Страница 40 из 65
По цій мові брама зачинилася; комісар повернувся до фіякра і мовив до наших двох небораків, що були ні живі, ні мертві:
— Я зробив усе, що міг. Ніколи не повірив би, щоб отець Гюдсон був такий твердий. І пощо, до дідька, треба вам було йти до тих дівчат?
— Коли та, з якою ви нас застукали, й справді була б гуляща, то аж ніяк не перелюбство завело нас до неї.
— Гай-гай, мої панотці, нащо таке говорити старому комісарові! Власне, хто ви такі?
— Ми ченці, і одяг, який на нас, належить нам.
— Зрозумійте мене, що завтра ваша справа має бути вияснена; кажіть чисту правду; можливо, я стану вам у пригоді.
— Ми сказали вам правду... Але куди ми прямуємо?
— До малого Шатле.
— До малого Шатле! До в'язниці!
— Дуже мені прикро.
І справді, Рішара і його напарника привезли до в'язниці. Але Гюдсон не мав на мислі залишити їх там. Він сів до поштової карети і поїхав до Версалю; там говорив з міністром, якому оповів справу так, як йому хотілося.
— На таке, ваша екселенціє, доводиться наражатися, коли зважуєшся реформувати розбещений манастир, щоб викурити з нього єретиків. Небагато бракувало, щоб було заплямоване моє добре ім'я. Але цькування на цьому не припиниться; найстрашніші наклепи донесуть до ваших вух, щоб очорнити чесну людину. Але я сподіваюся, ваша екселенціє, ви пригадаєте собі, що наш генерал ордену...
— Знаю, знаю і співчуваю вам. Але послуги, які ви зробили церкві і своєму орденові, ніколи не будуть забуті. Обранці Господні за всіх часів були приречені на переслідування, але вони знали, як їм протистояти. Трудіться й ви наслідувати їх у мужності. Можете розраховувати на прихильність і підтримку короля. Ех, ченці, ченці! Я сам був ченцем і знаю з досвіду, на що вони здібні.
— Коли добро церкви й держави хотіло, щоб ваша екселенція пережили мене, я без страху продовжуватиму почате діло.
— Не турбуйтеся, я допильную, щоб витягнути вас з того манастиря. Можете йти.
— Ні, екселенціє, ні, я не піду, поки не дістану на руки наказ про звільнення тих недостойних ченців.
— Я бачу, що честь ордену і вашої ряси так дорога вам, що ви ладні забути особисті образи; це справді по-християнському, і я дуже радий, хоч не маю чого дивуватися, коли це робить така людина, як ви. Зробимо так, щоб справа не набрала розголосу.
— Ах, екселенціє, ви наповнили мою душу радістю. У цю мить я тільки цього й боявся.
— Зараз я все полагоджу.
Ще того самого вечора Гюдсон дістав наказ про звільнення ченців, і наступного дня Рішар і його напарник ще до схід сонця були за двадцять льє від Парижу, прямуючи в супроводі стражника до манастиря, в якому вони відбували послушенство. Стражник мав при собі й листа від міністра, в якому генералові ордену було наказано припинити подібні витівки, а обох ченців поставити під суворий манастирський режим.
Ця пригода цілковито приголомшила ворогів Гюдсона. Не було ченця в його манастирі, щоб не тремтів під його поглядом. Кілька місяців пізніше він одержав багате абатство. Це була смертельна образа для генерала. Він був уже старий і мав усі підстави боятися, що його наступником стане абат Гюдсон. Він щиро любив Рішара і якось порадив йому:
— Бідний мій друже, як ти житимеш, потрапивши під владу злодюги Гюдсона? Я здригаюся від самої думки про це. Тебе ще не зв'язує обітниця, і як маєш до мене довір'я, то я раджу тобі зняти рясу...
Рішар послухав цієї ради і повернувся до батьківського дому, який був недалеко від абатства, що його посідав Гюдсон.
Гюдсон і Рішар мали спільних знайомих, і неможливе було б, щоб вони не зустрілися; вони й справді зустрілися. Якось Рішар гостював у господині замка, що стояв між Шальоном і Сен-Дізьє, але ближче до Сен-Дізьє, ніж до Шальону, як двічі палкою кинути від абатства Гюдсона. Та пані сказала йому:
— Ми тут маємо вашого колишнього пріора; він дуже милий, але, по щирості вас запитаю, що він за людина?
