Карпатський капкан

Крижень закінчив свій спіч, глянув на Сербіна й запропонував:

— А тепер пий, старлей, пий… Не лазня, звісно, але й не ресторан «Прага», — той розгублено дивився на Крижня, роздратовано виграючи вилицями. — Не п’ється?.. — Сербін ніби закляк із чаркою в руці, не знаючи, що на те відповісти. — Тому пропоную залишити любов до товариша Сталіна у своєму серці, а самим продовжити таке славне дружнє застілля, — й повернувся до керівника оркестру:

— Маестро, “Ay Carmela”, будь ласка, тільки з душею, ніби сам був на Ебро, в тій бійні, й віриш, що колись повернешся додому з перемогою…

Той із розумінням кивнув, узяв мандоліну, сів на стілець і після недовгого вступу ритмічно повів красивим тенором:

Сербін, геть розгубившись, хвильку постояв, випив, під носа пробубонівши:

— Извините… Я от души, с уважением…

Трохимович смикнув за руку Наконечного, всадовив його на стілець і, немов нічого не сталося, продовжив балачку:

— Скажу табє так: тут справди усьо нє як вас училі у развєдшколє… Тут людзі ваююць з чатирнаццатага года. У кожнага свайо паняццє довгу пєрад Бацькавшчинай.

— «Исполнение долга дает человеку славу, польза от которой больше, чем вред от врага»… — сказав лейтенант на філософський лад. — Франческо Гвіччардіні, італійський історик і філософ, п’ятнадцяте століття…

— Разумни чалавєк! — у захваті похвалив Трохимович. — Вєльмі разумни чалавєк! І ти вєльмі разумни! Мароз па скури ад такіх слов! Вось я цябє падиму чарку! Малайчина, ой, малайчина!

— Дякую, батьку, дякую… — розчулився Наконечний, зітхнув і випив чарку.

Враз Трохимович на нього подивився із сумом в очах, задумався й сказав:

— Мой син зараз бив би такім, як ти. Твайго взросту. Пригожи бив, разумни. Усьо да кніг цягнувся. Читав кнігі розния… І я читаю, але так і застався старим дурнєм… Ці нє вучоним, простим дзядзькам. А мог би… — враз запнувся.

— Ви гарна людина, — вирішив лейтенант. — У вас очі чисті…

Трохимович стрепенувся, скинув тягар суму й спалахнув:

— Вось толькі дамачкі наши так нє лічаць. Усє кажуць, што я бабнік. А знаєшь, Юра, можа, ну іх, гетих спеціалістів з ваєнних мємуарав? — кивнув на «іспанців» втаємничено. — Йосць тут у мянє двоє маладзєнькіх сясцьор… Можа, гульньом? Дзєло маладоє… Рамантичнає. У цябє йосць шакаладкі, у мянє спірт знойдзєцца.

Вічки у Наконечного єлейно затуманилися, він важко зітхнув, підпер голову рукою й промовив:

— Нє-є, я Людмилу Михайлівну люблю…

Сербін скоса зиркав на Наконечного, котрий перестав цікавитися розмовою Крижня з Ернесто. Він сидів надутий, як сич, не слухав пісню, що й досі не закінчилася. Нарешті скреготнув зубами, непомітно смикнув Юрка за рукав і стиха запропонував вийти на свіже повітря. Той неохоче погодився, встав, защібаючи верхні ґудзики кітеля, й посунув за Сербіним. На ходу кілька разів натикнувся на крісла, зашпортався. Він був п’яненьким. Трохимович зі смішком подивився йому вслід.

— Што ж гета в яго за такая Людміла Міхайлавна? Треба папрасіць, каб фота паказав… — в автономному режимі випив чарку горілки й потягнувся ложкою за гірчицею.

І знову наткнувся на докірливий погляд Крижня. Але полковник був у доброму гуморі, ледь розчулений після “Ay Carmela”. Він тільки сказав зі смішком:

— У нас на городі за школою повно хрону, ніяк не виведемо. Може, тобі його згодувати? Теж пекучий, гіркий. Заразом і поле перекопаєш у пошуках «смачнога».

— Скажу табє так: па-мойму, хрен салодкі, а я так нє люблю салодкага, — заперечливо закрутив головою ординарець. — І в зубах захрасає. Затим сядзі, выкалупваць яго. А гета, уяві сабє, пайду в госці да дами і буду дзявбці запалкамі у зубах! Нє, гета нє культурна. А я чалавєк культурни, вихавани! — й мелькнув столову ложку гірчиці, як малюк молочної каші.

Крижень тільки махнув рукою й став пояснювати Ернесто, про що мова. Ернесто й собі вирішив покуштувати гірчиці, узяв чайну ложку, вклав до рота… І тут же почервонів, мов буряк, закашлявся, замало що не задихнувся. І з повагою покивав до Трохимовича, мовляв, «справжній чоловік». А «справжньому чоловікові» враз захотілося сказати щось розумне Юркові Наконечному, але той зник і досі не повернувся.

