Страница 10 из 47
Усі зірвалися з місць, засовали стільцями. Під ногами заскрипіла підлога. У кабінеті повис гул голосів, всі обговорювали кожен своє. Почувся навіть смішок.
— Да, вот еще что, — пригадав Абакумов. У кабінеті знову зависла тиша. — Приказываю: срочно усилить зону выхода передатчика офицерами второго управления. Прикомандировать их к райкомам, сельсоветам, милиции, вывести на наших связных, резидентуру, управления по борьбе с бандитизмом. Зажрались они там на самогоне и сале. Толку от них… Пусть наши сотрудники немного оживят это болото. Посылать только молодых специалистов! Все. Все свободны.
Народ посунув до виходу. Абакумов кинув до ад’ютанта:
— Давай сюда этого… мордатого… отличника боевой и политической… — і чомусь додав ламаною українською: — Давай сюда цє адаробло пикате. Пєрєвербоване…
За мить у кабінет зайшов старший лейтенант, з виду — років до тридцяти, здоровий, мов бугай. У нього була велика кругла голова, м’ясисті надуті губи, ніс картоплиною й темне петлясте волосся, зачесане «хвильками» назад.
— Товарищ генерал-полковник! Старший лейтенант Сербии по вашему приказанию прибыл! — відрапортував він.
Абакумов, переглядаючи папери на столі, підвів погляд:
— Садитесь, товариш, старший лейтенант. К вам у меня особое поручение. Все, что вы сейчас услышите, должно остаться между нами, — кивнув до ад’ютанта, той вийшов. Тихо зачинилися двері.
Абакумов встав, підійшов до Сербіна й довірливо сказав, зазираючи тому у вічі:
— После успешного выполнения задания получите звание майора; орден не обещаю, но медаль «За боевые заслуги» гарантирую. А еще хорошую должность в моем ведомстве. Непыльную… И быстрое продвижение по службе.
Польща. Щецин, 1941 рік
розвідувальна школа SD, AST Stettin,
2:55 за берлінським часом.
Вільгельм пройшов, пританцьовуючи вальс, до столика, узяв штопор, щоб розкоркувати пляшку. Було чути, як Мод зробила кілька легких танцювальних па назад. Він усміхнено спробував виловити поглядом її силует у темряві й зосередився на пляшці, корок котрої не піддавався. Та враз почув знайомий звук пересмикування затвора. Озирнувся. Мод стояла на світлі в стрілецькій позі. На нього холодно дивилося дуло люгера. Від несподіванки він із силою потягнув корок. Корок піддався, й по залі рознісся звук, схожий на постріл.
— Ну, кохана, — жалісливо протягнув Віллі. — Я не можу, це ж іменний подарунок від самого рейхсмаршала! — і категорично заявив: — Моді, люгер я тобі не подарую навіть на прощання…
Мод хижо зіщулила очі й стала насуватися на нього, мов дика кішка, цілячись дулом у чоло «жертви».
— Ні, Моді! Ні, не можу! — Вільгельм став відступати.
Вона підійшла впритул, притиснула його грудьми до стіни. Холодне дуло торкнулося його лоба.
— Здаюся. Він твій… — зітхнув Віллі.
Мод відсахнулася назад, кинула награно-презирливий погляд на коханого, по-ковбойському дмухнула в дуло. Круто розвернулася на підборах і, крутячи сідницями, пішла до своєї кобури, що висіла на вішаку там, у темряві. Віллі потер пальцями чоло, стираючи неприємний дотик сталі. Дещо збуджено зробив довгий ковток вина просто з горла пляшки.
З пітьми долинуло:
— Тепер мені не соромно й на війну іти.
Із тією ж кокетливістю вона, щось приховуючи за спиною, повернулася назад. Підійшла впритул до Віллі, граційно вигнула перед його носом кулачок.
— Любий, ти теж не залишишся без прощального подарунка.
Розкрила долоньку. На ній лежав золотий значок зі свастикою. Мод пришпилила його до кітеля, що висів на спинці стільця, поцілувала Віллі в щоку й продовжила кокетувати:
— Дякую за подарунок, коханий. Я обожнюю люгер. У нього ідеальні форми…
— Як на мене, обмін не рівноцінний, — Віллі незадоволено зиркнув на свастику. — До речі, я ніколи не був нацистом, незважаючи на мою службу в СД.
Мод з хижою усмішкою стала поволі розщібати свою блузку, взяла в нього з руки пляшку, теж надпила з горла так, що з куточків губ витекло два кривавих струмочки.