— Це найліпший з друзів і найнебезпечніший з ворогів.
— Чи не хотіли б ви зустрітися з ним?
— Зовсім ні...
Ледве встиг він так відповісти, як загримів кабріолет, що в'їжджав у подвір'я замка, і вони побачили, як з нього вийшов Гюдсон у супроводі найвродливішої пані у всій окрузі.
— Ви його побачите, хоч би й не хотіли цього, — промовила господиня замка, — бо це він і є.
Господиня замка з Рішаром пішли назустріч пані з кабріолета й абатові Гюдсанові. Дами обнялися, а Гюдсон, наблизившися до Рішара й упізнавши його, скричав:
— Гей, та це ж ви, дорогий мій Рішаре! Ви хотіли погубити мене, але я вам прощаю, простіть і мені ваші відвідини в малому Шатле, та й забудьмо про це.
— Погодьтеся, пане абате, що ви були тоді великим негідником.
— Можливо.
— Що якби судити по справедливості, то Шатле мали б були відвідати ви, а не я.
— Можливо... Але, мені здається, небезпеці, яка чигала тоді на мене, я зобов'язаний своїм наверненням на добру путь. Ех, дорогий мій Рішаре! Скільки довелося мені подумати над тим і як я тепер змінився?
— Ця пані, з якою ви прибули, — чарівна.
— Я вже не маю ока на ці принади.
— Який стан!
— Тепер мені це байдуже.
— Яка приємна огрядність!
— Рано чи пізно доводиться відмовитися від утіхи, якою ласуєш на краю даху, ризикуючи щомиті зломити собі голову.
— У неї найкращі руки в світі.
— Я вже зрікся бавитися такими руками. Мудра голова знає, коли повернутися до духу свого стану, і в цьому справжнє щастя.
— А ці очі, якими вона так грайливо стріляє на вас. Погодьтеся, як знавець у цих справах, що вам ніколи не доводилося бачити такі пристрасні й ніжні очі, спрямовані на вас. Скільки грації, яка легкість і шляхетність в її ході, в поставі!
— Мені байдужа суєта цього світу; я читаю святе Письмо й студіюю отців Церкви.
— І час від часу вроду цієї пані... Вона живе недалеко від Монсецу? Має молодого чоловіка?..
Гюдсон, роздратований цими питаннями і твердо переконаний, що Рішар не вважає його за святого, зненацька відповів:
— Дорогий мій Рішаре, ви с... на мене, так мені й треба.
Дорогий читачу, пробач мені безпосередність цього вислову і погодься, що тут, як і в безлічі інших добрих оповідань, як, наприклад, у розповіді про розмови Пірона* й покійного абата Ватрі, пристойне слово зіпсувало б усе.
—Про які розмови Пірона з абатом Ватрі мова? Запитай у видавця його творів, який не відважився їх надрукувати, але не змусить тягнути себе за язик, щоб тобі їх розповісти.
Четверо наших персонажів увійшли до замка; добре пообідали, весело пообідали і під вечір розійшлися, пообіцявши собі зустрітися знову...
•••
Тим часом, як маркіз Дезарсі розмовляв з Жаковим паном, Жак з свого боку не сидів німотою з паном секретарем Рішаром, якого він уподобав як справжнього ориґінала, які трапляються часто між людьми, якщо насамперед освіта, а потім тривале перебування в оточенні людей не обтирає їх, як ті срібні монети, які в наслідок тривалого обігу втрачають на собі карбові знаки. Було вже пізно; дзиґарі нагадали панам і слугам, що час іти на відпочинок, і вони не перечили проти цього сиґналу.
Роздягаючи пана, Жак запитав його:
— Мій пане, чи ви любите картини?
Пан: Так, але в розповіді, бо хоч я так само, як і кожен аматор, можу категорично висловлювати свою думку, признаюся тобі щиро, що в кольорі й на полотні я нічого в них не тямлю; що я не можу розрізнити одну школу від іншої; що мені можуть дати Буше за Рубенса чи за Рафаеля; що я можу взяти погану копію за першорядний оригінал; що можу цінувати мазню, яка коштує шість франків, на тисячу екю, і давати шість франків за річ, варту тисячі екю. Врешті, скажу тобі, що я купував свої картини виключно тільки на мосту Нотр-Дам, у такого собі Трамблена, який за мого часу давав притулок убожеству чи розпусті і був руїною таланту для молодих учнів Ванльо.
Жак: Як це так?