Страница 51 из 65
Жак: А що ви робили далі, після цієї мужньої промови, зверненої до вашого дорогого друга, кавалера Сент-Уен?
Пан: Я дотримав слова й припинив свої відвідини.
Жак: Bravo, bravo, mio саго maestro!*
Пан: Так проминуло два тижні, протягом яких я не чув би жодного слова про них, якби не те, що кавалер сумлінно оповідав мені про враження, яке справила моя відсутність у домі тієї родини, та й підбадьорював мене твердо триматися далі.
— Вони починають дивуватися, — казав він мені, — обмінюються багатозначними поглядами, починають говорити, питаючи себе про причину, яка могла викликати невдоволення з твого боку. Паннунця ж тримається з гонором; вона говорить з удаваною байдужістю, через яку чути, що вона до болю вражена: «Щось не видно того пана; складається враження, ніби він не хоче нас бачити; щасти Боже, це його справа...» Потім робить одну піруету, щось мугикає чи йде до вікна, а повертається — і в неї червоні очі. Тут уже всі бачать, що вона плакала.
— Що вона плакала!
— Врешті вона сідає, бере в руки роботу, ніби хоче працювати, але робота валиться їй з рук. Заходить розмова — вона мовчить; пробують її розважити, а вона гнівається; пропонують їй розвагу, прогулянку, виставу: вона погоджується, і коли вже все готове, раптом їй захочеться чогось іншого, чого знову за мить перехочеться... Отакої, я бачу, що ти вже й зажурився! Більше не скажу тобі ні слова.
— Але, кавалере, ви гадаєте все ж, що якби я знову повернувся до них...
— Я гадаю, що ти був би дурнем. Треба міцно триматися, треба мати мужність. Якби ти повернувся, не бувши запрошений ними, ти загинув би. Цих людців треба провчити.
— А що як вони мене не запросять?
— Вони тебе запросять.
— А що як запрошення треба занадто довго чекати?
— Вони не вагаються з запрошенням. Чорта куцого! Такого чоловіка, як ти, не так легко замінити іншим. Якби ти надумав повернутися сам, вони почали б коверзувати і змусіли б дорого заплатити за твій вибрик, накинули б тобі свою волю, як хотіли зробити вже й раніше; і ти мусів би покоритися, стати перед ними на коліна. Хочеш бути паном чи рабом, і то рабом, з яким не панькатимуться? Вибирай сам. Щиро тобі сказавши, твій вчинок був дещо легковажний, так не роблять люди, справді закохані; але що сталося, те сталося, і як є можливість вийти з становища без шкоди для себе, не треба нею легковажити.
— Вона плакала!
— Ну й що ж! Вона плакала. Добре ще, що вона плаче, а не ти.
— Але як мене не покличуть?
— Кажу тобі, що покличуть. Коли я приходжу до них, я про тебе й не згадую, наче б тебе й на світі не було. Вони підходять з одного й другого боку, а я ніби не помічаю. Нарешті, питають мене, чи я тебе бачив. Я відповідаю з байдужим виглядом раз — так, раз — ні. Потім розмова переходить на іншу тему, але скоро знову повертається до твого зникнення. Починає звичайно батько, мати, тітка або й Аґата, і вже з першого слова мовиться: «Після того, що ми так уважно до нього ставилися! Після того хвилювання, яке охопило всіх нас при його останній пригоді! Після такого дружнього почуття, яке моя небога виявила до нього! Після такої ввічливости, з якою я до нього ставилася! Після стількох виявів щирости й відданости, які він сам нам засвідчував!.. Після всього цього вірте людям... пускайте їх до хати!.. Майте довір'я до друзів!»
— А що ж Аґата?
— Кажу тобі, вся родина зовсім розгубилася.
— Але Аґата?
— Аґата відводить мене набік і питає: «Кавалере, чи ви бодай трохи розумієте вашого друга? Скільки разів ви запевняли, що він мене любить; звичайно, ви вірили в те, що казали; та чому б і не вірити, коли я, сама я вірила...» Потім вона змовкає, голос відмовляє їй послуху, а в очах сльози... Гай-гай, я бачу, що й з твоїми очима те саме! Тепер уже не скажу тобі й слова, це остаточно. Я бачу, чого ти хочеш, але нічого не вийде, абсолютно нічого. Тому що ти втяв дурницю, ні з того, ні з цього переставши до них ходити, я не хочу, щоб ти зробив другу, ще гіршу, кинувшися їм на шию. Треба використати цей випадок так, щоб твої взаємини з Аґатою повернулися на багато краще; треба їй показати, що вона не може тримати тебе на налигачі і що вона може тебе й зовсім утратити, коли не змінить свого ставлення на краще. Ще чого бракувало, щоб ти, стільки для неї зробивши, цілував їй ручки? Але слухай, кавалере, ось моя рука, ми ж щирі друзі, і ти можеш говорити зо мною зовсім одверто: справді, ти так нічого й не добився від неї?
