Карпатський капкан

— Друже, — відказав на те Ернесто по-філософськи; помітно, алкоголь геть розчулив його, і на нього накотилися спогади, — повір мені, немає нічого смачнішого за окраєць хліба, який ти розділив з камарадами в окопі… Але нині я радо розділю наш обід у найкращому ресторані твого міста! — і прошепотів на вухо, натякаючи на Хелен: — І ця кокотка з манерами Гарпії не зможе зіпсувати нашу урочисту зустріч, — і додав уголос: — Зустріч бойових побратимів!

— За що й вип’ємо, — запропонував Крижень, перейшовши на українську мову.

Сербін скоса зиркав на ветеранів іспанської війни, не знаючи, що й думати про них, але в голові вже крутилися слова рапорту, який він планував написати: «Товаришу… Абакумову від… старшого лейтенанта… Доводжу до Вашого відома, що керівник місцевої резидентури полковник Крижень Степан Іванович, увійшовши у змову зі шпигуном французької контррозвідки Ернесто де ля Охедою, на основі спільного бойового минулого на фронтах іспанської громадянської війни»… Але далі в нього щось не складалося, не йшли слова, а чомусь плуталися в дієприкметникових зворотах, на зразок: «керований розкладанням від дрібнобуржуазного… вивернутого під впливом буржуазного націоналізму… затягнутого в трясовину міщанського укладу життя»… Тому він зараз відкинув від себе цей рапорт і спробував прислухатися до розмов. Та нічого цікавого не відбувалося — народ почав збиратися на прогулянку.

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 16 вересня,

ресторан «Кооператор» (колишня ресторація «Шкоцька»),

обідній час.

У старих ресторанах, що мають свою історію, завжди якась особлива атмосфера. Її складно описати словами. Її можна тільки відчути — ці запахи, ці звуки, які долинають з кухні. Це світло, що завжди якось по-особливому лягає крізь вікно на картини на стінах, на столи, на обличчя відвідувачів. І люди, що звикли бувати саме тут, іноді викроюючи зі свого скромного бюджету якісь незначні кошти, щоб тільки віддати данину традиції й побути в цьому світі страв, запахів і звуків. Мабуть, це магія. Магія, яка існує тільки в справжньому ресторані, котрий має свою історію і власний стиль. Колись це був ресторан, що претендував на «шотландський стиль», із зображенням на картинах шотландських пейзажів, овець та національних героїв цієї країни. Тепер на стінах висіли примітивні картини, що прославляли совєтську власть і вождя… Більш нічого нового зайди зі Сходу не стигли сюди принести… Поки.

Їхня компанія влаштувалася за столом попід вікном і, чекаючи на замовлення, слухала неймовірно красиві старі мелодії: «Гуцулку Ксеню», «Прийде ще час», «Чорні очі», «Усміх». Це були пісні, народжені до війни тут, на Західній Україні, пісні, які ще не встигла заборонити нова влада. Вони чомусь не подобалися Сербіну, він щоразу кривився, як тільки конферансьє виголошував назву пісні й імена її авторів. Крижень це помітив. Пообіцяв собі дізнатися більше про цього жевжика… з понеділка. А тим часом вирішив-таки перевірити й Ернесто — чи справжній він республіканець, чи так, прикидається…

— Якийсь час у нас був комроти лейтенант Хосе Рамірес-Парче, здається, він служив і у вашій бригаді? — іспанською звернувся до гостя Степан і зиркнув на Трохимовича з мовчазним поясненням: «Зараз перевіримо, де він воював».

Трохимович вловив цей погляд, ствердно кивнув, мовляв, «дакладна так, усьо правільна», але, коли Крижень відвернувся, непевно пхинькнув, адже він не розумів іспанської.

— У нас було цілих три Раміреса-Парче, і всі з одного міста — з Картахени.

— Ні, той з Валенсії. Добрий вояка, але до дівок… як мавпа до бананів… Тільки господарство в нього в штанях — соромно було людям показати. Навіть у лазню не ходив…

— У нас теж такий був, лейтенант Родрігес-Парче, — пригадав Ернесто.

— Так-так-так, Родрігес! Точно! Як я міг сплутати? — забідкався Крижень. Помітно було, що в нього від душі відлягло.

