Водяничок

Мала Баба Яга все ще думала про дівчинку. І стиха сміялася. Раптом ворон легенько дзьобнув її в плече і показав чорну хмару, що швидко пливла в небі. Хмара була б як хмара, якби з неї не стирчав держак мітли.

— Глянь! — крикнув Абраксас. — Тітка Трам-Бам-Бах! Стара пройда, певно, шпигувала за тобою.

— Ну, вже ця все винюхає! — буркнула мала Баба Яга.

— Пусте! — промовив ворон. — Перед нею тобі нема з чим критися, а надто з сьогоднішнім вчинком.

Уже кілька днів без упину йшов дощ. Малій Бабі Язі зоставалось тільки никати без діла по хаті й, позіхаючи, виглядати кращої години. Аби згаяти час, вона іноді трохи ворожила: качалка з кочергою танцювали в неї на плиті вальс, совочок перекидався біля грубки, а масничка ставала догори дном. Але то були все дрібні витівки, і скоро вони їй набридли.

Та ось нарешті знову засяяло сонце, і мала Баба Яга не могла більше всидіти в своїй хатині й хвилиночки.

— Гайда! — бадьоро вигукнула вона. — Вилітаймо! І тільки через комин! Подивимось, чи десь, бува, не стануть у пригоді наші чари.

— Але пам’ятай, що насамперед треба робити добрі справи! — застеріг її Абраксас.

Вони покружляли над лісом, а тоді над луками. Внизу, то тут, то там, блищали калюжі від дощу, дороги порозкисали. Селяни чалапали по кісточки в болоті.

І шлях до села після дощу розгруз. Саме тоді з міста їхала підвода, запряжена парою коней. На підводі лежали бочки з пивом. Дорога була така, що швидко не поїдеш. З рота в коней клаптями падала піна. Важку підводу вони тягли щосили. Візникові ж, який розсівся собі на передку, здавалося, що їде він надто поволі.

— Вйо! — горлав він. — Ворушіться, кляті! — безжально батожив коней.

— От поганець! — обурився Абраксас. — Лупить коней, мов якийсь катюга! Хіба можна спокійно на це дивитись?

— Нічого! — сказала мала Баба Яга. — Скоро він забуде цю погану звичку!

Вони летіли слідом за підводою, аж поки вона не спинилася у селі перед корчмою. Візник зняв дві бочки й покотив їх через подвір’я до підвалу. Потім сам зайшов до корчми й замовив собі обід. А знесилених коней і не подумав випрягти й дати їм хоч по жменьці сіна чи вівса.

Мала Баба Яга тим часом стояла за повіткою, і коли візник щез за дверима корчми, вона миттю підбігла до підводи й спитала в коней їхньою мовою:

— Ваш хазяїн завжди такий жорстокий?

— Завжди, — зітхнули коні, — якби ти ще його побачила, коли він добре вип’є або лють на нього нападе. Періщить нас уздовж і впоперек, та ще й пужалном. Поглянь на наші спини в рубцях, то сама пересвідчишся.

— Парубійка слід провчити! — вигукнула мала Баба Яга. — Просто сором, що він отак вас лупцює. Допоможіть мені розквитатися з ним.

— Охоче. А що нам робити?

— Не рушайте з місця, коли він вилізе на підводу й схоче їхати. Не рушайте й кроку!

— Ох, ні-ні! — злякались коні, — Він нас приб’є!

— Обіцяю, що вам нічого не буде, — заспокоїла їх мала Баба Яга.

Вона підійшла до підводи, взяла батіг і зав’язала на його кінці вузлика. Та й більш нічого! Тепер вона могла з спокійною душею повернутися за повітку й крадькома позирати звідти на подвір’я.

Невдовзі з корчми вийшов візник. Він добре пообідав і чимало випив. Голосно посвистуючи від задоволення, він попрямував до підводи. Виліз на передок, взяв у ліву руку віжки, а правою звично потягся до батога.

— Вйо! — гукнув він і прицмокнув.

Але коні не рушили з місця. Візник розсердився.

— Ну постривайте ж, ледацюги! Ось я вам додам охоти! — І він замахнувся батогом.

Але батіг, не зачепивши коней, свиснув у повітрі і вдарив по вухах візника.

— А, бодай вас! — вилаявся він і ще раз замахнувся… та знову влучив батогом себе самого.

Візника взяла страшенна лють. Він зірвався на ноги і несамовито замахав батогом, силкуючись поцілити коней. Але щоразу оперізував себе самого.

— От нечиста сила! — закричав візник. — Ні, так воно не буде! — Він ухопив батіг і, не тямлячись із люті, замахнувся на коней. Та й тільки ж то.

