Страница 17 из 35
— От уже не гадав, що ви так скоро мене знайдете! — сказав він.
— Ми б і не знайшли, — відповів Мартін, — якби голуб путь не вказав, та дрізд не допоміг, та шпак не напоумив.
— Отже, не даремно я їм кричав, — сказав Нільс. — Адже мені ворони ані слова не давали сказати. За кожне слово дзьобом клювали… — І Нільс потер свої ґулі та синці. — А знаєш, хто ворона підмовив? — запитав Нільс. — Лис Смірре! Це все його витівки!
— От рудий розбійник! — вигукнув Мартін. — Просто життя від нього немає! Ну що нам із ним робити? Як його позбутися?
— Тепер уже нічого не треба робити, — поважно сказав Нільс. — Я сам усе зробив. Я його на ланцюг посадив. Він зараз сидить, як дворовий пес, у собачій будці, й лише зубами клацає.
Мартін з радощів залопотів крильми.
— Смірре сидить на ланцюгу! От як ловко! Ох і молодець же ти, Нільсе! Ну й молодчина! Летімо швидше, адже Акка ще нічого не знає!
Нільс забрався на Мартіна, і вони полетіли до зграї.
— Смірре сидить на ланцюгу! Нільс посадив Смірре на ланцюг! — прокричав іще здалеку Мартін.
І по всій зграї поміж гусей ширилася радісна звістка:
— Нільс посадив Смірре на ланцюг! Смірре посаджений на ланцюг! Смірре сидить на ланцюгу!
Гуси летіли навперейми Нільсові й на всі голоси викрикували:
— Нільс переміг Смірре!
— Нільс посадив Смірре на ланцюг!
Вони кружляли над Нільсом, і від їх веселого крику прозоре весняне повітря дзвеніло й здригалося.
І сама стара Акка Кебнекайсе кружляла і кричала разом зі всіма, попри свій похилий вік, забувши, що вона ватажок зграї.
Розділ дев'ятий
Бронзовий і дерев'яний
Сонце вже сіло. Останнє його проміння згасло в оборках хмар. Над землею згущувалися вечірні сутінки. Зграю Акки Кебнекайсе вони застали в дорозі. Гуси втомилися. Вони махали крильми з останніх сил. А стара Акка неначе забула про відпочинок і летіла все далі й далі.
Нільс із тривогою вдивлявся в темряву.
«Невже Акка вирішила летіти цілу ніч?”
Ось уже показалося море. Воно було темним, як і небо. Тільки гребені хвиль, що набігали одна на одну, виблискували білою піною. І серед хвиль Нільс побачив якісь химерні кам'яні брили — величезні, чорні.
Це був цілий кам'яний острів.
Звідки тут це каміння?
Хто нагромадив його тут?
Нільс згадав, як батько розповідав йому про одного страшного велетня. Цей велетень жив у горах високо над морем. Він був старий, і часто спускатися крутими схилами йому було важко. Тому, коли бажав наловити форелі, він виламував цілі скелі й кидав їх у море. Форель так полошилася, що вистрибувала з води цілими зграями. І тоді велетень ішов униз, до берега, щоб підібрати свій улов.
Можливо, саме ось ці кам'яні брили, що височіють серед хвиль, і нагромадив велетень.
Але чому ж у провалах між брилами виблискують вогняні цятки? А що, коли це очі звірів на чатах? Ну звичайно ж! Голодні звірі так і нишпорять по острову, шукаючи собі здобич. Вони й гусей, імовірно, запримітили і чекають не дочекаються, щоб зграя спустилася на це каміння.
Ось і велетень стоїть на найвищому місці, здійнявши руки над головою. І чи не той це велетень, який любив поласувати фореллю? Можливо, і йому страшно серед диких звірів? Може, він кличе зграю на допомогу — тому й підняв руки?
А з дна моря на острів лізуть якісь чудовиська. Одні — тонкі, гостроносі, другі — товсті, опецькуваті. Й усі збилися до купи й ледь не душать одне одного.
«Швидше б уже пролетіти мимо!» — подумав Нільс.
І саме цієї миті Акка Кебнекайсе повела зграю вниз.
— Не треба! Не треба! Тут ми всі пропадемо! — закричав Нільс.
Але Акка наче не чула його. Вона вела зграю прямо на кам'яний острів.
