Страница 99 из 112
— Нарешті ось і ти, Жаку, — сказала вона. — Знаєш, я тебе вже нескінченну годину чекаю!..
Ви теж надто причепливий, читачу. Згоден, нескінченна година — це в міських дам, а в пані Маргарити — цілісінька година.
Жак. Бо вода мала, млин робить потиху, а мірошник п'яний. Хоч як я квапився, а раніш не міг вернутись.
Маргарита. Сядь, поговори трохи зі мною.
Жак. Залюбки, пані Маргарите…
Сів я коло неї, щоб поговорити, а проте ми обоє мовчали. Тож я й сказав їй:
— Але ж, пані Маргарито, ви до мене не говорите.
Маргарита. Бо я думаю про те, що мені чоловік казав про тебе.
Жак. Не вірте тому, що вам чоловік казав, то він глузував.
Маргарита. Він запевняв мене, що ти ніколи не був закоханий.
Жак. О, тут він правду сказав.
Маргарита. Як? Зроду-віку?
Жак. Зроду-віку.
Маргарита. Як! Ти у твоїх літах ще не знаєш жінки?
Жак. Даруйте, пані Маргарито.
Маргарита. І що таке жінка?
Жак. Жінка?..
Маргарита. Атож, жінка.
Жак. Стривайте… Це — людина в спідниці, в чепці й з великими цицьками.
Пан. Ах, негіднику!..
Жак. Та не помилилась, так я хотів, щоб хоч ця помилилася. На мою відповідь пані Маргарита почала без кінця реготати, а я, геть спантеличений, питав у неї, чого вона сміється. Пані Маргарита сказала, що сміється з мого простацтва.
— Як! Отакий виріс, а справді-таки більш нічого не знаєш?
— Ні, пані Маргарито.
На цьому пані Маргарита замовкла, я теж.
— Але ж, пані Маргарито, — сказав я знову, — ми сіли поговорити, а ви нічого мені не кажете, і ми не говоримо. Що з вами, пані Маргарито? Ви задумались.
Маргарита. Атож, я думаю… думаю…
Коли казала ці «думаю», груди її здіймалися, голос ослаб, тіло тремтіло, очі заплющились, рот напіврозтулився. Вона глибоко зітхнула, вона зомліла, а я, немов гадаючи, що вона вмерла, почав злякано кричати:
— Пані Маргарито, пані Маргарите, та скажіть же що-небудь! Ви зле почуваєтесь, пані Маргарито?
Маргарита. Ні, моє серденько, дай мені на хвилину спокій… Не знаю, що це мені… Воно так раптово сталося…
Пан. Вона брехала.
Жак. Еге ж, брехала.
Маргарита. Бо я думала…
Жак. Ви отак і вночі коло чоловіка думаєте?
Маргарита. Іноді.
Жак. Це його лякає, мабуть.
Маргарита. Він звик…
Маргарита потроху очутилася зі своєї млості й сказала:
— Я думала, що тиждень тому на весіллі мій чоловік і Сузаннин глузували з тебе. Жаль мене взяв, і я страшно обурилась.
Жак. Ви дуже добра.
Маргарита. Не люблю, як глузують. І думала, що вони при першій же нагоді знову почнуть свої кпини і я знову розсерджусь.
Жак. Але ж від вас самої залежить, щоб більш ви не сердилися.
Маргарита. Як саме?
Жак. Навчіть мене…
Маргарита. Чого навчити?
Жак. Того, чого я не знаю і з чого так сміється ваш чоловік та Сузаннин. Тоді вони не сміятимуться.
Маргарита. О, ні, ні! Я знаю, що ти хлопець гарний і нікому не розказав би, але не зважуюсь.
Жак. Чому?
Маргарита. А так, не зважуюсь.
Жак. Ах, пані Маргарито, навчіть мене, я вам не знаю як дякуватиму, навчіть мене…
Благаючи її отак, я стискував її руки, і вона мої теж. Я цілував її в очі, а вона мене в губи. Тим часом зовсім смеркло. Тож я сказав їй:
— Бачу, пані Маргарито, не така ви добра до мене, щоб навчити мене, і дуже мені сумно. То вставаймо, ходімо додому…
Пані Маргарита мовчки взяла мою руку, — не скажу, куди її засунула, але факт той, що я скрикнув:
— Там нічого немає! Там нічого немає!
Пан. Негідник! Несосвітенний негідник!
