Страница 47 из 65
— Ну, вже й клятий кашель!
Потім він витягав годинник, щоб подивитися, котра година, так і не затямивши її собі; несвідомо витягав табатирку і нюхав табаку, не чувши її смаку. Що це так і було, я переконаний з того, що він повторив усе це три чи чотири рази підряд за тим самим порядком. Трохи згодом Жак розкашлявся знову, а його пан сказав:
— Що за нечистий з тим кашлем! Треба ж було налитися в господині вином по зав'язку. Та й учора увечорі з секретарем ти не більше зважав на себе; бо коли зійшов нагору, то заточувався й не тямив, що кажеш. А сьогодні ти зробив далебі вже десять зупинок, і я можу заложитися, що в твоїй баклазі не лишилося вже й краплі вина...
Потім він похамаркав собі ще щось під ніс, подивився на годинник і почастував свої ніздрі.
Я забув тобі сказати, читачу, що Жак ніколи не вирушав у дорогу, не наповнивши баклагу найкращим вином; вона висіла в нього, прив'язана за лук кульбаки. За кожним разом, коли його пан перебивав йому розповідь кількома питаннями на дещо довший час, він відв'язував свою баклагу й випивав, не прикладаючи шийки до уст і не вішаючи баклаги доти, доки пан не переставав говорити. Забув я також сказати тобі й те, що у випадках, які вимагали над чимось помислити, перше, що він робив, — це питався поради в баклаги. Чи йшлося про те, щоб розв'язати якесь моральне питання, обговорити якусь подію, вияснити, чим один шлях був кращий від другого, доводити якесь діло до кінця чи залишити його, зважити додатні і від'ємні сторони якоїсь політичної операції, комерційної чи фінансової, ствердити мудрість чи глупоту якогось закону, вияснити, як закінчиться війна, чи, врешті, вибрати заїзд, у заїзді кімнату, а в кімнаті ліжко, — перше його слово було: «Запитаймося в баклаги». А останнє: «Така думка баклаги й моя». Коли доля замовкала в його голові, він знаходив вияснення, прикладаючися до баклаги. Це була свого роду портативна Пітія, яка відразу змовкала, коли спорожнилася. У Дельфах Пітія, задравши подолки, сідала голим задом на триніг і набиралася надхнення, що йшло знизу вгору; Жак, сидячи на коні, задравши голову до неба й нахиливши відкорковану баклагу шийкою вниз, у напрямі своїх уст, приймав надхнення, Що йшло згори вниз. Коли Пітія і Жак повідомляли, що каже оракул, обоє вони були п'яні. Жак був переконаний, що святий Дух зійшов на апостолів у баклазі, а Зелену неділю він називав святом баклаг. Він залишив невеликий трактат про всі можливі форми ворожбитства; глибокий трактат, у якому він віддає перевагу ворожбитству Бакбука,* ворожбитству з допомогою баклаги. Не зважаючи на велику пошану до священика з Медону,* він оскаржував його в фальшивій методі дізнавати істини способом удару божественного Бакбука в живіт.
— Я люблю Рабле, — казав він, — але істину люблю більше, ніж Рабле.
Останнього він називав єретиком-енґастримітом* і доводив сотнею аргументів, що з них кожен один ліпший іншого, що справжній голос оракула Бакбука, чи то баклаги, можна почути тільки через шийку баклаги. Він зараховує до найвизначніших прибічників Бакбука і вважає, що по-справжньому були надхнені баклагою за останні століття — Рабле, ля Фар, Шапель, Шольє, Ляфонтен, Мольєр, Панар, Ґалле, Ваде.* Платон і Жан-Жак Руссо, які над усе вихваляли добре вино, самі не пивши його, на його думку, були фальшивими братами баклаги. Баклага мала колись кілька славних святинь; з них про особливо уславлені Помм-де-пен, Танпль і Ґінґетту* він написав окрему історію. Він намалював надзвичайно яскраву картину ентузіязму, піднесення й запалу, якими бували надхнені бакбукіянці чи періґурдіяни, та ще й тепер бувають, коли під кінець трапези, як вони сиділи, спершись ліктями на стіл, являвся їм божественний Бакбук або сакральна баклага. Вона стояла посеред столу, сичала, відкидала далеко геть від себе свою головку і вкривала пророчою піною своїх поклонників. Його рукопис прикрашений двома портретами, під якими можна прочитати такий напис: «Анакреон і Рабле, первосвященики баклаги, перший за старих, другий за нових часів».