Тим часом за рестораном Сербін закурив, сплюнув під ноги й почав повчати лейтенанта:

— Юра, ты хоть понимаешь, что здесь происходит?! Это же антисоветчина в полном и прямом смысле слова! Почему ты не слушаешь, о чем говорит эта троица — баба из Парижа, недобиток испанский и этот целый Крыжень?! Может, они сговариваются? Может, завтра вместе уйдут за кордон?

— Ні! Крижень зі Сталіним за одним столом сидів… — Наконечного не покидав добрий, романтичний настрій. — Міша, вони всі гарні, прості… Вони щирі… Трохимович… у нього син загинув, мій ровесник…

Сербін, узявши Наконечного за обшивку, просичав в обличчя:

— Біля Сталіна завжди були вороги! Юрко, якщо вип’єш ще хоча б чарку… Я особисто відвезу тебе у Львів і передам Вороніну. І твою поведінку опишу в рапорті! Ти мене зрозумів?

Наконечний миттєво спохмурнів, нетверезо обсмикнув поли кітеля й відказав ображено:

— Так точно, товаришу старший лейтенант!

— Ну, для чого ж так, Юрко, — пхинькнув Сербін, виплюнув з рота папіросу й ураз лівим плечем притиснув лейтенанта до стіни, з кишені дістав аптечну пляшечку з нашатирем, відкрив її, густо намочив хустинку й з сарказмом прохрипів:

— Ми ж з тобою друзі… колеги… чекісти. Так не можна.

Схопив його лівою рукою за обличчя, затиснув, як кліщами, й почав правою тикати аміак колезі під носа. Той, задихаючись, раз у раз втягував носом аміачний запах, відфоркувався, крутив головою, але й далі був змушений нюхати огидний сморід. У нього потекли сльози, подих збився. Аж тоді Сербін припинив екзекуцію. Здається, вона дала результат. Наконечний відчув, що алкоголь відступив.

— А тепер іди в туалет — і два пальці в горлянку! Маєш чверть години, щоб привести себе в норму! У тебе зараз інша роль, — наказав «колега», відпустивши Юрка, й додав, поправляючи на ньому одяг: — А Крижню за неповагу до товариша Сталіна ми ще кишки випустимо!

— Міша, це ж легенда розвідки! — спантеличено нагадав Наконечний. — Як ти можеш? Він для нас повинен бути взірцем…

— Пожартував я. Пожартував, — награно засміявся. — Але його слова і його поведінку обов’язково опишу в рапорті! А ти… — знову рвучко притиснув «колегу» до стіни й посварився на нього вказівним пальцем. — А ти приводь себе в порядок. І працюй, слухай, про що вони говорять!

Юрко ображено вкотре поправив кітель, спохмурніло, з-під лоба, глянув на Сербіна. І пробубонів під носа: «Єсть»…

Тим часом в ресторані не припинялися балачки про війну, спогади й випивка. Чоловіки голосно розмовляли, розмахуючи руками, перебиваючи один одного. Хелен, з мокрою хустинкою біля носа, сумно дивилась у вікно. Нарешті не витримала й заявила Ернесто іспанською:

— Я хочу танцювати. Невже вам не надокучило пригадувати війну? Треба жити нинішнім днем, а не повертатися постійно в минуле.

— Марі, як мені не пригадувати війну, коли й досі болить поранена нога? — відповів невдоволено. — А то я, може б, і потанцював з тобою…

— Я колись непогано дансингував, — сказав Крижень, почувши їхню розмову, — і до Ернесто: — Дозволь запросити твою даму.

— Хочу-хочу-хочу! — Хелен радісно заплескала в долоні. — Мсьє Крижень, потанцюймо! Нехай Ерні поділиться своїми спогадами з молодими офіцерами, — ті саме повернулися. — Вони такі милі, зовсім не зіпсовані вашою війною…

Крижень встав, подав руку дамі, вона піднялася, зробила кніксен. Вони вийшли на середину зали. Степан кивнув до маестро, той махнув до оркестру диригентською паличкою — і полилося танго…

Крижень повів танець, мов досвідчений танцюра. Променада — він притискає партнерку до себе і… «В далекий світ, за синє море, веліла доля йти в незнаний край»… — проспівав оркестрмейстер… Калесіта — він обходить її, наче приглядається до своєї жертви. «Покинуть вас, мрійливі зорі, пахуче поле, ліс, ручай»… Хелен не очікувала нічого подібного, але відчула, що цей зовні незграбний чоловік зараз роздере її на танцполі вульгарним вуличним танго. І справді, він одразу перейшов в ентрада, вторгся на територію партнерки, закружляв її в гіро і так само несамовито провадив увесь танець до кінця. Коли залунали останні акорди, заламав її, поклав на коліно, головою ковзнув від живота до грудей, відкинув у бік руку— й так завмер. Музика обірвалася.