Хелен, почувши цю похабщину, обурилася з притаманною для себе манірністю:

— Є про що згадувати! При дамі! Ернесто, мені не подобається ваш шанцевий гумор, — і демонстративно витерла хустинкою носика. — Від нього погано пахне.

Офіціантка саме принесла випивку й легкі закуски. Трохимович розлив у чарки горілку. Хелен підлив наливку, яку прихопив із собою.

— Пробачте, мадам… Просто шукаємо спільних знайомих, — відказав зі смішком Ернесто, — й до Крижня: — Я Родрігеса зустрічав під час війни у Франції, в Іспанському батальйоні. А потім хтось мені розповідав, що зараз він партизанить у Парагваї…

— Поважаю! — захоплено вигукнув Крижень. — За такого героя не гріх випити. Хай у нього в штанях прибуде… — обоє зареготали, підняли чарки й випили. — До речі, — поцікавився, — а ти був на Ебро в тридцять восьмому?… Оце була бійня!..

— Це було пекло, — погодився Ернесто, сумно глянув на Крижня, мовчки налив у дві чарки й тихо сказав: — Пом’янемо душі братів наших, що полягли…

Вони випили не чаркуючись.

Хелен вдавала, що їй нудно, неуважно роздивлялася малюнки на картинах, оббивку декору в шотландську клітинку, те, як одягнена ресторанна співачка, й навіть про себе зауважила, що даремно Ернесто говорив, мовляв, місцеві жінки погано одягаються… І ця думка враз її злякала: вона настільки вжилася в образ Марі Монтень, що навіть стала мислити її категоріями. «Утім, — подумала, — це не так вже й погано — стати іншою людиною, хоч на якийсь час». Вона важко шмигнула носом, висякалася й сумно подивилась у вікно. Але зосередитися на своїх власних думках не давав Трохимович голосними балачками. Його прокурений бас домінував за столом. Чоловіки давно звикли до цього й мало на нього звертали увагу, та Хелен він чомусь дратував. Вона змусила себе переключитися на вид за вікном. А Трохимович, не вгаваючи, заволодів увагою Наконечного; вони вели вельми цікаву бесіду. Хмільний лейтенант переконував Крижневого ординарця:

— Неправильно це — старшому офіцеру носити на грудях хрест! У нього ж — радянські погони! Він — полковник!

— На вайнє, синок, няма атеїстав!.. Тут люді вєраць у Бога, ходяць у церкву, і я хаджу, — відказав на те повчально Трохимович. — На вайнє такога наглєдзєвся, што зразумєв: толькі Бог мянє і Івановіча спас… Толькі Бог!

— Это все предрассудки, дедушка. Бога нет и не было. Темный вы народ, хотя войну прошли… Попы вас одурачивают, чтобы сделать безвольным стадом…

— Але Іосіф Вісарийонавіч, наш родни правадир і наставнік, адкрив для нас царкви, калі антихрист Гітлєр падійшов в Маскву. І з Божай дапамогай ми пагналі супостатов! Усьо ад Бога в гетим свєцє, синок, усьо гета ад Бога.

Почувши про Сталіна, Наконечний як підірваний зірвався на ноги й гаркнув:

— Товарищи! Слава нашему дорогому и любимому вождю товарищу Сталину!

За ним на ноги зіскочив Сербін, спробував звестися, поскрипуючи протезами, й голова. Трохимович лише скривився, а Крижень продовжував стиха розмовляти з Ернесто. Сербін обурено на нього накинувся:

— Я не понял, что это за неуважение к имени нашего вождя, да еще в присутствии иностранных гостей?!

Крижень перервав розмову, подивився примружено знизу вгору на Сербіна, знизав плечима й зі спокійними, твердими нотками в голосі сказав:

— Не так давно я обідав на прийомі у Йосипа Віссаріоновича, і один телепень несподівано почав кричати йому здравицю… Товариш Сталін на те сказав (зімітував скрипучий голос «вождя»): «Некоторые имеют глупую привычку произносить тосты за здравие товарища Сталина в пьяном виде и в не совсем приличных местах, как то: в пивных, привокзальных ресторанах и даже в общественных банях… Это недопустимо, товарищи. Кому это надо — пить за мое здоровье? Моим здоровьем опекаются лучшие врачи Советского Союза! Светила нашей науки! Поэтому я за свое здоровье спокоен. А такое поведение несознательных граждан подрывает авторитет партии, правительства и самого товарища Сталина»…