Страница 44 из 65
— А ти, Бігре, мій друже, скажи мені, чи ми самі не мали нахилів, які не подобалися нашим батькам?
— Отож я й кричу більше, ніж мені болить. Роби й ти те саме.
— Але Жак завжди ночує дома, бодай дома ночував сю ніч, я певний цього.
— Гаразд, як не сю ніч, то іншу. У всякому разі ти не гніватимешся на свого хлопця?;
— Ні.
— І як я піду, ти не будеш його бити?
— Напевно, ні.
— Даєш мені слово?
— Даю тобі слово.
— Слово чести?
— Слово чести.
— У такому разі домовилися, і я піду собі...
Коли мій хрищений Біґр дійшов до порога, мій батько, ударивши його легенько по плечу, мовив до нього:
— Біґре мій друже, тут щось не теє, наші хлопці, твій і мій, хитрі бестії, і я дуже боюся, чи не втяли вони нам щось сьогодні. Але з часом це виявиться. Бувай здоров, куме.
Пан: І чим закінчилася пригода між твоїм другом Біґром і Жюстиною?
Жак: Тим, чим і належало їй закінчитися. Він гнівався; вона гнівалася ще більше, ніж він. Вона плакала, він розчулився. Вона присягалася, що я найкращий друг, якого можна мати; я присягався, що вона найчесніша дівчина на все село. Він нам повірив і вибачився перед нами; та й любив нас і шанував більше, ніж раніше. Оце й був би початок, розвиток і кінець історії про втрату моєї невинности. А тепер, мій пане, я хотів би, щоб ви зробили моральний висновок з цієї сороміцької історії.
Пан: Треба ліпше знати жінок.
Жак: І ви потребували цієї моралі?
Пан: Треба ліпше знати друзів.
Жак: Хіба ви будь-коли могли вірити, що може бути бодай один такий, що встоїть проти вашої жінки чи дочки, як вона напосядеться здобути його?
Пан: Треба ліпше знати батьків і дітей.
Жак: Ідіть геть, пане, за всіх часів вони тільки те й роблять, що пошивають одні одних у дурні, і так робитимуть, скільки й світу.
Пан: Усе, що ти кажеш, — це вічні істини, але ніколи не шкодить їх нагадувати. І хоч не знати, яке буде оповідання, яке ти обіцяв розповісти мені після цього, можеш бути певен, що не знайде в ньому нічого повчального тільки дурень. Продовжуй.
•••
Мене мучить сумнів, читачу, чи не віддав я честь Жакові і його панові висловити деякі міркування, які по праву належать тобі. Коли б це було так, тоді ти можеш вважати ці міркування далі своїми, а Жак і його пан погодяться на це без претенсій. Мені здасться, я постеріг, що тобі не до вподоби слово Біґр.* Хотів би я знати — чому? Це справжнє прізвище мого стельмаха: повідомлення про народження і смерть, шлюбні контракти — все підписане прізвищем Біґр. Нащадки Біґрів, яким сьогодні належить майстерня, називаються Біґрами. Коли їх діти, до речі — гарненькі, з'являються на вулиці, люди говорять: «Он маленькі Біґри». Коли ви вимовляєте прізвище Буль, вам пригадується найвизначніший з усіх столярів, яких ви знали.* Отак і в тих місцях, де живуть Біґри, ніхто не вимовить прізвища Біґр, не згадавши при тому найкращого стельмаха, скільки й сягає людська пам'ять. Той Біґр, чиє ім'я стояло в кінці всіх молитовників початку цього століття, був одним з його предків. І якби трапилося, щоб хтось з нащадків Біґра уславився у великому ділі, прізвище Біґр стало б не менш величним для тебе, ніж Цезар або Конде.* Бо може бути Біґр і Біґр, як Віль-гельм і Вільгельм. Коли я кажу просто Вільгельм, — це не буде ні завойовник Великої Брітанії, ні торговець сукном з «Адвоката Патлена».* Саме з себе ім'я Вільгельм ні героїчне, ні міщанське: отак і Біґр. Просто Біґр ще не означає ні славного стельмаха, ні котрогось з його звичайних предків чи нащадків. По щирості сказавши: чи може саме прізвище викликати почуття смаку чи несмаку? На вулицях вештається повно псів, яких називають Помпеями. Дай мені спокій з своєю фальшивою делікатністю, інакше я поведуся з тобою, як лорд Четтем з членами парляменту,* який сказав їм: «Цукор, цукор, цукор; що в цьому є дивного?» Отак і я добі скажу: «Біґр, Біґр, Біґр; чому й не називатися Біґром?» Як казав один старшина своєму генералові, великому Конде, що може бути гордий Біґр, як Біґр-стельмах, просто порядний Біґр, як ти і я, звичайні Біґри, як безліч інших.
