Водяничок

— Він котиться прямо на стару вербу! — сказав раптом Водяничок. — Ще заплутається в гіллі!

— А ти вилазь на дерево і допоможи йому вибратися, — усміхнувся батько.

— Добре, — сказав Водяничок, — вилізу!

І він умить видряпався на вербу, щоб допомогти місяцеві. Але дарма турбувався: хоч як він тягнувся, як спинався, а місяця не дістав.

Батько вже хотів був покликати малого, коли хлопчик здивовано спитав:

— А хіба в нас у ставку теж є місяць?

— Та ні, — сказав батько. — Звідки б він там узявся?

— Та я ж бачу його! — крикнув Водяничок. — Я бачу два місяці. Один на небі, другий у воді. Як добре, що й у нас у ставку є місяць! Коли б тільки він не поплив… Ой, я знаю, що зроблю: спіймаю його. Скочу з верби і схоплю його! Знаєш, як здивується мама, коли я покладу місяць їй на стіл у кухні!

І не встиг батько заперечити (а може, він і не хотів заперечувати!), як Водяничок стрибнув з дерева в ставок. Ще в повітрі він простяг руки, щоб вчасно схопити місяць, який плавав у темній воді.

Але що це?

Тільки-но торкнувся він пальцями дзеркальної поверхні ставка, як місяць розчинився у срібних хвилях.

«Ну, як? Ухопив?» — хотів був запитати Водяник, коли хлопчик, відсапуючись, виринув на поверхню.

Але не запитав… Він стояв і дивився, як Водяничок пливе серед розплавленого срібла, а навколо нього здіймаються срібні бризки. Це так захопило Водяника, що він знову взяв у руки арфу й заграв. Він грав і грав, не вгаваючи, поки Водяничок купався у срібній воді.

Літо наближалось до кінця. Хліб уже скосили, до села звідусіль з’їжджалися вози з пшеницею, в садках достигали яблука й груші.

Якось Водяничок знову виліз на стару вербу, щоб роздивитися навкруги. Віддалік на дорозі він побачив самотнього подорожнього.

Худий і цибатий, чоловік той був убраний у вишуканий чорний костюм і йшов, як лелека.

Під пахвою він ніс чорну згорнуту парасольку, а на носі в нього сиділо щось, скріплене тонким дротиком: два блискучі кружечки з поперечкою. Від кожного кружка йшов довгенький дротик, що кінчався за вухом.

Водяничок ще зроду не бачив окулярів, він навіть не знав, що вони є на світі… «Що воно таке? — промайнуло йому в голові. — Чи не побігти назустріч цьому чоловікові та й роздивитись, що в нього на носі?»

Гоп! — стрибнув він у траву і побіг на дорогу. Там почекав, поки чоловік підійде. Тоді став перед ним, вклонився і сказав:

— Добрий день, Людино! Скажи, будь ласка: що в тебе на носі?

Незнайомець зупинився, глянув крізь прозорі кружельця на Водяничка й неласкаво відповів:

— Як ти смієш глузувати з мене!

— Що? — здивувався Водяничок.

Чоловік потер пальцем перенісся.

— Послухай-но! — сказав він. — З отаким бридким зеленим чубом ти б краще мовчав! І як ото в людини може вирости отакий' чуб!

— Вибач! — перебив його Водяничок, — Але ж я зовсім не Людина! Я Водяник!

— Що? — зарепетував довготелесий, — Водяник? Та щоб я повірив такій нахабній брехні?

— Чому це брехня? Це правда!

— Це ти — водяник? О Господи! Водяник! Чули таке? Та водяників не буває взагалі!

— Що? — крикнув Водяничок. — Кого не буває? Може, скажеш, це не я стою отут перед тобою? Ну ж бо, придивись до мене! — Слова довготелесого розсердили його.

— Годі базікати, шибенику зелений! — гарячкував незнайомець. — Ти що собі думаєш? Гадаєш, я такий дурний, що повірю в якихось водяників? Водяників не буває, чув?

— Ну, годі! — розсердився Водяничок. — Якщо ти не хочеш вірити тому, що бачиш, то… то ти такий дурноголовий, як і довготелесий!

— Що-о-о-о? — заволав незнайомець і розлючено посварився на малого парасолькою: — Ану, скажи ще раз те, що ти тільки-но сказав, нахабна жабо!

Він простяг руку, щоб схопити Водяничка за комір. Але де там: Водяничок — раз! — і відскочив.