— Ніби Жак міг користуватися терміном енґастриміт?..
Чому б і ні, читачу? Жаків сотник був бакбукіянцем, він міг знати цей вираз; а Жак, що сприймав усе, що той казав, міг його запам'ятати; але щиро сказавши, термін енґастриміт належить мені, а в оригіналі стоїть — черевовіститель.
— Усе це добре, — скажеш ти, — а як же з Жаковим коханням?
Жакового кохання ніхто не знає, крім самого Жака; а його мордує біль горла, який тільки й залишив панові, що годинник та табатирку, велике горе, що мучить його так, як і тебе.
— Що ж нам робити?
Слово чести, я й сам не знаю. Тут було б до речі запитати божественного Бакбука чи святу баклагу; але їх культ занепадає, їх храми спустошені. Так само як при народженні нашого божественного Спасителя змовкли поганські оракули, так і по смерті Ґалле заніміли оракули Бакбука; так само нема вже великих поем, творів найтоншого красномовства, жодного з тих утворів, що позначені чаром оп'яніння й генія; усе стало резонне, обраховане, академічне й пласке. О, божественний Бакбуче; о, свята баклаго; о, божество Жака! Поверніться до нас!.. Мене спокушає бажання, читачу, розповісти тобі про народження божественного Бакбука, про чуда, якими воно супроводилося і які сталися потім, про велич його панування і про нещастя його зникнення. І якби сталося так, щоб біль горла нашого друга Жака тривав, а його пан затявся далі мовчати, тобі довелося б задоволитися цим епізодом, який я постарався б розтягнути аж до того часу, коли Жак видужає й продовжить історію свого кохання...
•••
На цьому місці у розмовах Жака і його пана витворилася досадно велика прогалина. Можливо, хтось з нащадків Нодо, президента Бросса, Фрайнсгайма чи отця Бротье колись виповнить її,* і нащадки Жака чи його пана, маючи в руках первісний текст, до смаку насміються з цих доповнень.
Здається, що Жак, засуджений хворобою горла на мовчанку, на якийсь час припинив розповідь історії свого кохання, можна припускати, що його пан почав розповідати історію свого кохання. Це лише припущення, яке я й подаю тут підкреслено як таке. По кількох рядках пунктиру, які й позначають прогалину, читаємо далі таке: «Нема нічого більш прикрого на цьому світі, як бути дурнем...» Був це Жак, що висловив цю сентенцію? Чи його пан? Це могло б бути темою великої й важкої до виконання дисертації. Якщо в Жака вистачило б нахабства сказати ці слова на адресу свого пана, то цьому останньому не бракувало щирости, щоб сказати так про самого себе. Хто зна, як воно там було, одне ясне, і то цілком ясне, що далі продовжував пан.
Пан: Це було напередодні дня її народження, а я зовсім не мав грошей. Кавалер Сент-Уен, мій близький друг, ніколи не знав труднощів.
— Ти не маєш трошей? — запитав він мене.
— Так, не маю.
— Добре, тоді не лишається нічого іншого, як їх здобути.
— І ти знаєш, як це зробити?
— Поза сумнівом.
Він одягнувся, ми вийшли, і він повів мене безліччю далеких завулків до якогось темного маленького дому, у якому вузькими, брудними сходами ми зійшли на третій поверх, і я вступив до досить просторої, але дивно умебльованої кімнати. Там, попри всячину іншу, стояли вряд три комоди, усі три різної форми; за тією, що посередині, висіло дзеркало з надбудовою зверху, зависокою для цієї кімнати, так що дзеркало на доброї півстопи зникало за комодою. На комодах лежав різноманітний товар і дві дошки до триктраку; попід стінами кімнати стояли фотелі, досить гарні, але жодних двох не було однакових; у ногах ліжка без запон стояла пишна кушетка. Перед одним з вікон висіла клітка без птахи, але цілком нова; при іншому вікні на держаку мітли висіла люстра, а обидва кінці держака лежали на спинках двох незугарних плетених стільців. А поза тим з усіх боків картини, одні висіли на стінах, інші були поскладані стосами на підлозі.
Жак: Від цього на верству довкола тхне шкуродером.
Пан: Ти відгадав. Кавалер і пан Лебрен (так називався наш лихвар і перекушцик старого мотлоху) кинулися один одному в обійми: