Водяничок

— Конче треба підкріпитися, — сказав він, плямкаючи. — Мандрівка збуджує апетит.

Болотяник їв і їв, аж поки в дверях з’явився господар, несучи очеретяну колиску з Водяничком. Тут Болотяний водяник відразу забув про всі миски й тарілки, зірвався на ноги і вигукнув так захоплено, що мало не вдавився останнім шматком:

— Ого-го, це хлоп’я!

І всі водяники зі своїми дружинами, Криничник і Русалка з-під мосту Непомука з’юрмилися навколо очеретяної колиски й собі загукали в захваті. Та за хвилину Криничник з білою бородою підняв угору руку і, коли всі затихли, сказав:

— Не галасуйте, як на базарі! Побажаймо нашому Водяничкові щастя!

— Авжеж, авжеж! — підтримали гості.

І всі по черзі стали підходити до колиски й бажати Водяничкові щастя, здоров’я, довгого віку і всього-всього, що потрібне водяникові.

А Болотяник сягнув рукою в кишеню й витяг флейту. Коли настала його черга, він сказав:

— Нехай у тебе, хлопчику, завжди буде весело на серці!

І, вип’явши губи, заграв на флейті.

Ох, як же він грав на честь Водяничка! Весело було послухати, весело подивитися! З кожної дірочки, як тільки він приймав палець, водночас із звуком вилітала й пливла на поверхню ставка тоненька ниточка бульбашок. А що Болотяник, граючи, безперестанку погойдувався, нахилявся, обертався, то здавалося, наче бульбашки танцюють веселий танок.

Тоді тринадцять водяників і собі пішли танцювати з своїми дружинами. І Криничник з білою бородою, і Русалка з-під мосту Непомука теж ухопилися за руки і закружляли в танку. Та раптом усі стали як укопані і вражено втупилися у Водяничка: той непомітно видерся зі своєї колисочки і плавав, махаючи ручками й ніжками, навколо Болотяника.

— Хіба таке можливо? — здивовано спитав Водяник. — Ще молоко на губах не висохло, а він уже плаває!

— Як бачиш! — прошепотів Криничник і погладив свою білу бороду.

Більше й він не знав, що сказати.

Незабаром Водяничок уже плавав, як дорослий. Він-бо й почав таки досить рано! Говорити малий також навчився швидко. Водяничата вчаться всього цього набагато швидше, аніж людські діти. Мабуть, тому, що вони ростуть У воді.

Спочатку Водяничок плавав тільки у світлиці. Та згодом батьки дозволили йому випливати в сіни і в кухню. Плаваючи по кухні, він заглядав у всі мамині каструлі. Але найчастіше любив малий підпливати до вікон, розсувати завіски і дивитись у зелену воду. Часом повз вікно пропливали спритні рибини, часом до самої шибки підпливав тритон.

А іноді Водяничок навіть бачив, як батько чи мати зникали в зеленій глибині ставка або поверталися звідти додому.

Та незабаром йому набридло тільки те й робити, що стояти біля зачиненого вікна, і він спитав батька:

— Чому мені не можна вийти з хати?

— Чому? — перепитав батько. — Тому, що без штанів з хати не виходять! Так не годиться. Але я дістану тобі дещо з одягу. Адже ти вже підріс.

На ранок він приніс Водяничкові пару новісіньких штанців з блискучої риб’ячої шкурки, зелену, мов очерет, курточку, яскраво-червоний гостроверхий ковпачок і, звичайно ж, пару справжніх водяничних жовтих чобітків.

Водяничок весело вбрався — все було наче на нього шите. Тоді Водяник покликав дружину.

— Поглянь-но! — сказав він, гордовито кивнувши в бік Водяничка. — Подобається він тобі в штанях? Віднині йому вже не сором показатися хоч де!

— Ох! — сказала мама. — Можна було б із штаньми ще й зачекати! Адже дитині всього лишень два тижні! Та я знаю: вам, чоловікам, страх не терпиться, щоб діти швидше підростали.

— Еге ж, — відповів Водяник. — А ви, жінки, тільки про те й мрієте, щоб діти все життя трималися за ваші спідниці… Та ти плачеш, чи що?!

— Ні, ні! — сказала Водяничка, швидко витерши сльозу. — Тобі просто здалося… — Потім додала: — Мусять же діти колись вирости, це так, твоя правда. І ця зелена, мов очерет, курточка нашому хлопчикові дуже личить…

— Отож-бо, — сказав Водяник. — Відразу б так… Я знав, що хлопчина тобі сподобається. А крутнись-но, синку, нехай мама роздивиться тебе з усіх боків! — Він схопив Водяничка за плечі і став обертати сюди-туди.