Відставила пляшку вбік і знову стала натискати персами на Віллі.
— А так?.. — запитала вона й штовхнула його назад.
Він упав спиною на стіл. Від поштовху пляшка перекинулася, по білій скатертині розлилося червоне вино. На бік звалилася й лампа і вихопила з мороку нацистський плакат, що висів на стіні. До нього був прикріплений перекидний календар із числом: «21 червня. 1941 рік».
Західна Україна, місто Калин. 1946 рік, 6 вересня,
за містом біля ставка, вечоріє.
Крижень немов прокинувся — перед ним на воді шалено плигав поплавок. Він різко підсік і витягнув карася. Той перелякано засмикався на волосіні, намагаючись повернутися назад до рідного ставка, але потрапив до рук Крижня. Той акуратно зняв рибину з гачка, насадив її на кукан і прошепотів під носа:
— А знаєш, Моді, у нас тут і досі війна. Стільки крові…
І знову закинув вудку.
Тихо й затишно. Вечоріє. Над ставом пасмами стелиться туман. Горить вогник. У казанку на тринозі ліниво булькає вода. Крижень сонно дивиться на поплавки… У воді на куканах з вербових гілок мляво плещеться риба. По периметру озерця походжає охорона в міліцейській формі.
І в це царство ідилії вривається Трохимович на велосипеді. Крижень зненацька аж підскочив на місці. Трохимович кинув свій транспорт на кущі й захекано підбіг до полковника, впав перед ним на коліна й прохрипів:
— Там! Та-а-ам!
— Що?! Що сталося? — не на жарт стривожився Крижень.
— Скажу табє так… Яшче б криху… там такоє било б! Дакладна збілі б мянє бабскімі ліфчікамі. Муж майой Маруська вярнувся, ну зусім нє в час!
Крижень сплюнув:
— Тьху, старий! Я думав, щось сталося!
— І як сталася! Ти слухай далєй! А йон жа директар лазнєва-пральнага камбіната! Накрав чамадан жаночай бялізни, хапуга такой! А я яму: давно, дзядзька, на вас скаргі паступаюць ад грамадзянак. Ну пакажицє, што в вас в чамаданє! А там — і майткі, і камбінациі, і станікі бабскія. Тади я яму кажу: усьо, дарогі тавариш, папаліся на гарачим! Ручкі за спіну і пайшлі са мной у міліцию пісаць явку з павіннай…
Крижень, давлячись від сміху, щоб не розлякати рибу, просичав:
— Не можеш ти без пригод, старий! Упіймають тебе колись і не те що ліфчиком — панталонами пику поб’ють… І що далі?
— Што далєй? Я пагадзівся яго адпусціць за хабар. І взяв з яго слова, што йон усьо вєрнє пацярпєлим грамадзянкам і нє будзє больш красці. А вось і хабар…
Виклав з торбини тараню, шматок сала, сулію мутняку, смажену курку, варені яйця, хлібину… Крижень глянув на все це добро й констатував:
— Хитрий же піп тебе хрестив! Ось і маємо чим обмити мій орден. Покличемо наших друзів? — кивнув у протилежний бік ставу.
— Скажу табє так: нє заслужилі яни на добри вячеру. Хачу з табой вдваіх пасядзєць… Давно нє сядзєлі душевна. Пад чарку.
— Правду кажеш…
Трохимович з Крижнем закинули вудочки й зручно розклалися на березі ставка: пляшка самогону, чарки, нарізаний хліб, сало, запечена курка, кілька цибулин, зелень, червоний пекучий перець. На протилежному боці ставу ловили рибу голова райвиконкому з начальником міліції, але шуміли, як школярі на перерві: лупили себе по щоках, б’ючи комарню, й голосно реготали. Судячи з усього, вже приклалися до чарки. Їхні голоси розливалися луною над озером.
Крижень сердито вирішив щодо сусідів-рибалок:
— Як же тут повудиш спокійно з таким вереском? Усю рибу розлякали! Їх як навмисне підібрали до пари: що голова райвиконкому — безногий дебіл, що начальник міліції — дебіл комісований…
— Вайна-а-а, — по-філософськи протягнув Трохимович. — Дзе ж цяпєр знайсці здаровага мужика? Многія цяпєр такіх. Скажу табє так: гетая вайна нікому нє дадала здаровя.
— Це точно… Мабуть, даремно я так про них. Голова он, як ноги міною відірвало, сам приповз до наших окопів. Перетягнув ноги ременем — і на ліктях…