І раптом, наче за помахом чарівної палички, все навколо змінилося. Величезні кам'яні брили перетворилися на звичайнісінькі будинки. Очі звірів стали вуличними ліхтарями й освітленими вікнами. А чудовиська, що облягали берег острова, були звичайними кораблями на причалі.
Нільс навіть розсміявся. Як же він одразу не здогадався, що внизу під ними було місто. Адже це ж Карлскрона! Місто кораблів! Тут кораблі відпочивають після далекого плавання, тут їх будують, тут їх ремонтують.
Гуси спустилися просто на плечі велета з піднятими руками. Це була ратуша з двома високими вежами.
Акка Кебнекайсе ніколи б не зупинилася на нічліг поряд з людьми. Але цього вечора вибору в неї не було — гуси ледь трималися на крилах.
Втім, дах міської ратуші виявився дуже зручним місцем для ночівлі. Край її мав широкий і глибокий жолоб. У ньому можна було легко сховатися від сторонніх очей і напитися води, що залишилася від недавнього дощу. Одне зле — на міських дахах не росте трава і не водяться водяні жуки.
І все-таки зовсім голодними гуси не залишилися. Між черепицею на даху застрягло кілька хлібних кірок — залишок бенкету чи то голубів, чи то горобців. Для справжніх диких гусей це, звісно, не корм, але, у найгіршому разі, можна і сухого хліба поклювати.
Зате Нільс повечеряв на славу.
Хлібні кірки, висушені вітром і сонцем, видалися йому навіть смачнішими за здобні сухарі, якими славилася на весь Вестменхег його мати.
Щоправда, замість цукру вони були густо притрушені сірим міським пилом, але це невелика біда.
Нільс вправно зішкрябав пил своїм ножиком і, розрубавши кірку на дрібні шматочки, із задоволенням гриз сухий хліб.
Поки він уминав одну кірку, гуси встигли і поїсти, і попити, і приготуватися до сну. Вони розтяглися вервечкою по дну жолоба — хвіст до дзьоба, дзьоб до хвоста, — потім разом підібгали голови під крила і заснули. А Нільсу спати не хотілося. Він забрався на спину Мартіна і, перегнувшись через край жолоба, став дивитися вниз. Адже це було перше місто, яке він бачив так зблизька відтоді, як полетів зі зграєю гусей.
Час був пізнім. Люди вже давно лягли спати. Тільки зрідка поквапцем пробігав якийсь припізнілий перехожий, і кроки його гучно відлунювали в тихому, невагомому повітрі. Кожного перехожого Нільс довго проводжав очима, аж поки той зникав десь за рогом.
«Зараз він, напевне, прийде додому, — сумно думав Нільс. — Щасливий! Хоч би одним оком поглянути, як живуть люди!.. Адже самому вже не доведеться…»
— Мартіне, агов, Мартіне, ти спиш? — позвав Нільс свого товариша.
— Сплю, — сказав Мартін. — І ти спи.
— Мартіне, годі спати. У мене є до тебе діло.
— Ну, що ще?
— Будь ласка, Мартіне, спусти мене вниз, на вулицю, — прошепотів Нільс. — Я погуляю трошки, а ти виспишся і потім прилетиш за мною. Мені так хочеться по вулицях прогулятися. Як усі люди гуляють.
— Іще чого! Нема інших турбот, як униз-угору літати! І Мартін рішуче засунув голову під крило.
— Мартіне, та ти не спи! Послухай, що я тобі скажу. Адже якби ти був колись людиною, тобі б теж кортіло побачити справжніх людей.
Мартін пожалів Нільса. Він висунув голову з-під крила і сказав:
— Гаразд, хай буде по-твоєму. Тільки запам'ятай мою пораду: на людей дивися, а сам їм на очі не показуйся. Щоб не сталося якоїсь біди.
— Ти не турбуйся! Мене жодна миша не побачить, — весело сказав Нільс і з радості навіть затанцював на спині у Мартіна.
— Обережніше, обережніше, ти мені все пір'я переламаєш! — забурчав Мартін, розпрямляючи втомлені крила.
За хвилину Нільс стояв на землі.
— Далеко не йди! — крикнув йому Мартін і полетів угору додивлятися вранішні сни.
Нільс повільно йшов вулицею, раз у раз озираючись і прислухаючись. Один за одним гасли вогники у вікнах. Вулиці були порожніми, тихими. Й усе-таки Нільс знав, що за кожною стіною, за кожними дверима живуть люди.