Страница 37 из 65
Пан: Але, я гадаю, це жорстоко, дуже жорстоко.
Жак: Мій пане, мій дорогий пане, ви торкаєтеся колючки, яка від того тільки болючіше колотиме. Отак хай і буде домовлене між нами.
Пан: А що важить наша угода, коли й так існує неминучий закон?
Жак: Важить багато. Гадаєте, що було б зайве одверто й ясно знати взаємини, що укладаються між нами? До всіх наших сварок, які були досі, дійшло тільки тому, що ми зовсім щиро не порозумілися між собою: ви не сказали, що хочете називатися моїм паном, а я — що маю бути вашим паном. Але тепер це з'ясувалося, і нам не лишається іншого, як верстати свою життєву путь у відповідності з тим, як ми домовилися.
Пан: Але звідки, до дідька, ти навчився такого?
Жак: З великої книги. О, мій пане, можна багато думати, метикувати, учитися з усіх книжок у світі і однак, не читавши великої книги, лишатися неуком...,
•••
По обіді випогодилося. І кілька подорожніх принесли вістку, що вода в потоці спала. Жак зійшов униз, а його пан щедро заплатив господині. При брамі заїзду згромадилося велике число подорожніх, що збилися тут під час негоди і тепер збиралися у дальшу путь. Серед них були Жак і його пан, той чоловік, про дивовижне одруження якого була мова, і його компаньйон. Хто був піхотою, брав свій ціпок і сакви на плечі; інші мостилися в своїх балагулах чи колясах; вершники, уже на конях, випивали по останній на дорогу. Привітна господиня, тримаючи пляшку в руці, подавала склянки й наповнювала їх знову, не забуваючи й себе; подорожні на прощання говорили їй се-те, що належить у такому випадкові, вона ж відповідала ввічливо й весело. Врешті, надійшов час стиснути коні острогами, махнути на прощання рукою і в дорогу.
Сталося так, що Жакові та його панові випала одна дорога з маркізом Дезарсі та його компаньйоном. З цих чотирьох персонажів ще не відомий тобі, читачу, цей останній. Йому було ледве двадцять два чи двадцять три роки. З обличчя видно було, що він сором'язливий, голову тримав, трохи схиливши набік, до лівого плеча, був мовчазний і в товаристві не знав, як поводитися. Коли йому доводилося вклонитися, він схилявся верхньою частиною тіла, не зрушуючи з місця ніг. Коли ж сидів, то мав звичку прикривати полами ноги і ховати руки в розрізах сурдута, слухаючи розмову інших з півзаплющеними очима. З цих звичок Жак відразу відгадав його і, схилившись до вуха свого пана, шепнув йому:
— Закладаюся, що цей парубійко носив монашу рясу.
— Чому ти так -думаєш, Жаку?
— Самі побачите.
Наші четверо подорожників, їдучи разом, розмовляли про дощ, про гарну погоду, про господиню й господаря, про сварку, яку маркіз Дезарсі мав за Ніколь. Ця голодна й брудна сука безперестань приходила обтиратися об його панчохи. Спробувавши кілька разів відігнати її серветкою, але безуспішно, він дав їй доброго носака... Так зійшла мова на дивну любов жінок до тварин. Кожен висловив свою думку. І Жаків пан, звертаючись до Жака, спитав його:
— А ти, Жаку, що про це думаєш?
Жак запитав свого пана, чи він часом не помічав, що бідні люди, навіть не мавши хліба для самих себе, тримають собак; чи він не помітив також, що ці собаки вимуштрувані показувати всякі штуки: ходити на задніх лапах, щось приносити, танцювати, плигати через палицю, удавати мертвих, так що ця муштра перетворює їх на найнещасніших тварин світу. З чого він зробив висновок, що кожна людина хоче кимось командувати; а тому що тварини посідають у суспільстві місце безпосередньо під клясою останніх громадян, якими командують всі інші кляси, тому ця кляса береться до тварин, щоб бодайким командувати.
