Страница 14 из 35
Слід сказати, це було не дуже зручне місце для мирного відпочинку — лише й остерігайся, аби не знесло бурхливим потоком! Зате від диких звірів — прихисток надійний.
Це чудово зрозумів і Смірре, коли побачив зграю. Ніколи ще гуси не були так близько від нього. І ніколи до них не було так важко дістатися, як тепер.
Тремтячи з голоду та злості, Смірре дивився на гусей, що спали серед вируючого потоку.
На його щастя, з води випірнула видра з рибиною в зубах.
«Ось хто мені допоможе!» — подумав Смірре. Поволі, щоб не злякати видру, він підійшов до неї ближче і сказав:
— Смачного!
Видра покосилася на нього і позадкувала геть.
— Та ти не бійся, не бійся, їж на здоров'я! — ласкаво сказав Смірре. — Тільки, щиро кажучи, я ніколи б не повірив, що ти можеш їсти таку погань.
Видра поспішно проковтнула рибину, облизалася і сказала:
— Гадаю, і ти був би радий покуштувати рибки.
— Ні, я віддаю перевагу гусятині, — недбало відповів Смірре.
— Гусятина — це, звичайно, непогано. Але де ж її узяти?
— Та ти просто не бачиш, що коїться у тебе під самісіньким носом, — сказав Смірре.
— А що коїться? — запитала видра.
— Поверни свою морду он до того великого каменя, тоді побачиш. Втім, тобі все одно до них не допливти.
Видра швидко обернулася всім тілом і тільки тепер побачила гусей. Не кажучи ні слова, вона пірнула у воду і попливла прямо до каміння, на якому спали гуси.
«Як це Смірре посмів просторікувати, що мені не допливти до гусей!» — подумала видра, і це додавало їй сили.
А Смірре сидів на березі й із заздрістю дивився, як вправно вона править хвостом, як швидко перебирає лапами.
Щоправда, цього разу навіть видрі довелося важко. Раз у раз її відкидало назад, зносило убік, крутило на місці. Й от вона вже біля мети. Ось вона вже вповзає на великий камінь.
— Ну, хапай же, хапай, швидше! — шепотів Смірре і з нетерпіння переступав з лапи на лапу.
Він не дуже сподівався на те, що видра поділиться з ним, але ще більше, ніж голод, його діймала жага помсти.
Раптом видра пронизливо верескнула, перекинулась і шльопнулася прямо у воду.
Стрімкий потік відразу підхопив її, закрутив, завертів і, наче кошеня, поніс уперед.
А гуси тієї ж миті знялися високо в повітря і полетіли геть.
— Ні, сьогодні ви у мене не поспите, — прошипів Смірре і кинувся за зграєю.
Він біг не шкодуючи ніг, натикаючись на каміння, провалюючись у ями. Він не бачив нічого, крім чотирнадцяти гусей, що летіли над його головою.
З розгону він наскочив на щось м'яке, слизьке, мокре. Смірре не вдержався і впав.
— Агов! Не так прудко, друже! — проказав хтось під ним.
— Тьху, то це знову ти, мокра видро! — огризнувся Смірре. — Тобі б тільки в болоті сидіти — пуголовків ловити… А ще видрою називається!
— Так, тобі легко казати, а я ось ледь лапи не позбулася, — заскавчала видра. — Адже ж зовсім поряд з ними була… Вже за крило одного гусака схопила. Так раптом наче гостра колючка вп'ялася мені в лапу… Ось, бач, як покалічило! — І вона підняла свою поранену лапу.
І справді, перетинка між пальцями була вся порізана і висіла кривавими клаптями.
— Знову його витівки! — сказав Смірре і, переступивши через мокру видру, побіг далі.
Ніч уже уривала кінця, коли втомлені гуси побачили вдалині самотню скелю. Вона високо стриміла серед інших скель, наче палець велетня. Це був надійний прихисток, і, зібравши останні сили, гуси полетіли до скелі.
А Смірре, теж зібравши останні сили, побіг за ними.
Але по землі шлях довший, аніж по повітрю. Коли Смірре підбіг до підніжжя скелі, гуси вже спали на її вершині.
Досвідченим поглядом бувалого мисливця Смірре оглянув скелю. «Не варто й пробувати, тільки ноги переламаєш! — подумав він. — Зате розважити їх можна».
