Страница 39 из 65
Отак ці двоє людей, залишивши послушницькі келії, опинилися в манастирі Гюдсона і заходилися потайки збирати інформації. Невдовзі вони уклали такий довгий реєстр злочинів, що їх вистачило б для запроторення до в'язниці хоч і п'ятдесятьох ченців. Їх перебування там було тривале, але вони поводилися так розумно й обачно, що нічим себе не зрадили. Гюдсон, на що вже був мастак, і то ходив над безоднею своєї загибелі, нічого не помічаючи. Хоч врешті його згодом почало дещо непокоїти те, що ці два новоприбулі не робили жодних зусиль, щоб йому уподобатися, як і таємниця їхнього приїзду, виходи з манастиря то разом, то поодинці, часті їх зустрічі з іншими ченцями і ті люди, яких вони відвідували чи які до них приходили. Він почав до них сам приглядатися і звелів стежити за ними, і скоро йому стала ясною мета їхньої місії. Але він зовсім не розгубився, поклавши собі знайти спосіб, щоб, не втікавши самому від бурі, яка над ним нависла, відвести її на голови тих двох комісарів. І ось на якому хитрому рішенні він зупинився.
Він спокусив одну молоду дівчину, яку потайки тримав у маленькому помешканні передмістя Сен-Медар. Він поспішив до неї, щоб сказати їй наступне:
— Нас викрито, моя дитино, і нам немає рятунку; не мине й тижня, як тебе кинуть у в'язницю, а що зо мною буде — я й сам не знаю. Але не поможе нам ні розпач, ні голосіння, тому опануй себе і послухай мене. Роби так, як я тобі скажу, тільки слухай уважно, а решту я беру на себе. Завтра я виїду на село. Під час моєї вїдсутности піди і знайди двох ченців, імена яких я тобі назву (і він дав їй імена двох комісарів). Попроси їх згоди вислухати тебе без свідків. Лишившися насамоті з ними, впади перед ними на коліна і благай у них допомоги, благай справедливости, благай посередництва перед генералом ордену, у якого, як ти це знаєш, їхнє слово багато важить; плач, голоси, рви на собі волосся; і плачучи, голосячи, рвучи на собі волосся, розкажи їм усю нашу історію, і то розкажи так, щоб викликати в них якнайбільше співчуття до тебе й обурення проти мене...
— Як то, мій пане, щоб я їм розповіла...
— Так, маєш їм оповісти, хто ти є, кому належиш, розкажи, що я спокусив тебе при оповіді, вирвав тебе з рук твоїх батьків і заховав у цьому домі, де ти живеш. Скажи їм, що я, збезчестивши тебе і спокусивши на злочин, залишив тебе в безвиході; скажи, що не знаєш тепер, як тобі бути.
— Але, отче...
— Виконуй те, що я тобі наказав і наказуватиму далі, інакше загибель тобі і мені. Ці два ченці будуть співчувати тобі, обіцятимуть свою допомогу і проситимуть другої зустрічі з тобою, на яку ти й маєш погодитися. Вони цікавитимуться подробицями про тебе й про твоїх батьків, і тому, що ти говоритимеш їм чисту правду, вони не матимуть жодного недовір'я до тебе. По цій першій і наступній зустрічі я скажу тобі, що маєш робити при третій.
Усе відбулося так, як Гюдсон собі намислив. Він виїхав у другий раз. Два комісари повідомили про це молоду дівчину, і вона прийшла вдруге до манастиря. Вони попросили її розповісти ще раз історію свого нещастя. Тим часом як вона розповідала одному з них, другий занотовував на писальній дощечці. Вони зідхали над її долею, розповіли їй про розпач її батьків, очевидно, зовсім зрозумілий, і гарантували їй особисту безпеку і невідкладну помсту на її спокусникові; але все це при умові, що вона підпише власноручно свої свідчення. Ця пропозиція ніби викликала спочатку її опір; вони наполягали, і вона погодилася. Лишилося тільки визначити день, годину й місце, де мав бути укладений цей акт, який вимагав часу і певного місця.
— Тут, де ми тепер, це неможливе. Як пріор повернеться і побачить мене... У мене, я не наважилася б вас запрошувати...
На цьому дівчина й комісари закінчили розмову, домовившися ближчим часом знайти спосіб подолати труднощі.
Того ж таки дня Гюдсон був поінформований про все, що відбулося, і почував себе без міри щасливим: бо бачив уже свою перемогу. Він покаже тим жовторотим, з ким вони мають справу.