— Ні.
— Ти брешеш, удаєш з себе делікатного.
— Може, я й удавав би, якби була потреба; але присягаюся тобі, я не такий щасливий, щоб у цьому випадкові тобі брехати.
— Це мені незрозуміле, бож, зрештою, ти не такий уже недотепа. Як! Щоб вона ні на одну мить не виявила слабости до тебе?
— Ні.
— Могло статися так, що ти цього не помітив і втратив слушну нагоду. Боюся, що ти щось проґавив. Звичайно, з такими чесними, делікатними й ніжними людьми, як ти, воно так і буває.
— Але ти, кавалере, — питаю його, — чого ти шукаєш коло неї?
— Нічого.
— Ти не мав щодо неї жодних намірів?
— Пробач мені, з ласки твоєї, мав, і то досить довго; але прийшов ти, побачив і переміг. Я зауважив, що вона тільки те й робить, що на тебе дивиться, а на мене не звертає жодної уваги; я зрозумів і зробив для себе висновки. Ми лишилися добрими друзями; вона ділиться зо мною своїми маленькими таємницями, часом слухає моїх порад; і за браком кращого я погодився на підрядну ролю, на яку ти мене зіпхнув.
Жак: Пане, дозвольте вам сказати дві речі: перше те, що я ніколи не міг оповідати свою історію без того, щоб чи то нечистий, чи будь-хто інший не перебивав мені, а вам іде, як по-писаному. Так воно є в житті: один біжить по будяках і не поколеться, а другий пильно дивиться, куди стати ногою, і потрапить на колючку на чистій дорозі, так що прийде додому весь подряпаний.
Пан: Далебі ти забув свою примовку, і великий сувій, і про написане там, угорі?
Жак: Друга річ та, що я наполягаю на переконанні, що ваш кавалер Сент-Уен великий ошуканець. Поділивши ваші гроші з лихварями Лебреном, Мервалем, Матьє Фуржо чи Фуржо Матьє, Брідуа, він хоче накинути вам свою коханку, обкрутити вас з нею за підписом нотаря й благословенням священика, щоб потім ділити з вами вашу жінку... О, моє горло!..
Пан: Чи ти усвідомлюєш, що ти щойно зробив? Річ гидку й нахабну.
Жак: Що ж, на таке я здібний.
Пан: Ти нарікаєш, що тобі перебивають, і сам перебиваєш іншим.
Жак: Це наслідок поганого прикладу, який ви мені подаєте. Мати хоче крутити чоловікам голови, а від доньки вимагає порядности; батько хоче бути марнотратом, а від сина вимагає ощадности; пан хоче...
— Перебивати своєму слузі, перебивати, скільки йому захочеться, але не хоче, щоб слуга перебивав йому.
•••
Чи ти не боїшся, читачу, що станеш тут наново свідком такої самої сцени, яка відбулася в заїзді, коли один кричав: «Ти підеш униз»; а другий: «Я не піду»? Що мені заважає змусити тебе послухати вигуки: «Я перебиватиму». — «Ти не перебиватимеш»? Зовсім же певне, що вистачає мені лише трохи під'юдити Жака або його пана, і спалахне сварка; а вже як вона почнеться, хто знає, чим вона скінчиться? Але в дійсності вийшло так, що Жак скромно відповів своєму панові:
— Мій пане, я вам не перебиваю, лише з вашого дозволу розмовляю з вами.
Пан: Хай буде й так; але це ще не все.
Жак: А яку ж ще непристойність я міг собі дозволити?
Пан: Ти забігаєш оповідачеві наперед і позбавляєш його приємности приголомшити тебе несподіванкою; і вийшло так, що своєю підкресленою кмітливістю, яка була тут зовсім не до речі, ти відгадав те, що він мав тобі сказати, і йому не лишається іншого, як замовкнути; і я мовчу.
Жак: Ах, мій пане!
Пан: Хай будуть прокляті люди, що мають розум!