— Поглянь на його ковпачок! — кричав він до дружини, — Хіба ж він не пасує до його зеленого чубика? А чоботи! Я сам зробив їх з найдорожчої шкіри, яку тільки міг собі дозволити!

— Та воно й видно, — погодилась мати, — Чоботи — просто чудові.

— А знаєш, мамо, що з усього найкраще? — спитав раптом Водяничок.

— Що?

— Найкраще те, що мені не треба більше сидіти дома! — вигукнув, сяючи, Водяничок. — Нарешті я можу вийти! Я тепер буду плавати в ставку щодня — з ранку до вечора. Хіба ти не рада?

— Та воно-то так, — пробурмотіла мама. — Не сердься, але, мабуть, треба мені бігти на кухню, бо пригорить суп…

Та сказала Водяничка так тільки тому, що відчула: вона ось-ось заплаче.

Вона не хотіла, щоб чоловік і син бачили, як нелегко буде їй відпускати малого з хати.

Вранці, посьорбавши юшки, Водяник урочисто промовив:

— Ну, а тепер ми з тобою вирушимо в плавання. Будь уважний, синку, і ти побачиш багато різних див, а коли повернемось, розповіси про все мамі. Ти готовий?

Водяничок кивнув головою:

— Мені вже давно кортить поплавати!

— Авжеж, це я розумію. Але спершу скажи мамі «до побачення».

Водяничок сказав мамі «до побачення», а мама звеліла йому чемно слухатися тата й ніде його не кидати. Чоловіка ж вона попросила:

— Будь ласка, не забувай, який крихітний наш хлопчик. Пам’ятай, що сьогодні він уперше вирушає з дому.

Після цього Водяник із сином рушили до дверей. Спочатку вони кілька разів обпливли свою очеретяну хату, і Водяничок весь час тримався коло батька. А що хата стояла на дні ставка, то батько з сином пропливли над нею і заглянули в комин.

— Мамо! Агов! — гукнув у димар Водяничок. — Чуєте, мамо? Зараз до вікна підпливе велика рибина, дивіться!

І він підплив упритул до кухонного вікна, витріщив очі, відкопилив нижню губу, як звичайно робить риба, і втупив погляд у маму, яка стояла біля кухонного столу і чистила овочі.

Мама весело засміялася, а Водяник поплескав сина по плечі:

— Ну-ну, годі! Погратися в рибу ти зможеш і завтра. Пора вирушати в дорогу.

І він подався з сином мандрувати вздовж і впоперек ставка. Кожній рибині, з якою стрічались у дорозі, Водяничок казав: «Добрий день!» Він намагався ще й запам’ятовувати ім’я кожної рибини. Але риби було так багато, що він незабаром попереплутував усі імена.

— Колись давно й зі мною було точнісінько те саме, — сказав батько. — Не квапся. Через кілька днів ти їх усіх запам’ятаєш.

Але в ставку мешкала не тільки риба. Тут були тритони, равлики, черепашки, черв’ячки, личинки жучків і самі жучки, водяні блохи і всілякі дрібнісінькі істоти, яких простим оком і розгледіти важко.

«Ой лишенько! — думав Водяничок. — Невже я колись запам’ятаю усі їхні імена? Цю дрібноту навіть не перелічити!»

Дно ставка подекуди було вкрите товстим шаром мулу. Коли обидва мандрівники спускалися занадто низько, з дна вставали руді хмаринки, і вода каламутилась.

Місцями на дні лежала рінь і вже здалеку яскраво мерехтіла; а де-не-де росла підводна трава. Вона коливалась довгими зеленими пасмами і зверху скидалася на килим, витканий з волосся Водяника.

Та найдужче сподобались Водяничкові ліси водоростей і куширу. Вони буйно розрослися на глибині ставка.

— Тільки туди не лізь — заплутаєшся! — ледве встиг крикнути Водяник, та хлопчик уже пірнув сторч головою в самісінькі хащі підводного лісу.

— Заплутаєшся! — закричав батько і хотів був схопити шибеника за ноги. Але хлопчик був спритніший, і в батькових руках залишився тільки порожній лівий чобіток.

У хащах водоростей ще кілька разів шелеснуло, потім запала тиша.

Аж ось із глибини підводного лісу почувся писк Водяничка: