Карпатський капкан

— Не заспокоюй себе цим. Я тебе попередив, а далі — вирішувати тобі. Поки ми не попідписували всіх документів і не отримали доступу до паролів, ти можеш відмовитися. Ну, а коли вже вирішив іти до кінця, то роби те, що я накажу, й виживеш.

— А-а-а!.. — майнув здогад в очах Наконечного. — Ти мене перевіряєш? Щоб доповісти начальству про мою моральну готовність?

Сербін заперечливо похитав головою й пояснив:

— Просто ти чимось на брата мого схожий. Університет у Празі закінчив… Ідейний націоналіст, правдолюб… — зітхнув. — Ось тільки де він тепер зі своєю правдою?..

— Де?

— Не повіриш! У Канаді. Пише віршики про любов до рідної землі, — і враз прошипів зло: — Задушив би гадюку… Через нього всю нашу сім’ю… Матір з голоду…

Він на мить упав у стан ступору. Його руки в повітрі наче стиснули невидиме горло. Наконечний ошелешено глянув на це, відсахнувся. Сербін помовчав, подумав, опустив руки. Недобре усміхнуся:

— Щось я розбалакався… А цього не можна допускати в нашій роботі. Молодість тут минула… Емоції…

На що Наконечний зітхнув і продекламував:

Каждый юность свою терял,

Каждый скорбно смотрел ей вслед…

Хватит этой беды с лихвой

Избежавшим всех прочих бед.

— Знову єврейська філософія? — пхинькнув Сербін.

— Арабська… Поезія.

— Кидай це діло, Юрку. Кидай. На війні не місце віршам…

Західна Україна, дорога Калин — Гірське. 1946 рік,

8 вересня, 15 км до кордону Польщі, вдосвіта

Був холодний осінній ранок. По вибитій вщент польовій дорозі, перевалюючись з боку на бік, проїхав чорний Opel Kapitan. Із переліску йому навперейми вийшов Трохимович, несучи на плечі авіаційний кулемет. Він посвистував собі під носа якусь пісеньку. На картузі красувалася пришпилена невеличка червона квітка, через плече — перекинута кобура з маузером, на грудях — якийсь неприродно великий бінокль. Машина різко зупинилася, наче злякалася виду Трохимовича. Розчинилися двері, з машини вийшов якийсь місцевий дядько, схожий на обірванця, з тайстрою на плечі та засмальцьованим капелюхом на голові. Він відчинив капот і почав заглядати до мотора. За ним вийшли капітан Івченко зі «штурмґевером» та голова зі снайперською гвинтівкою, на яку опирався, як на ціпок. Усі привіталися за руку з Трохимовичем.

Той аж кипів від надлишку інформації, тому поспішив поділитися:

— Скажу я вам так: гета спєцатрад. Їх ужо дваццаць. Размножваюцца яни, ці што? Такоє вражаннє, што збіраюцца схадзіць за кардон. А калі там набядокурят, то будуць праблєми яшче і з ляхамі. У нас. А я гетага зусім нє хачу.

Дядько зачинив капот і повернувся обличчям до компанії. Це був Крижень. Він підійшов до Трохимовича, огледів його з ніг до голови й, дивуючись, сказав:

— Ти би ще жоржину, таку, на два кулаки, почепив би собі до картуза. Додуматися, іти в розвідку з квіткою в голові! Тебе жоден ворог серйозно не сприйме!

Трохимович сам здивовано зняв кашкета й побачив приторочену квітку.

— Га-га-га! — зареготав. — Дик гета тоє, га-га-га! бабьонка адна мнє на развітаннє притарочила! Я і нє бачив. Скажу табє так: ворагі, калі б мянє вбачилі, здохлі б ад смєху! — він відчепив квітку й викинув.

Усі інші не поділяли його веселого настрою. Крижень серйозно запитав:

— Гачок на позиції?

— Ужо на пазіциі. Я сам расставляв яго вуйків. І для галави йосць зручная пазіция. Для яго таланту. Як нєшта нє так пойдзє…

На що Крижень сердито прогарчав:

— «Пойдзє» як треба, не каркай, старий! — до інших: — Ну що, банда, розберемося, які це такі голубки на наші удільні землі залетіли?

— Галубкі! Скажу табє так: варони! — вирішив Трохимович, закинув кулемета на плече, підхопив на руки Микиту Мироновича. Той покірно обняв його за шию.

— Поперзавсе, — заявив голова, — неси акуратно!

— Ага-ага, гєра бургамістра, як яшче можна нєсці? Каб йон нє рипав сваімі пратезамі і нє палохав спєцатрад, бо падумаюць, што гета кашчавая з касой за імі ідзє. І з пєрапуду разбягуцца, а нам потим іх лаві па лєсє. Га-га-га! — до інших: — Ну шо, пашкандібалі? Га-га! Банда! Так, ви ідзіцє па гетай сцєжци, — вказав рукою в ліс, — а я напєрад, пакуль галаву пєранясу. Я вас пазнєй сустречу.

І рвонув уперед. Крижень з Івченком посунули за ним.

— Де ти його такого викопав? — поцікавився капітан Івченко, киваючи на Трохимовича, що встиг відбігти від них уже на добру милю.

— Партизанили разом у Білорусії. Я потім узяв його у свій диверсійний загін. До Німеччини дійшли. Надійний, як швейцарський годинник.

— Скільки ж йому років?

— П’ятдесят. Уявляєш, встиг ще проти червоних у вісімнадцятому році повоювати в білоруській дивізії Булак-Балаховича. Так що наш Трохимович — дядько ще з тих, — посміхнувся, — недобитків…

— Свій чоловік, — усміхнено зауважив Івченко.

— Якби німці не зачепили його сім’ю, — продовжив думку Крижень, хтозна, на чиїй би стороні наш Трохимович воював…

— «Скажу табє так», — перекривив Трохимовича Івченко. — Таких ворогів ліпше не мати!

Чоловіки увійшли в ліс. Капітан зняв автомат із запобіжника. Крижень приготував свої ТТ. І тут з кущів, наче ведмідь, вивалився Трохимович. Обоє різко навели на нього зброю. Та Трохимович, задоволений життям, наче воно готує суцільні приємні сюрпризи, доповів:

— Гєр бургамістр даставлєни на пост!

— Слухай, старий, ти мене доведеш, що кулю тобі межи очі всаджу! — розсердився Крижень. — Тобі що тут, іграшки?! У нас тут зараз може статися бій!

— Та гета я з нєрвав такі вясьоли. Ти мянє вєдаєш. Вось як рукі дрижаць ад хвалявання, — показав руки, та вони не тремтіли. Він заховав їх у кишені. — Вось як дрижаць, — забідкався, — як з пєрапою. Як з пєрапою!

— І чого я тільки тебе терплю? — розвів руками Крижень. — Ти мені не скажеш?

— Таму што без мянє жиць сумна.

— Це правда, — зітхнув Крижень. — Далеко вони?

— За пагоркам, — чомусь перейшов на шепіт. — Ти ідзі прама, там цябє цьоплєнькага і примуць, — і вказав пальцем напрямок руху.

Крижень, віддаючи свою зброю Івченку, нагадав усім:

— Як тільки замахаю руками над головою — відкривайте вогонь. І немає значення, СБ це чи спецзагін. «Чистимо» добіла. Зрозуміло? — ті закивали. — Ну, хлопці, з Богом. Я пішов.

— Удачі, полковнику! — побажав капітан.

Крижень згорбився й, сторожко оглядаючись, пішов уперед.

Трохимович, пересмикнувши плічми, провів його поглядом — і до Івченка:

— Нє люблю я гетих осназовцов, спєцатрадовцов. Сабралі сволач у банди і лютуюць!

— Я цю публіку з війни ненавиджу, — процідив крізь зуби Івченко. — Ходімо, щоб не запізнитися. Веди…

Трохимович рвонув крізь корчі в ліс, капітан — за ним, своєю котячою сторожкою ходою.

Крижень крався чагарниками, намагаючись ступати тихо. Він раз по раз тривожно озирався, зупинявся, прислухаючись до звуків лісу, хрестився, щось бурмочучи собі під носа; переминав підкладку гуньки, наче пересвідчуючись, що зашите в ній багатство на місці; часто важко зітхав і навіть пускав жалісну сльозу.

Вийшовши на галявинку, він подивився на сонце, що визирнуло з-за верховіть дерев, потім на наручний годинник і навіть посміхнувся, маючи намір іти далі, та враз:

— Стоять! Кто такой?

Крижень розгублено озирнувся, немов сподіваючись, що йому це почулося, але з корчів вийшов чолов’яга з автоматом, у ватнику, затягнутий офіцерським ременем нижче пояса і в упівському кашкеті на голові (Крижень про себе одразу назвав його «Ватник»):

— Руки вверх! А то буду стрелять!

— Та я то-той, пане… Домів си йду… — перелякано відповів.

— Че? Не понял.

— Я то-той-во, е-е-е… іду дамой, таваріщ, — став налякано коситись очима на автомат.