Він сів на задні лапи, задер догори морду і почав вити, дзявкотіти, скрипіти зубами, клацати язиком… А луна тричі повторювала за ним кожен звук, тож повітря довкруги здригалося й гуло.
Смірре недаремно старався. Гуси прокинулися, заворушилися, тривожно заґелґотали. Але різкий голос Акки Кебнекайсе заспокоїв їх:
— Небезпеки немає! Спіть спокійно.
І коли гуси стихли, а Смірре замовк на мить, аби перевести дух, Акка підійшла до самого краю кручі і сказала:
— Це ти тут тиняєшся, Смірре?
— Так, це я, — відповів Смірре. — Чи не бажаєте найняти мене за сторожа? Тоді вас жодна куниця, жодна видра не потривожить. А то, гадаю, ви не надто виспалися сьогодні.
— То це ти підіслав до нас куницю і видру? — запитала Акка.
— Не заперечуватиму — я, — сказав Смірре. — Я хотів віддячити вам за розвагу, яку ви мені подарували в лісі на березі озера. Та кожен розважається, як уміє: ви по-гусячому, а я по-лисячому. Втім, я готовий помиритися з вами. Якщо ти, Акко, кинеш мені хлопчиська, якого ви за собою тягаєте, я дам вам спокій. Ось тобі моє чесне лисяче слово.
— Ні, — сказала Акка, — хлопчика ти ніколи не одержиш. Ось тобі моє чесне гусяче слово.
— Ну що ж! Тоді нарікайте на себе, — сказав Смірре. — Поки мене носять ноги, вам не буде життя. Це так само вірно, як те, що мене звати Смірре!
Розділ восьмий
Ворони з розбійницької гори
Лис Смірре був не з тих, хто забуває образи. Він поклявся помститися Нільсові та його крилатим друзям, і був вірний своїй клятві.
Хоч куди б летіла зграя, Смірре, наче тінь, біг за нею по землі. Хоч де б спускалися гуси, Смірре був уже тут як тут.
Ніколи ще старій Ацці Кебнекайсе не було так важко вибирати місце для ночівлі. Раз у раз вона звертала з шляху, щоб знайти якийсь острівець серед озера або глухе болото, куди б Смірре не міг дістатися.
Та й самому Смірре доводилося несолодко. Він не їв і не спав, боки у нього запалися, а рудий пухнастий хвіст, яким він завжди так пишався, став схожим на жалюгідну мочалку. Але він не здавався. Вистеживши острів, на якому якось заночували гуси, Смірре пішов за підмогою до своїх старих друзів — ворон.
Це була справжня розбійницька зграя. Жили ворони на горі, яка так і називалася Розбійницькою горою. Гора височіла над диким полем, таким величезним, що, здавалося, йому немає кінця-краю. І куди не глянеш — все воно поросло бур'яном. Ця неприваблива нікчемна трава, яку звідусіль женуть, тут була повновладною господинею. Вона глибоко запустила в землю своє коріння, кущики її міцно трималися один за одного, і якщо в хащі бур'яну потрапляла якась насінинка, бур'ян заглушував її і не давав піднятися.
Люди уникали цього дикого пустирища. А воронам воно припало до душі. Щовесни прилітали вони на гору і вели звідти свої розбійницькі набіги.
З ранку вони розлітались у всі сторони в пошуках здобичі, а ввечері зліталися і нахвалялися одна одній своїми подвигами: одна перебила всі яйця в совиному гнізді, друга виклювала зайченяті очі, третя вкрала в селі олов'яну ложку.
Коли Смірре підійшов до Розбійницької гори, вся зграя була в зборі. Ворони голосно каркали і суцільною чорною хмарою кружляли над великим глиняним глеком.
Глек був щільно закритий дерев'яною кришкою, і сам отаман зграї, старий ворон Фумле-Друмле, стояв над глеком і довбав кришку дзьобом.
— Добривечір, приятелю, — сказав Смірре. — Над чим ти так трудишся?
— Добривечір, куме, — похмуро каркнув Фумле-Друмле і ще дужче застукотів дзьобом по кришці. — Бачиш, яку штуку мої молодці притягли. Хотів би я знати, що там усередині!.. Та ось кляту кришку ніяк не відкрити.
Смірре підійшов до глека, повалив його лапою набік і обережно покачав по землі. У глеку щось задеренчало і задзвеніло.