— Візьми перо, — сказав він молодій дівчині, — і признач їм побачення в тому місці, яке я тобі вкажу. Я певен, що вони не заперечуватимуть проти нього. Це порядний дім, і жінка, що в ньому живе, користується серед сусідів і мешканців найкращою репутацією.
Тим часом це була жінка з тих потайних інтриганок, які удають з себе побожних, пролазять у кращі доми, говорять тихим, щирим і лагідним голосом, щоб здобути довір'я матерів і дівчат, а потім зводити їх на шлях розпусти. Саме її потребував Гюдсон для свого діла: вона була його зводницею. Відкрив він їй свою таємницю чи ні, цього вже я не знаю.
І дійсно, обидва посланці генерала ордену погодилися на це місце зустрічі. На призначений час вони й дівчина з'явилися в названому домі. Інтриганка на той час зійшла з дому. Та щойно почали записувати свідчення до протоколу, як у домі зчинився великий галас.
— Панове, чого вам треба?
— Ми до пані Сімйон. — (Це було ім'я інтриґанки).
— Це її дім.
Почали сильно бити в двері.
— Панове, — спитала молода дівчина ченців, — що маю робити, відповідати?
— Відповідайте.
— Відчинити?
— Відчиніть...
Той, що прийшов, був комісар поліції, з яким Гюдсон утримував таємні зв'язки, бож він з усіма знався. Він оповів йому про свою скруту і продиктував, що має робити комісар.
— Ого-го! — вигукнув комісар, вступивши до хати. — Два ченці насамоті з молодою дівчиною! А вона гарненька!
Дівчина була так непристойно одягнена, що не могло бути жодної помилки щодо її суспільного стану, як і щодо причини її зустрічі з двома ченцями, з яких старшому не було й тридцяти років. Вони запевняли, що невинні. Комісар іронічно посміхався, гладячи рукою підборіддя молодої дівчини, що благально впала перед ним на коліна.
— Ми в порядному домі, — говорили ченці.
— Так, так, у порядному домі, — повторював комісар.
— Вони прийшли у важливій справі.
— Справа важлива, що й казати, ми її знаємо. Оповідайте, дівчино.
— Пане комісаре, те, що кажуть вам ці панове, суща правда.
Тим часом комісар продовжував свій допит, а що в його питаннях ішлося про самі лише чисті й недвозначні факти, двоє ченців були зобов'язані підписати протокол. При виході з хати вони зустрілися на сходах з усіма мешканцями дому, а на вулиці побачили великий натовп людей, фіякр і стражників, які під галас і глузливі вигуки натовпу запхали їх до фіякра. У розпачі ченці закривали обличчя полами своїх ряс.
— Гей, дорогі отці, — вигукнув підступний комісар, — пощо було відвідувати такий дім, цих продажних істот? А зрештою, нема нічого страшного, я маю наказ поліції передати вас у руки вашого настоятеля, що є порядною й поблажливою людиною; він не надасть цій справі більшого значення, ніж вона варта. Я не повірю, щоб у ваших манастирях так суворо ставилися до подібних випадків, як у жорстоких капуцинів. Якби ви мали справу з капуцинами, щиро кажучи, я вам не позаздрив би.
Тим часом, як комісар говорив до них і фіякр наближався до манастиря, натовп зростав, люди оточили фіякр, бігли слідом за ним, а хто мав добрі ноги, й випереджали його. Звідси й звідти чути було вигуки:
— Що сталося?
— Везуть ченців...
— Чого вони накоїли?
— Їх застукали з веселими дівчатами...
— Ченці-премонстранти з гулящими дівчатами?
— Авжеж, вони не відстають від кармелітів і босих...
Врешті прибули до манастиря. Комісар постукав у браму, постукав удруге, постукав і втретє. Щойно тоді відкрили браму. Пішли попередити настоятеля Гюдсона, який змусив чекати себе доброї півгодини, щоб надати скандалові більшого розголосу. Нарешті він вийшов. Комісар пошептав йому щось до вуха, ніби мовив слово за ченців; Гюдсон грубо відкинув його прохання і, надавши обличчю суворого вигляду, нарешті, відказав йому грубим тоном:
— У моєму домі немає ченців-розпусників; ці люди — двоє чужинців, яких я не знаю, можливо, два переодягнені злодюги, з якими ви можете робити, що вам захочеться.