Батіг так ляснув його, що аж кров бризнула. Візник скрикнув од болю і випустив батіг. В очах йому потемніло, він ухопився за край бочки, щоб не впасти.

Коли він згодом трохи оговтався, то побачив біля підводи малу Бабу Ягу. Вона посварилася на нього пальцем.

— Якщо ти ще хоч раз візьмешся за батіг, то знов тобі те буде. Затям собі це! А тепер можеш їхати. Вйо!

Вона дала коням знак, і вони рушили. «Дякую», — заіржав один кінь. Другий вдячно покивав головою.

Візник на передку сидів ні живий, ні мертвий. І все бубонів під свій розпухлий ніс:

— Поки й житиму, не візьму в руки батога!

П’ятниця для чарівниць усе одно, що для звичайних людей неділя. Як люди не працюють у неділю, так і чарівниці не чаклують у п’ятницю. Якщо ж котрась усе-таки здумає ворожити і її застукають на гарячому, то вона за це платить штраф.

Ось чому мала Баба Яга так ревно пильнувала цього звичаю. Щоб не спокушати себе, вона ще звечора в четвер ховала мітлу якнайдалі, а чаклунську книгу замикала в шухляду. Навіщо ризикувати!

У п’ятницю мала Баба Яга спала майже до обіду. Бо що ж їй було робити, коли чаклувати заборонено? Пообідавши, вона здебільшого йшла на прогулянку або сиділа в холодочку біля печі й байдикувала.

— Як на мене, то досить було б і однієї п’ятниці на місяць, — бурчала вона іноді.

Якось у п’ятницю наприкінці літа мала Баба Яга звично сиділа на лаві біля печі й нудьгувала. Сьогодні, як ніколи, їй раптом скортіло поворожити.

Зненацька вона почула чиюсь ходу. Потім хтось постукав у двері хатки.

— Іду, йду! — крикнула мала Баба Яга.

З цікавості вона миттю схопилася і побігла глянути, хто там стукає.

Під дверима, тримаючись за руки, стояли двоє дітей, хлопчик і дівчинка. Побачивши малу Бабу Ягу, вони сказали:

— Добрий день!

— Добрий день! — відповіла мала Баба Яга, — Що вам, дітки?

— Чи не покажеш ти нам дорогу до міста, — почав хлопчик. — Ми заблукали…

— …Збирали гриби, — додала дівчинка.

— Еге, еге, — закивала головою мала Баба Яга. — Збирали гриби й заблукали.

Вона завела дітей до хатки, посадовила за стіл, налила їм кави ще й дала по шматку святкового пирога. А вже потім спитала, як їх звати.

Хлопчика звали Томас, дівчинку — Вроні. Вони були брат і сестра. У їхніх батьків є заїзд і чималий шинок «Золотий бик» недалечко від міського фонтана.

— Знаю, знаю, — кивнула головою мала Баба Яга.

— А ти? — поцікавився хлопчик і сьорбнув кави. — Ти хто?

— А от відгадай! — захихотіла мала Баба Яга.

— Як же я відгадаю? Ти скажи!

— Я — Баба Яга, а це — моя хатка.

— Ой! — злякано скрикнула дівчинка. — Ти справді Баба Яга? І ворожити вмієш?

— Не бійся! — заспокоїв ворон. — Вона добра Баба Яга і нічого поганого вам не зробить.

— Авжеж, не зроблю, — сказала й мала Баба Яга.

Вона налила їм ще кави й спитала:

— Вичаклувати вам щось?

— Схаменися! — зупинив її Абраксас. — Хіба ти забула, що сьогодні п’ятниця?

Однак мала Баба Яга вагалася недовго.

— Ми просто зачинимо віконниці, і ніхто нічого й не помітить, — лукаво мовила вона.

Та так і зробила. Позачиняла віконниці й навіть на штаби взяла, а тоді заходилась чаклувати. Спершу вичаклувала на столі в кухні морську свинку і хом’ячка, потім черепаху. Хом’ячок і свинка поставали на задні лапки й пішли танцювати. Черепаха танцювати не схотіла.

— Танцюй, танцюй! — нагримала на неї мала Баба Яга. — Не лінуйся!

Хоч-не-хоч, а довелося танцювати й черепасі.

— Ух ти! — захоплено вигукували діти, — Як у тебе здорово виходить!

— Це тільки початок, — сказала мала Баба Яга і звеліла морській свинці, хом’якові й черепасі щезнути.

Вона вичаклувала для дітей ще багато дечого веселого і втішного. Грубка співала пісеньку, в кавнику виріс букет квітів, ложки та ополоники на стінній поличці виступали, як у ляльковому театрі. Діти надивуватися не могли.