Жак. Факт той, що вона була дуже роздягнена, та й я не менше. Факт той, що моя рука все трималася там, де в неї не було нічого, а вона свою руку поклала туди, де в мене було не зовсім так. Факт той, що я опинився під нею, отже вона на мені. Факт той, що вона, не дістаючи ніякої підмоги, мусила цілком усю працю перебрати на себе. Факт той, що вона взялася навчати мене так щиро, аж настала мить, коли вона сама від науки, я думав, опрягнеться. Факт той, що я, зворушившись не менш від неї і не тямлячи своїх слів, скрикнув:
— Ох, пані Сузанно, як приємно ви мені робите!
Пан. Ти хочеш сказати: пані Маргарите.
Жак. Ні, ні. Факт той, що я переплутав імена і замість «пані Маргарите» сказав «пані Сузанно». Факт той, що я признався пані Маргариті, що того, чого вона гадала навчити мене, мене навчила трохи інакше, щоправда, пані Сузанна три-чотири дні тому. Факт той, що вона сказала мені: «Як! Сузанна, а не я?» Факт той, що я відповів їй: «Не та й не та». Факт той, що вона, глузуючи із себе, Сузанни, обох чоловіків і мене трохи лаючи, опинилась підо мною, отже, я на ній, але сказала, що хоч і дуже їй приємно, але не так, як іншим робом, і опинилась на мені, отже, я під нею. Факт той, що, перепочивши якийсь час, ні я не опинивсь зверху, ні вона знизу, ні я знизу, ні вона зверху, бо ми були одне з одним поруч, і вона, нахиливши вперед толову, прип'ялася сиднями до моїх стегон. Факт той, що якби я був менш учений, добра пані Маргарита навчила б мене всього, чого можна навчити. Факт той, що вертатись на село нам було важкенько. Факт той, що горло мені ще більш заболіло, і я, мабуть, тижнів зо два не зможу говорити.
Пан. І ти знову бачився із цими жінками?
Жак. Даруйте, ще й не раз.
Пан. З обома?
Жак. З обома.
Пан. Вони не посварились?
Жак. Вони ще більш заприязнилися, бо були одна одній в пригоді.
Пан. Наші жінки теж так зробили б, але кожна зі своїм… Ти смієшся.
Жак. Завжди сміятимусь, як згадаю чоловічка, що кричить, лається, кипить, пручається головою, ногами, руками, всім тілом і як не кинеться додолу із сінника, важачи своїм життям.
Пан. Хто ж цей чоловічок? Пані Сузаннин чоловік?
Жак. Ні.
Пан. Пані Маргаритин чоловік?
Жак. Ні… Завжди те саме: так уже йому до смерті написано.
Пан. Та хто ж він?
Жак на це питання не відповів, і пан промовив:
— Скажи мені тільки, хто той чоловічок.
Жак. Одного дня сидів коло прилавка у швачки хлопчик і кричав скільки духу. Обрид їй цей галас, питає вона:
— Чого ти, серденько, кричиш?
— Бо вони хочуть, щоб я сказав «А».
— А чому ти не хочеш сказати «А»?
«— Бо тільки я скажу «А», вони захочуть, щоб я сказав Б»… Так і я — тільки скажу вам, хто той чоловічок, муситиму й решту сказати.
Пан. Може бути.
Жак. Напевне.
Пан. Ну бо, Жаку, друже мій, скажи мені, хто той чоловічок. Тобі ж самому кортить до смерті, правда? Задовольни себе.
Жак. То був куцак, горбатий, клишоногий, заїкуватий, одноокий, ревнивий, хтивий, закоханий у Сузанну, а може, й вона в нього. Сільський вікарій.
Жак скидався на шваччину дитину, як викапаний, з тою різницею, що, відколи в нього боліло горло, його важко було примусити тільки сказати «А», але почавши, він уже сам виголошував до кінця всю абетку.
— Я був із Сузанною у клуні, наодинці.
Пан. І не без діла?
Жак. Еге ж. Нагодився вікарій, розгнівався, почав лаятись, присікавсь до Сузанни, — що вона робить наодинці з найрозпуснішим у селі хлопцем так далеко від хати?
Пан. Ти вже мав репутацію, я бачу.
Жак. І досить заслужену. Він справді-таки розсердився. До цих слів він додав ще менш прихильних. Я й собі розсердився. Лайка по лайці, дійшлося до рук. Схопив я вила, просунув йому між ноги, розгойдав та й викинув його на сінник, як куль соломи.
Пан. А сінник який заввишки?