Страница 32 из 35
— Як, як ти сказав? — перепитав Нільс. — Шурум-крути? Бу-рум-верти? Я — був, став — ти?
— Ну от усе й переплутав! Це ж заклинання! Тут кожне слово має бути на місці. Поміркуй лише: чи хтось захоче стати таким, як ти, а ти своїм «бурум-крути» все зіпсуєш. Слухай спочатку.
І Горго промовив спочатку. А Нільс дивився йому прямо в дзьоба і повторював слово за словом:
Розділ шістнадцятий
Удачник і невдаха
Після перших же нічних заморозків Акка Кебнекайсе звеліла всім готуватися до відльоту.
Тепер зграя була майже втричі більшою, ніж навесні.
Двадцять два гусенятка мали здійснити свій перший переліт.
Напередодні відльоту Акка влаштувала гусеняткам іспит. Спершу кожне окремо показувало своє мистецтво, потім усі разом. Це було дуже важко: треба було разом злетіти і в строгому порядку вишикуватися клином. Десять разів Акка змушувала гусенят піднятися і спуститися, аж поки вони навчилися тримати відстань, не налітати одне на одного і не відставати.
Наступного дня удосвіта зграя покинула Сірі скелі. Попереду летіла Акка Кебнекайсе, а за нею двома рівними вервечками тяглася ціла зграя — вісімнадцять гусей справа і вісімнадцять гусей зліва розмірено змахували крильми.
Нільс, як завжди, сидів верхи на Мартінові. Час від часу він обертався назад, щоб перелічити гусенят, — чи не відстав хто? Чи всі на місці?
Гусенятка старалися як слід.
Вони відчайдушно били крильми об повітря і покрикували одне на одного:
— Тримайся правіше!
— Куди ти виліз?
— Ти мого хвоста зачіпаєш!
Лише Юксі був усім невдоволений. Не минуло й години, як він жалібно запищав:
— Акко Кебнекайсе! Акко Кебнекайсе! У мене крила втомилися!
— Пусте, відпочинеш уночі! — крикнула Акка.
Але Юксі не вгамовувався.
— Не хочу вночі, хочу зараз! — пищав він.
— Помовч, помовч! — зашипів на нього Мартін. — Ти ж найстарший! Як тобі не соромно!
Юксі стало соромно, і він замовк. Але за годину він знову забув, що він старший, і здійняв пискіт:
— Акко Кебнекайсе! Акко Кебнекайсе! Я хочу їсти!
— Зачекай! — вигукнула Акка. — Прийде час, усі їстимуть і ти поїси.
— Не хочу чекати, хочу негайно! — пищав Юксі.
— Не ганьби батьків, — зашипіли Мартін і Марта. — Ось довередуєшся, що Акка вижене тебе зі зграї. Що тоді робитимеш? Адже пропадеш сам.
Юксі і сам знав, що пропаде, і замовк.
Одна за одною залишалися позаду засніжені гори.
— Дивіться і запам'ятовуйте! — казала Акка гусенятам. — Ця гора називається Сар'єчокко, а поряд — Порсочокко. Ось цей водоспад називається Зьофаль, а цей Ристо. А гірське озеро під нами…
Але тут гусенятка захвилювалися.
— Акко! Акко! — закричали вони. — У нас в голові не поміщається стільки назв. Вони такі складні…
— Нічого, — відповіла Акка. — Чим більше вкладати у ваші голови, тим більше в них залишиться місця!
— А як називається он та гора, найвища? — запитав Нільс.
— Вона називається: Ке-бне-кайсе! — урочисто проказала стара гуска.
“То он воно що! — подумав Нільс. — Справді, Акка народилася тут. Тому її й називають Аккою Кебнекайсе. Ну звісно ж, така знаменита гуска, як наша Акка, мала народитися не де-небудь, а біля найвищої гори!”
І Нільс з іще глибшою пошаною поглянув через голови гусей на вожака зграї.
Лопарі теж ішли на зиму подалі від суворих гір. Нільс бачив, як вони сходять униз цілими стійбищами, з оленячими стадами, з домашніми пожитками. Навіть житла з собою забирають.
Нільс дивився уважно — може, десь із гуртом кочівників іде дівчинка, що пригостила його коржиком? Невже він так і не попрощається з нею?
Але зграя летіла надто високо і швидко. Де вже тут побачиш маленьку лопарку!
«Що ж, якщо вже з нею не можна попрощатися, то попрощаюся зі всією Лапландією», — подумав Нільс. І він голосно заспівав:
Ось і гір уже не видно.
Знов, як навесні, кланяються гусям берізки — кивають головами, махають гілками, щось шепочуть. Вони далі за інших проводжали зграю на північ і тепер перші зустрічають її.
Зграя летіла на південь тим самим шляхом, яким весною летіла на північ.
«Тут я згубив черевичок, — згадував Нільс. — Як на мене Мартін сердився! Але якби я не згубив черевичка, Мартін не знайшов би Марту!..»
«А десь тут мої ведмеді живуть. От би побачити Мурре і Брумме, які вони тепер стали. Їх мурлика, мабуть, і впоратися не може зі своїми синочками…»
«А тут Бронзовий має стояти. Та он він і стоїть! Геть позеленів зі злості… Шкода, що Дерев'яного більше немає. Бідолашний добрий Розенбум!»
Нільс навіть зітхнув, пригадавши свого дерев'яного друга.
«А де ж ми тепер летимо?»
Цього місця Нільса ніяк не міг пригадати.
Тут було все, що тільки можна побажати, неначе тут зосередилася краса всієї країни. Ліси принесли сюди свій зелений наряд, річки простягли свої притоки, долини нагородили зеленими луками, низовини розстелили килими з моху і папороті, море прикрасило шхерами і фіордами, гірські схили поділилися скелями і плоскогір'ями, а поля обдарували родючою ріллею.
Тут, у цьому дивовижному краю, де зійшлися північ і південь, захід і схід, зграя Акки Кебнекайсе влаштувала привал.
Хто хотів — чалапав по болоту; хто хотів — плескався поряд у річці; кому подобалося — гуляв по лісу. Усе тут було під боком.
Нільс сидів на узліссі під корінням сосни і маленькою паличкою розгрібав опалу хвою.
Над головою у нього з гілки на гілку перестрибнула білка і кинула йому горішок.
Зайченя проскочило мимо і поклало йому до ніг морквинку.
З кущів вибіг їжак і зупинився перед Нільсом. Він настовбурчив усі свої голки, і на кінчику кожної були настромлені стиглі брусниці.
«Ось скільки у мене друзів!» — подумав Нільс.
А зарадити його лихові ніхто не міг…
Раптом Нільс почув знайомий каркаючий голос:
— Здр-р-растуй! Здр-р-растуй! Здр-р-растуй!
Нільс підняв голову. Та це Фумле-Друмле! Отаман воронячої зграї!
— Р-р-розшукав-таки ж тебе! — викрикнув Фумле-Друмле, лопочучи крильми. — Кр-р-ружляв по небу, кр-р-ружляв і р-р-роз-шукав.
Нарешті Фумле-Друмле сів біля Нільса.
— Ми з тобою стар-р-рі др-р-рузі, — сказав Фумле-Друмле, — а др-р-руг др-р-руга завжди вир-р-ручить. Я вже по-стар-р-рався, р-р-розвідав, як тобі на людину пер-р-ретвор-р-ритися!..
Нільс нічого не відповів.
— Чому ж ти не р-р-радієш? — крикнув ворон.
Нільс знову нічого не відповів. Потім зітхнув і тихенько забурмотів: