Страница 22 из 35
Вони звалювали все це біля Нільса і, показуючи один одному на годинник, квапливо бігли за новими товарами.
«Куди це вони так поспішають? І чому всі дивляться на годинник?» — подумав Нільс і сам глянув на нього.
Відтоді, як він увійшов до міста, стрілка вже оббігла майже повне коло.
«Пора мені повертатися, — спохопився Нільс, а то гуси прокинуться, шукатимуть Але не так-то легко було».
У мене ж грошей немає! Затямте, немає грошей, — намагався він пояснити купцям
Але ті нічого не розуміли.
Вони благально дивилися на Нільса і піднімали чомусь один палець. А власник збройової ятки витяг із каси малесеньку монетку і тицяв пальцем то на неї, то на купу добра, поваленого біля Нільса, наче хотів сказати, що все це він віддає за одну малесеньку монетку!
«От диваки! — подумав Нільс. — Тут мішком золота не розплатишся, а вони одну тільки монету просять… Так у мене ж є монетка! — зрадів він і взявся нишпорити у себе в кишенях. — Де ж вона? Ох, яка досада! Адже вона на березі залишилася».
— Постривайте хвилинку! — вигукнув Нільс і, прошмигнувши між сувоями тканин, килимів й іншого краму, пустився бігти по вулиці через майдан, за ворота…
Він одразу ж знайшов свою монетку. Вона лежала на тому самому місці, біля самісінької стіни. Нільс схопив її і, міцно затиснувши в кулаці, кинувся назад до воріт…
Але воріт уже не було. І стіни не було. І міста не було.
Перед ним як і раніше лежало спокійне море, і лагідні хвилі ледь чутно шаруділи об прибережне каміння.
Нільс не знав, що й думати.
— Ну, це вже зовсім не годиться — то є місто, то немає міста. Нічого не зрозумієш!
І раптом за його спиною пролунав крик:
— Ось він де! Тут він!
Нільс обернувся. За виступом скелі показався Мартін, а за ним уся зграя Акки Кебнекайсе. Мартін був дуже злий.
— Куди ж це ти втік? — шипів він. — Долегковажишся, що тебе знову хто-небудь поцупить. Прямо хоч прив'язуй тебе уночі… Ну чого ти тут не бачив?
— Краще запитай, що я тут бачив, — сказав Нільс.
— Ну а що бачив? — буркнув Мартін.
— Місто бачив, з баштами, з красивими будинками. А народу там скільки! І всі ходять в оксамитах і в шовках — один ошатніший за іншого… А ятки які там багаті! Таких товарів у нас навіть на ярмарку новорічному не побачиш. І все за безцінь іде. Годі й повірити. Я ось за одну оцю монетку всю ятку міг купити — із прилавком і навіть із купцем.
І Нільс показав Мартіну маленьку срібну монетку.
— То чому ж ти не купив? Не сторгувався, чи що? — глузливо запитав Мартін.
— Та де там не сторгувався! — вигукнув Нільс. — Від купців годі було відбитися. Так я, як на зло, монетку упустив. А поки бігав шукати — місто наче під воду провалилося. От досада!
Тут Мартін і всі гуси не вдержались і дружно заґелґотали.
— Чого ж ви смієтеся? — ледь не заплакав від образи Нільс. — Я ж не брешу, я справді був у цьому місті. Я все можу розповісти, — які там будинки, які вулиці…
Але гуси не слухали його і дружно реготали.
— Вгамуйтеся! — пролунав раптом голос Акки Кебнекайсе. — Хлопчик каже правду.
Гуси здивовано подивилися на неї.
— Так, так, — сказала Акка, — хлопчик каже правду. Ви ще молоді й недосвідчені, ви не знаєте, що колись, багато-багато років тому, шлях до Лапландії пролягав через цей острів. І на цьому острові було тоді місто. Ще моя прабабця розказувала моїй бабці, а бабця розказувала мені, а зараз я розповім вам про це чудове місто. Слухайте ж мене.
І стара Акка розповіла їм ось яку історію.
Давним-давно, можливо, тисячу років тому, а може, й дві, острів, на який буря занесла гусей, не був таким пустельним і диким. На його березі стояло багате і прекрасне місто Вінетта.