Жак: Було це під час весілля. Мій брат Жан видавав заміж дочку одного з наших сусідів. Я був дружбою на весіллі. Мене посадили за столом між двома скалозубами нашої парафії. Я виглядав великим придурком, хоч насправді не був таким, як це їм здавалося. Вони поставили мені кілька питань про шлюбну ніч; я відповів на них досить придуркувато, і вони залилися сміхом, а жінки цих двох жартунів зацікавилися з другого кінця столу:
—Що там сталося, що вам так весело?
—Справді таки смішне; я тобі розповім сьогодні ввечорі, — відповів своїй жінці один з них.
Інша була не менш цікава від першої і поставила своєму чоловікові те саме питання, на яке дістала таку ж і відповідь. Обід продовжувався далі, мені ставили питання, я відповідав нісенітниці, з яких вибухав сміх, що збуджував увагу жінок. По обіді почалися танці, по танцях розплітали молодій косу й проводили молодих до спальні По тому всьому я влігся спати, пішли до ліжка й мої скалозуби, розповівши своїм жінкам незрозумілу й незбагненну річ, щоб двадцятидволітній парубок, такий великий і кремезний, як я, тямковитий і ніби не зовсім дурний, був такий наївний, наче б його мати щойно на світ народила. І обидві жінки потішалися з цього, як і їх чоловіки. Але наступного дня Сюзанна дала мені знак, щоб я підійшов до неї, й запитала мене:
— Жаку, ти зараз ні при якій роботі?
— Ні, сусідко. Чим міг би я вам служити?
— Я хотіла б, я хотіла б... — і повторюючи «я хотіла б», вона стискала мою руку, дивно на мене дивлячись. — Я хотіла б, щоб ти взяв нашого різака і пішов зо мною до громадського лісу нарізати дві чи три в'язки ліщини, бо для мене самої це надто важка робота.
— Дуже радо, пані Сюзанно...
Я беру різака, і ми рушаємо в путь. По дорозі до лісу Сюзанна клала свою голову на моє плече, гладила мені підборіддя, смикала мене за вуха, щипала за боки. Ми прибули на місце. Терен був похилий, і Сюзанна лягла на землю на найвищому місці, простягнувшися на всю свою довжину, і розклала широко ноги, закинувши руки за голову. Я стояв нижче від неї, стинаючи різаком ліщину. Сюзанна підтягнула ноги, притуливши п'яти до сідниць. Від того, що вона підняла коліна, задралася їй спідниця, а я все замахував різаком, стинаючи ліщину, ледве бачивши, куди замахуюся: часто не потрапляючи, куди треба. Нарешті, Сюзанна запитала мене:
— Може б ти кінчав уже?
— Як ви звелите, пані Сюзанно...
—Хіба ти сам не бачиш, що я хочу, щоб ти кінчав?..
Я закінчив і, відсапнувшися, закінчив ще раз. А Сюзанна...
Пан: ... позбавила тебе невинности, якої ти вже не мав?
Жак: Так, пане; але Сюзанна не помилилася і, усміхаючися, сказала мені:
— Ти добре провчив мого чоловіка; злодій ти.
— Що ви хочете цим сказати, пані Сюзанно?
— Нічого, нічого; зрештою, ти мене розумієш. Обдури мене так ще кілька разів, і я тобі все пробачу...
Я пов'язав ліщину, скинув її собі на плечі, і ми пішли собі, вона до своєї хати, я до своєї.
Пан: Не зупиняючися по дорозі?
Жак: Ні.
Пан: Бо від лісу до села було недалеко?
Жак: Не далі, ніж від села до лісу.
Пан: На більше вона не заслуговувала?
Жак: .Можливо, вона заслуговувала на більше для іншого чи іншого дня: кожна мить має свою вартість.
Кілька днів пізніше пані Марґарита, жінка нашого іншого скалозуба, хотіла змолоти зерно, але не мала часу сходити до млина. Вона прийшла до мого батька попросити, щоб він послав одного з своїх хлопців замість неї. А що я був старший, вона не мала сумніву, що вибір мого батька впаде на мене, у чому й не помилилася. Пані Марґарита пішла, я вийшов за нею. Я звалив мішок на її віслюка і сам-один погнав його до млина. От уже й змолов її зерно, і ми рушили додому, я й її вислюк; мене опав жаль, що я задурно виконав свою панщину. Але я помилився. Між селом і млином був маленький лісок, який треба було перейти; там я й натрапив на пані Марґариту, що сиділа над дорогою. Починало смеркати.