Карпатський капкан

Зараз, переминаючись з ноги на ногу та збентежено вивчаючи обстановку кабінету, перед Вороніним стояло двоє молодих офіцерів: старший лейтенант Михайло Сербін і лейтенант Юрій Наконечний. Воронін прискіпливо вивчав їхні документи й супровідні папірці.

Михайло Сербін був колишнім перевербованим вояком УПА, тому кар’єра в МДБ складалася невдало. Зараз його здебільшого використовували як підсадну качку в камерах для арештованих повстанців чи підпільників. Сербін умів викликати до себе довіру й часто витягував з арештантів корисну для «органів» інформацію. Та через цю «вузьку спеціалізацію» йому самому доводилося місяцями не вилазити з в’язниці. Він уже тричі побував на етапі й стільки ж разів — у Дальлагу. І це зовсім йому не подобалося. Тепер, після розмови з Абакумовим, що відбулася три дні тому, він сподівався змінити власну долю на краще.

Лейтенант Юрій Наконечний, пухкенький юнак в окулярах, з очицями, що розгублено бігали, був значно молодшим від Сербіна й не мав жодного досвіду оперативної роботи. Утім, після академії встиг зайняти посаду начальника відділу в контррозвідці, оскільки володів кількома іноземними мовами й з-поміж інших офіцерів вирізнявся високим інтелектом. Бо ті здебільшого мали лише досвід СМЕРШу. Вони ні морально, ні психічно не готові були працювати в нових умовах, більшість із них не хотіла переучуватися, плела інтриги проти більш удачливих колег, інші — йшли у відставку або переводилися в систему МВС.

Власне, через ті інтриги Наконечний і опинився тут… Якщо можна назвати інтригами постійні закиди колег, мовляв, що це за розвідник такий, що за комсомолець, котрий не працював на оперативній роботі й пороху не нюхав? Ну, й дружні поплескування по плечу: «тут медалей не заслужиш… Треба йти «в поля»… Повернутися завжди встигнеш, а з нагородами й досвідом і кар’єра піде вгору». Так він і написав заяву з проханням перевести на оперативну роботу. Його ж посаду зайняв черговий бовдур — синок якогось начальника з Києва.

Воронін нарешті відклав документи й весело глянув на лейтенантів, які тут же виструнчилися перед ним.

У генерала були веселі, ледь розкосі очі, властиві уродженцям Муромського уїзду Володимирської губернії, щире відкрите обличчя й добродушна посмішка. Видно, що життя йому давалося легко, й він радів з цього.

— Товарищ Сербин Михаил Филиппович… — глянув на старлея. — Девятнадцатого года рождения… Ленинградская школа… У вас завидный послужной список и опыт. В ОУН с тридцать шестого года, в УПА — с сорок третьего. Помню, как вы сдали нам бункер, опоив банду снотворным… — до іншого: — И-и-и… Наконечный Юрий Рафаилович, двадцать пятого года… Образование… Разведывательная школа первого Управления НКГБ СССР… Французский и испанский в совершенстве… Ага, кабинетная работа. Бумажки. Что, Рафаилович, хватит штаны протирать?

— Я, как комсорг подразделения и кандидат в члены КПСС, не мог оставаться кабинетным работником, — заявив Наконечний.

— Понятно, медалей захотелось. Дурак ты, Рафаилович, со знанием двух языков. Кстати, важно: ты должен слушать все, о чем будут говорить наши гости, и анализировать их разговоры. Но они не должны знать, что ты владеешь языками. Договоритесь между собой с товарищем Сербиным об условных знаках… А теперь к основному вопросу. Итак, товарищи лейтенанты, вы направляетесь в зону, где до сих пор ведутся боевые действия, и эта зона сейчас под пристальным наблюдением западных спецслужб. Поэтому каждый иностранец, который там появляется, — даже не потенциальный, а явный шпион. Повторите свою задачу. Ты, Сербии.

Сербін відчеканив:

— Проследить во время выборов за поведением местного населения, деятельностью местных органов и агентов, поведением гостей из-за границы. В случае провокаций с их стороны, попыток установить контакты с местным населением или же в случае провокаций бандеровцев подать на коммутатор команду «Закат». С целью недопущения выхода зарубежных шпионов на связь с оуновским подпольем.

Воронін кивнув і перевів запитливий погляд на Наконечного. Той продовжив:

— В случае сопротивления местных властей силовым способом пресечь их действия, уйти из города в квадрат «А», а после проведения зачистки города силами спецотрядов вернуться и задокументировать данную акцию как зверства бандеровцев.

— Все правильно, — сказав Воронін. — Только сейчас вы должны усвоить: под подозрением — вся и всё. А доказательством преступной деятельности или условным сигналом, способом передачи информации для шпионов может послужить что угодно: бумажка, брошенная на улице, окурок, потушенный об урну, салфетка в ресторане, сброшенная на пол, даже ресторанный счет. Хочется верить, что вас этому учили.

— Так точно! — разом відповіли лейтенанти.

— Хорошо. И главное, товарищи лейтенанты, вам посчастливилось поработать с самим Крыжнем! Официально переходите в его подчинение, а неофициально — контролируете его и его окружение. Вы хоть что-то слыхали о нем?

— Так точно! — захоплено повідомив Наконечний. — Нам читали курс лекций о его операциях в немецком тылу.

— Сейчас он официально числится директором детского дома для глухонемых в районном центре. Вот в это зажопье вам и придется ехать. Повторюсь: там — каждый под подозрением… Мой добрый совет: никому не верьте. Даже нашим. Они здесь быстро деградируют. Вот ваши легенды, — передав папери. — Послужной список нулевой. Алчете наград и подвигов. Штабная развязность. Фамилии прежние. Изучайте. Выезд в заданный пункт — завтра в десять ноль-ноль со внутреннего двора. Свободны!

Лейтенанти взяли під козирок, забрали папери й вийшли з кабінету. Дещо схвильовані цією розмовою й майбутньою роботою, швидким кроком вийшли на вулицю. Тут дихнули з полегшенням. Сербін розщібнув комір кітеля й роззирнувся. Здавалося, в нього в очах пробігла іскорка спогадів, пов’язаних зі Львовом, з його вуличками. З містом, котре він колись любив, але котре зрадив. Та про це не хотілося думати.

Перед ними проїхав деренчливий трамвай, набитий людьми. Сербін рефлекторно опустив голову, прикриваючи обличчя від пасажирів козирком кашкета. Наконечний відкрив коробку з папіросами й запропонував йому. Той узяв. Чиркнув сірник. Офіцери закурили, випускаючи густі клуби диму.

— Це в тебе перше завдання? — поцікавився Сербін, смачно спльовуючи під ноги. — Що, справді вирішив стати героєм?

— Быть героєм — значит сражаться и против всесильной судьбы, — зітхнув якось приречено лейтенант.

— Це ти до чого? — не те щоб здивовано, але…

— Так, щось пригадалося… «Життя змінюється щохвилини, і я маю змінитися. І змінитися на краще».

— Де це ти такого нахапався?

— Це Розенцвейг, єврей, проповідував мир…

— Космополіт, значить. У нас в загоні… е-е… в банді… Був теж один такий. Філософ. Постійно нам розказував про світове братство, про загальнолюдську любов. Якось сотник наказав вибити червоних… е-е… наших із села… Ми й дали! Крові було… Так ось. Не витримав наш філософ… А ти витримаєш, коли почнеться бійня?

Наконечний, слухаючи Михайла, відвів погляд. І твердо сказав, хоча помітно було, що йому стало страшно:

— Витримаю. Для цього я тут.

Сербін криво на те всміхнувся:

— Збрехав я…

— Про банду?

— Та нє, про того чоловіка, про Ореста… Насправді той бій його змінив, дуже змінив. Йому сподобалося, він увійшов у смак і став добрим вояком. Усі оці ідеї всесвітньої любові вивітрилися з голови. Я чув, що тепер Орест у службі безпеки УПА — звірюка, яких мало, — реготнув. — Оце б я йому до лап потрапив… Передавав би тобі привіти з того світу. Знаєш, що я тобі скажу? З таким настроєм, як у тебе, ліпше повертайся в Київ до своїх папірців.

— Ні, я все вирішив. Я маю себе змінити. Мені вдасться себе змінити, як цьому бандиту Оресту. Взірець не ліпший, але…

— Місто, в яке ми їдемо з нашою місією, — не те місце, де борються зі своїми страхами. Ми можемо потрапити в таку м’ясорубку, що твоєму Розенцвейгу в найстрашнішому сні не снилося!

— Тепер інші часи. У бандитів немає сили.