У всьому світі не було вправніших ткачів, аніж у Вінетті; ніхто не вмів робити такі красиві кубки і кинджали, як майстри Вінетти; ніхто не вмів плести такі тонкі мережива, як мереживниці з Вінетти.
Щодня одні кораблі, навантажені багатим крамом, відчалювали від пристані, а інші кораблі, навантажені золотом і сріблом, поверталися з далеких країв.
Зі всіма містами, які лише є на світі, торгували мешканці Вінетти. Їх кораблі плавали по всіх морях і в усіх гаванях знаходили прихисток і відпочинок.
Але ніколи жоден чужий корабель не кидав якір у гавані Вінетти. Ніхто навіть не знав, де знаходиться це місто. Нікому не відкривали мешканці Вінетти дороги до свого острова.
Що більше багатіли вони, то більше боялися за свої багатства. Недаремно споконвіку люди кажуть: багатому не спиться, багатий злодія боїться. Так і жителі Вінетти. Погано спали ночами. Від зорі до зорі по місту ходила сторожа з топірцями на плечах і з калаталами в руках. На всіх дверях висіли важкі замки. Злі собаки охороняли ятки і склади.
Заїжджих людей мешканці Вінетти боялися найбільше. Хто його зна, які думки в чужої людини! Може, вона розбійник, злодій? А може, тільки й нишпорить, аби пробратись у заповітні комори?
І вони топили кораблі, що випадково наближалися до їхнього острова, вбивали чужоземців, яких буря викидала на їхній берег. Навіть птахів, що пролітали мимо, вони підстрілювали, щоб ті не рознесли по світу таємницю, де знаходиться Вінетта.
Багато диких гусей склало тут свої голови в ті лихі часи.
Невдовзі море в цих місцях стало геть пустельним і безмовним. Моряки оминали острів, голоси птахів ніколи вже не лунали над ним, риба косяками йшла до інших берегів. Не сподобалося це морському царю.
— Що за неподобство? Хто тут справжній хазяїн?! — розбушувався морський цар. — Не бажають, аби бачили їх місто, гаразд, ніхто більше його не побачить. Агов, хвилі! В наступ!
Й ось море рушило на місто.
Страх і сум'яття охопили жителів.
Щоб захиститися від моря, вони звели мури. Що вище піднімалася вода, то вище ріс мур. Швидко працювали жителі Вінетт, нагромаджуючи камінь на камінь, але, хоч як поспішали вони, море все-таки їх обігнало. Воно ринуло через край муру, заливаючи всі вулиці, будинки, майдани…
Але мешканці Вінетти і під водою працюють дні та ночи безперервно. Склади і ятки їх і досі ломляться від товарів, тільки торгувати їм тепер ні з ким.
Лише раз на століття, рівно на одну годину, це місто спливає з дна моря. І якщо якийсь іноземець за цю годину завітає до Вінетти і хоч що-небудь купить, місто буде прощене і залишиться на землі. Але якщо стрілка баштового годинника опише повне коло, а покупця не знайдеться, місто знову опуститься на дно моря і стоятиме там ще сто років.
— Я чула цю історію від своєї бабці, — сказала Акка, — а ви розкажіть її вашим онукам.
Розділ одинадцятий
У ведмежому барлозі
Різкий, холодний вітер дув цілий день. Він налітав на зграю Акки Кебнекайсе то справа, то зліва, то ззаду, то спереду. Але гуси летіли своєю дорогою, змахуючи крильми так само розмірено, як завжди.
Не зважав на вітер і Нільс. Давно минулися ті часи, коли він, ледь що, чіплявся всіма пальцями в пір'я Мартіна. Тепер він наче нічого і не було сидів верхи на шиї білого гусака, та ще й метляв ногами, немов сидів верхи на паркані у себе в дворі.
Але вітер не здавався. Розізлившись, що ніхто його не боїться, він кинувся на гусей з такою силою, що за мить розметав їх рівний клин.
Не втримався на своєму крилатому коні й Нільс.
Щастя, що він був таким маленьким і легким. Нільс падав, як сухий листок, як клаптик паперу. Його крутило і перевертало то догори ногами, то вниз головою. От-от удариться об землю… Але земля наче розступалася під ним.
Кажуть, що нижче землі не впадеш. А Нільс впав.
«Де ж я?» — подумав він, зводячись на ноги.