватися в тому, що вона зараз дізнається… Помітила, що штори в кімнаті розчинені навстіж, а деякі її речі, на які вона поставила «маячки», лежать не так, як залишила, мало того, ні ниточок, ні скалочок на них уже немає. Тож у номері був обшук. Причому зроблений грубо, невміло. Вона ліниво потягнулася, встала й почала переодягатися. Удала, що похопилася, помітивши розчинене вікно, й закрила штори.
Тепер — до справи. Вона взяла рецепта й, заплющивши очі, почала щось рахувати, водити рукою в повітрі, наче по невидимій таблиці. «Centaurium umbellatum — дозування збільшено на нуль, кома, нуль п’ять сотих… два підкреслення; друга позиція… levisticum officinale тире нуль двадцять п’ять, третя — rosmarinus… чотири десятих… одне підкреслення. Отже, що ми маємо? «Зустріч на базарі завтра о десятій годині". Пройдемося ще раз…»
Хелен повторила перерахунки кодових позначень на рецепті. Радість з’явилася в неї на обличчі. Вона нарешті переодягнулася, розсунула штори й вийшла на балкон. Тут же демонстративно висякалася в хустинку й знову закапала ніс краплями.
На горищі будинку навпроти два молодих курсанти з рязанськими пиками в цивільному, витріщаючись у біноклі, розчаровано відклали їх, і один іншому заявив:
— Все самое интересное-то мы пропустили. Ей жалко было, что ли, показать, как она переодевается-то?
— Да-а-а… А как ты думаешь, у шпионок сиськи-то красивые?
— Должно быть, красивые, коль они их прячут.
Західна Україна, місто Калин.
1946 рік, 16 вересня,
міська лазня, відділення для «своїх»,
під вечір.
У передбаннику було свіжо, особливо після гарячої парної. Ернесто, Крижень, Трохимович та голова вже попарилися й, задоволені життям, сиділи за столом, замотані в простирадла. Відпочивали. На столі — гора червоних панцирів раків, у кутку — кілька десятків порожніх пляшок з-під пива. Сербін з роздутим пузом усівся дещо осторонь. Йому було важко не те що вклинитися в розмову старих вояків, а й навіть дихати. А «вояки» не переставали фонтанувати анекдотами, іноді відверто антирадянськими, та вульгарними розповідями про жінок. Потім знову поверталися до війни. І так по колу.
Тут у двері хтось постукав, слідом вони відчинилися, й у шпарці з’явилася голова Наконечного. Він запитав:
— Дозвольте?
Голова ствердно махнув рукою. Наконечний зайшов і примостився біля Сербіна. У нього на чолі одразу виступив піт.
— Провів? — поцікавився стиха Сербін.
— Провів, — ствердно кивнув і роззирнувся. — Я багато пропустив?
— Цирк продовжується… Що вони мелють!.. Марі в готелі? Ти переконався?
— Так… За нею спостерігають з усіх сторін.
— На коридорах є пости?
— Два пости плюс заселені люди додатково проінструктовані. Єдине що… вони там почали на керогазах їсти готувати, просто в номерах. Сморід стоїть, як у комуналці. Що робити?
— Та нехай. Нехай дамочка відчує всі принади радянського способу життя, — реготнув і перевів погляд на «стариків».
Крижень щойно закінчив азартну розповідь про свої пригоди в Чехії, коли вони з Трохимовичем ловили загін есесівців, котрий проривався на Захід. І показав шрам на спині, пояснюючи:
— Треба було його взяти живцем, цього штандартенфюрера, але йому наказ нашого начальства не сподобався. Ось ми й зчепилися в рукопашній. Так оце, — ще раз показав, — він ножичком мене полоснув… А це, — показав шрам поруч, — штикова в тридцять восьмому. Іспанія. Німцюра — здоровий, як бугай. Ну, я розсердився — і його саперною лопаткою між брів…