— Спіймай мене, як хочеш, довганю! — крикнув малий і перекривив його. — Ніколи не спіймаєш!

— Побачимо! — засичав довготелесий.

І, розмахуючи парасолькою, мов шаблею, кинувся навздогін за Водяничком. Вони помчали навскіс через луку, просто до ставка. «Стривай-но, я тобі покажу — є я чи мене немає! — думав Водяничок. — Нехай тільки заманю тебе куди слід!» Він біг не дуже швидко, але петляючи так, що довготелесий кожної хвилини думав: «Ось зараз я його схоплю!» — і щоразу хапав саме тільки повітря.

Водяничок добіг до ставка — й раптом прудко обернувся, схопив довготелесого за ноги і — раз, два! — втягнув його у воду.

Незнайомець не збагнув навіть, як усе це вийшло. Він хотів був покликати на порятунок, але Водяничок відразу занурив його з головою — той і писнути не встиг! Коли він виринув, вимахуючи своєю парасолькою, Водяничок занурив його ще раз, і ще раз, і ще… і занурював доти, доки довготелесий не наковтався води.

Аж тоді Водяничок, нарешті, пустив його. Геть очманілий, видерся довготелесий на берег. Його чудовий чорний костюм звис на ньому, мокрий до рубчика. Чуприна була заліплена мулом. За ним тягся цілий хвіст водоростей. Черевики щокрок жалібно схлипували. Еге ж, вигляд він мав жалюгідний!

Його парасолька плавала в ставку. Водяничок був задоволений. Він спіймав парасольку, кинув її навздогін довготелесому й гукнув:

— Гей, ти, жердино з дротом на носі! Тепер віриш, що я справжній водяник?

Тоді чоловік крутнувся й помчав геть так швидко, як тільки дозволяли його довгі худі ноги. З реготу Водяничок аж за живіт брався. І всі рибини, равлики і водяні жучки у ставку сміялися разом з ним.

Був чудовий, сонячний осінній день. На ставку плавали перші пожовклі листочки. Вони гойдалися на хвилях, мов золоті кораблики. Водяничок сидів коло дверей своєї хати й лічив їх.

— Раз, два, три, чотири, — рахував він. А сам думав: «Якщо листочків буде рівно дев’яносто дев’ять, то я щось загадаю. І те, що я загадаю, неодмінно здійсниться. Адже дев’яносто дев’ять — щасливе число».

Але, долічивши до шістдесяти семи, він почув здалеку, десь над водою, легеньке дзеленькання. Воно то гучнішало, то тихшало. Часом долинало й глухе мукання. Ніби хтось гукав у порожнє відро.

«Та нехай вони собі там угорі видзвонюють і мукають, мені треба рахувати далі», — подумав Водяничок, силкуючись нічого того не чути.

Але він усе чув і навіть почав гадати, що б це могло бути. І раптом збився з рахунку: що ж далі — сімдесят два чи сімдесят три? Через оте дзеленькання й мукання все переплуталося в його голові.

«Як прикро! — думав Водяничок. — І бажання моє не збудеться! Хоча, може, листочків виявилося б зовсім не дев’яносто дев’ять, і тоді, що я надумав, нічого не вийшло б… А цікаво: що там на поверхні діється?»

Відштовхнувшись ногами від дна, він поплив угору. Вистромив з води голову й зрозумів, що звуки ті линуть з луків за ставком. Водяничок доплив до берега, розсунув руками очерет і позирнув, мов у щілину в завісі, на луки.

Але те, що він побачив, його трішечки розчарувало. Адже він уявив був собі он яке диво — а там паслося кілька корівок.

Коли яка корова ступала крок, на шиї в неї дзеленькали дзвіночки. Часом котрась підводила голову й мукала. Тоді мукала й решта. А потім якийсь час, крім дзвіночків, чулося коров’яче хрумкання й посапування.

«І заради цього я плив до берега! — подумав Водяничок. — Звичайнісінькі корови!»

Він уже хотів був повертатися додому, коли раптом помітив щось дуже чудне.

Трохи віддалік сиділо троє сільських хлопчаків. Вони палили багаття і час від часу кидали у вогонь якісь жовті камінці. Трохи згодом вони вигрібали ті камінці палицями, зчищали з них попіл і їли їх.

Водяничок неабияк здивувався. Він уже знав, що люди мають різні химерні звички, але щоб їсти печені камінці — неймовірно! Недовго думаючи, він вийшов з очерету й попрямував до вогнища. Підійшовши до хлопчаків, він попросив: