Водяничок

При слові «покус» він тернув сірником об коробку. Але, на його прикрий подив, нічого не вийшло! Не було ні блискавки, ні тим паче вогню.

— Ну, коли це все, — мовив Ципрінус і підплив ближче, — коли це все, то мушу сказати, що ти неабияк мене розчарував.

— За першим разом у мене ніколи не виходить, — спокійно пояснив Водяничок. — От за другим, будь певен, що вийде.

Але даремно він хвалився. Сірники не займалися ні за другим, ні за третім, ні за четвертим разом.

— Якщо ти називаєш це блискавками, — зневажливо кинув Ципрінус, — то назви мене зеленою жабою! Ге-ге, все це нісенітниця! Знайди когось дурнішого! — І він глузливо пустив бульбашки.

«Не збагну, в чому справа… чому ж у мене більше не виходить?» — пригнічено думав Водяничок. І він розповів Ципрінусові, як чудово це в нього виходило там, нагорі, при сільських хлопцях.

— А, он воно що! То ти в людей роздобув свою коробку, — сказав Ципрінус. — Ну, тоді мене нічого не дивує! Вони тебе просто обдурили, та й усе. Я тобі сто, тисячу разів повторював: стережись людей! Але ж ти не слухаєшся! Тобі хочеться бути посміховиськом. Якби оце я був на твоєму місці, я б знав, що робити!

— І що ж би ти зробив?

— Я поплив би нагору і жбурнув їм коробку під ноги. І сказав би: чхати я хотів на вас усіх!

— Такого я не скажу, — відповів Водяничок. — Я поговорю з ними дуже спокійно. Навряд щоб вони хотіли мене піддурити!

— Піддурити тебе? — перепитали хлопці, коли Водяничок у двох словах розповів їм про-свою невдачу. — Ні, ніхто не хотів тебе дурити. Повір нам. Але не сподівайся, щоб сірники горіли у воді! Мокрі сірники не горять. Тут нічого не зробиш.

— То їх можна викинути?

— Викинь. Завтра ми тобі ще принесемо.

— Я ж зрозумів, що Ципрінус хотів посварити мене з вами, — сказав Водяничок. — Але ж він не знає., вас! — І висипав мокрі сірники у вогонь.

Та коли-він намірився викинути й коробку, найстарший хлопець сказав:

— Ні, коробку не викидай! Мені спало на думку таке: ми назбираємо в неї черв’яків, і ти подаруєш її Ципрінусу від нас. Може, тоді він не думатиме про нас так погано.

Дні минали, і рік теж минав. З дерева уже опало листя, часто йшов дощ. Водяничкові друзі все рідше приходили до ставка. І були вони тепер у довгих панчохах і плащах. Часто Водяничок чекав на них даремно. Якось уранці, після багатьох похмурих днів, засяяло сонце. Водяничок відразу це помітив, виглянувши у вікно. Вода у ставку знов стала ясна й прозора, чого давно вже не було.

«Сьогодні мої друзі неодмінно прийдуть!» — подумав Водяничок. І дуже зрадів, що знову їх побачить.

Він не знав, що сталося з ставком цієї ночі. Не сподіваючись лиха, він одягся, поснідав і зібрався пливти на берег. Він хотів, як завжди, сісти в гіллі старої верби і згори виглядати друзів. А як побачить хлопців на дорозі, то помахає їм рукою.

Підпливаючи до поверхні ставка, Водяничок ні про що особливе й не думав. Та раптом він стукнувся носом об щось тверде й холодне. Він не зміг вистромити голову з води.

«Дивина! — подумав малий, — Я стукаюсь об щось таке, що можна відчути, але не можна побачити! Що б це могло бути? Та нехай, я випливу десь-інде».

Але хоч куди він кидався, нічого не виходило. Весь ставок був ніби вкритий склом. І Водяничкові довелося визнати, що він зовсім безпорадний. Замислено поплив він додому.

— Так-так… — сказав Водяник, коли син розповів йому про своє відкриття, — Отже, минув ще один рік! Настала зима, наш ставок замерз. А це означає — пора спати: укритися ковдрою з головою — і спати.

— Але ж ми щойно повставали!

— Дарма, — сказав батько. — Настав такий час, водяники мусять скоритися. Тим паче, що взимку для нас немає нічого цікавого. А як прийде весна, сонце знов розбудить нас своїм промінням.

— Ви в цьому впевнені? — спитав Водяничок.

— Цілком! — відповів батько. — Я в цьому впевнений так само, як у тому, що маю синочка. Тож лягаймо спати, мама вже постелила нам постелі.

І Водяничок пішов у спальню. Він раптом відчув, що страшенно втомився, і мамі довелося його роздягнути. Коли він уже лежав у ліжку, батько потис йому руку і, весело кивнувши, сказав:

— До весни!

— Авжеж, до весни… — відповів Водяничок. — До… вес… ни…

Засинаючи, він думав про своїх друзів на березі, про все, що встиг пережити. Про те, як він уперше переплив з батьком ставок. І про те, як вони грались у піжмурки в лісі з водоростей. І як він плив додому на спині в коропа Ципрінуса.

Згадав він і свою мандрівку в дерев’яних ночвах, і водяну гірку на млиновому колесі. І срібну ніч та гру на арфі. І як вони з Ципрінусом провчили недотепного рибалку…

Чудово все було! Так чудово, що він залюбки побачить усе це ще багато разів — у зимовому сні.

— На добраніч, Водяничку! — почув він чийсь голос.

Голос долинав звідкись іздалеку. Хто ж то був, хто сказав йому «на добраніч»? То був лагідний голос, він його добре знав…

— На добраніч, Водяничку! — почулося ще раз.

Водяничок зрозумів, що це голос його мами. І він зрадів, що почув мамин голос ще раз перед тим, як заснути, — заснути на всю свою довгу, повну світлих снів зимову ніч.