— Отак, — мовив Жак, — кожен має свого собаку. Міністер править за собаку королеві, перший секретар — собака міністрові, жінка собака чоловікові або чоловік собака жінці. Фаворитом є собака пані, а Тібо — собака попихача. Як мій пан змушує мене говорити, — продовжував Жак, — коли мені хочеться мовчати, що, правду кажучи, трапляється мені рідко; як він жадає від мене історії мого кохання, коли я волів би краще говорити про щось інше; як я починаю історію свого кохання, а він мені перебиває, — хто я такий, як не собака? Слабі люди завжди собаки сильних.
Пан: Але, Жаку, цю прив'язаність до тварин я постерігаю не тільки в малих людей. Я знаю вельможних пань, що оточують себе валкою собак, не кажучи вже про котів, птахів, папуг.
Жак: Тоді це пародія на таких пань і на все їх оточення. Вони не люблять нікого, ніхто не любить їх, і вони собакам віддають свої почуття, з якими не знають, що робити.
Маркіз Дезарсі: Любити тварин чи віддавати їм своє серце це справді дивовижа.
Пан: Тим, що марнується на тварин, можна було б прогодувати двох чи трьох убогих, що не мають з чого жити.
Жак: І вас це дивує?
Пан: Ні.
Маркіз Дезарсі обернув свій погляд на Жака, усміхнувся у відповідь на його слова і потім звернувся до його пана, кажучи:
— Маєте оригінального слугу.
Пан: Слугу! Ви дуже ласкаві: не він, а я його слуга; і власне не далі, як сьогодні ранком, ледве не дійшло до того, щоб він довів мені це як належить.
Так розмовляючи, добилися вони до ночівлі і зупинилися в спільній кімнаті. Жаків пан і маркіз Дезарсі повечеряли спільно, а Жакові й молодому чоловікові подали окремо. Жаків пан коротко розповів маркізові Жакову історію і його нахил до фаталізму. Маркіз оповідав про молодого чоловіка, що його супроводив. Він пішов у ченці, але в наслідок дивовижної пригоди мусів залишити манастир. Друзі рекомендували його маркізові, і він, заки знайде кого іншого, узяв його за секретаря.
— Цікаво, — промовив Жаків пан.
Маркіз Дезарсі: Що саме здалося вам у цій історії цікавим?
Пан: Я говорю про Жака. Щойно ми зайшли до заїзду, який сьогодні залишили, як Жак пошепки сказав мені: «Пане, пригляньтеся до цього молодого чоловіка, я готовий заложитися, що він був ченцем».
Маркіз: Він відгадав, не знаю тільки з чого. Чи ви маєте звичай рано вкладатися спати?
Пан: Назагал — ні; а цього вечора я й поготів не поспішаю, бо ми відбули лише півдня дороги.
Маркіз: Якби у вас не було нічого, на що корисніше чи приємніше було б присвятити свій час, я розповів би вам історію мого секретаря; вона не належить до звичайних.
Пан: Я з приємністю вас послухаю.
•••
Я вже чую, читачу, твій закид:
— А Жакове кохання?
Гадаєш, що воно мене менше цікавить, ніж тебе? Ти ж либонь не забув, що Жак любить говорити, а передусім говорити про себе. Це загальна пристрасть людей його стану, пристрасть, яка примушує їх забувати своє упослідження, підносить їх на трибуну і робить з них цікавих персонажів! Що є, на твою думку, причиною того, що простий люд збігається подивитися на прилюдну страту? Жорстокість? Помилишся: він ніколи не буває жорстокий; тих нещасних, навколо ешафоту яких він юрмиться, він вирвав би з рук юстиції, якби міг. Він шукає на площі Ґрев видовища, щоб розповісти про нього, повернувшися на своє передмістя. Це видовище чи яке інше — йому байдуже, головне — щоб він міг відогравати якусь ролю, зібрати навколо себе своїх сусідів, щоб вони слухали його розповідь. Улаштуйте на бульварі якесь цікаве свято, і тоді побачите, що місце страти буде порожнє. Люд жадібний до видовищ і біжить на них, бо він бавиться самим видовищем і бавиться ще раз, розповідаючи про нього, коли повернеться додому. Простий люд страшний у збудженні, але воно не триває довго. Його власне убожество робить його співчутливим; він відвертається від страшного видовища, на яке збігається дивитися, бо розчулюється від нього і повертається додому в сльозах... Усе це, що я тут оповідаю тобі, читачу, я знаю від Жака і признаюся в цьому, бо не люблю пишатися коштом іншого. Жакові не відомі ні поняття зіпсованости, ні поняття чесности: він запевняє, що люди бувають щасливі чи нещасні від народження. Коли він чує розмови про винагороду чи покару, він лише здвигує плечима. На його думку, винагорода — це підбадьорення доброго, покара — пострах для злого. «Як же й може бути інакше, — каже він, — коли для нас немає жодного вибору, бо наше призначення записане там, угорі?» Він переконаний, що людина йде своєю дорогою до слави чи глуму з такою самою приреченістю, як куля, яка була б свідома сама себе, мусіла б котитися з гори вниз. Він переконаний, що пов'язання причин і наслідків, з яких складається людське життя від першої миті народження до останнього подиху, якби воно було й відоме нам, однаково це нічого не змінило б у нашому переконанні, що належить робити те, що неминуче має бути зроблене. Я багато разів пробував сперечатися з ним, але це не мало жодних наслідків. І справді, що маєте відповісти тому, хто вам каже: «Хай хоч яке буде число елементів, з яких я складений, я існую тільки в одній особі; отак і кожна одна причина має тільки один-єдиний наслідок. Я завжди був і є тільки однією причиною, і я можу викликати тільки один-єдиний наслідок. Тож моє існування є тільки низкою неминучих наслідків». Отак розумує Жак слідом за своїм сотником. Розрізнення світу фізичного й світу морального здається йому позбавленим глузду. Його сотник утовк йому в голову усі ці погляди, яких він своєю чергою насмоктався з Спінози, що його знав напам'ять. За цією системою, можна б уявити собі, що Жака ніщо не могло б ні втішити, ні засмутити; що, одначе, було б помилкою. Він поводився приблизно так, як ти або я. Він дякував своєму добродійникові, щоб той зробив йому ще щось добре. Він впадав у шал проти несправедливого. І коли йому казали, що він уподоблюється псові, який кусає камінь, яким його вдарено, він відповідав: «Ніколи в світі! Камінь, укушений псом, не буде ліпший, а несправедливу людину можна погамувати палицею». Часто він бував непослідовний, як ти і я, і забував свої принципи, за винятком тих очевидних випадків, коли його філософія явно брала над ним верх; саме в цих випадках він і говорив: «Мало статися саме так, а не інакше, бо так написано там, угорі». Він намагався попередити нещастя; він був мудрий, маючи водночас найбільшу зневагу до мудрости. Коли ж траплялося нещастя, він повторював свою приказку і на цьому втішався. А в усьому іншому був порядною людиною, щирою, одвертою, відданою, дуже впертою, а ще більшим патякалом, і йому сумно було, як тобі й мені, починати історію свого кохання, не мавши майже ніякої надії дійти з нею кінця. Отож, читачу, я раджу тобі на цьому стати і, не мавши змоги слухати історію Жакового кохання, вдоволитися пригодами секретаря маркіза Дезарсі. При тому ж я бачу його, бідного Жака: його шия загорнена широкою теплою хусткою, його баклага, звичайно наповнена добрим вином, тепер містить тільки чистий вивар із зілля; а він, кашляючи, лає господиню, яку вони залишили, і її шампанське вино, чого він не робив би, якби пригадав собі, що все це записане там, угорі, навіть його нежить.