Жак-фаталіст (збірка)

Пан. І ці слова Жустина чула на горищі?

Жак. Напевне. Тим часом Бігр-син подався до хуторянина з віссю на плечах, а Бігр-батько став до роботи. Не вдарив і разів кілька сокирою, як його ніс зажадав понюху. Шукає він табакерку по кишенях, у головах, ніде не знаходить. «Це той шибеник, каже, потяг її, як звичайно; подивлюсь, чи не забув він її нагорі…» Та й поліз на горище. За хвилину він помічає, що йому бракує люльки й ножа, і знову лізе на горище.

Пан. А Жустина?

Жак. Похапцем схопила свою одежу, зашилася під ліжко й витяглась там без духу.

Пан. А твій приятель?

Жак. Приставивши вісь, приладнавши її та одержавши гроші, прибіг до мене й розказав, у яку він потрапив скруту. Потішившись трохи, я сказав йому: «Слухай, Бігре, іди повештайся по селу, де собі знаєш, я тебе порятую. Одного тільки прошу в тебе — дай мені час…» Ви посміхаєтесь, пане. Що таке?

Пан. Нічого.

Жак. Пішов мій приятель Бігр. Одягаюсь я, бо ще не вставав. Іду до його батька, він аж скрикнув від подиву й радощів, як побачив мене, та й питає:

— Це ти, хрещенику! Звідки ти й чого прийшов сюди так рано?..

Мій хрещений справді був приязний до мене, тому я відповів йому щиро:

— Не в тому річ, звідки я, а як додому вернуся.

— Та й ти вже зледащів, хрещенику. Мабуть, ви з Бігром два чоботи пара. Ти дома не ночував.

— А батько мій за це не пожалує.

— Розумний у тебе батько, хрещенику, що за таке не жалує. Та поснідаймо спочатку, пляшка нас наважить.

Пан. То була людина з добрими засадами, Жаку.

Жак. Відповідаю йому, що пити та їсти не потребую й не хочу, а що ноги мене не держать від утоми й сну. Старий Бігр, що свого часу теж не давав маху, промовив, вишкіряючись:

— Вона була гарненька, хрещенику, і ти порозкошував досхочу. Слухай: Бігр пішов, залазь на горище й проспись на його ліжку… Але одне слово, поки його немає. Це твій приятель. Отож, коли ви лишитеся наодинці, скажи йому, що я ним незадоволений, дуже незадоволений. Ота Жустина, ти її, мабуть, знаєш (бо хто з хлопців на селі її не знає?), розбестила його. Ти зробиш мені справжню послугу, якщо віднадиш його від тої кралі. Раніш він був, мовляв, молодець, а відколи спізнався з нею… Та ти не слухаєш, очі твої злипаються, іди спочинь.

Я виліз, роздягся, підняв ковдру й простирадло, мацаю скрізь — немає Жустини. Тим часом мій хрещений казав:

— Діти! Бісові діти! Морока з ними батькові та й годі…

«Коли Жустини немає в ліжку, то чи не під ліжком вона?» — подумав я. У комірці було темнісінько. Нахиляюсь, нишпорю руками, надибую її руку, хапаю, тягну до себе. Вона вилазить тремтячи з-під споду. Я обіймаю її, заспокоюю, даю їй знак, щоб лягала. Вона руки складає, кидається мені до ніг, стискує мені коліна. Може, я й не витримав би цієї мовчазної сцени, коли б видно було, але темрява, коли не злякає, то додає завзяття. Та й накипіло в мене на серці. Замість відповіді, я штовхнув її до сходів, що в майстерню. Вона аж крикнула із жаху. Почувши це, старий Бігр промовив:

— Сниться йому…

Жустина зомліла, коліна їй підсіклися, у нестямі вона шепотіла:

— Він зараз прийде… він іде… я чую, він вилазить… я пропала!..

— Ні, ні, — відповідав я глухо, — заспокойтесь, мовчіть і лягайте…

Вона затялась, я не поступився, вона скорилась, і от ми вже поруч.

Пан. Зрадник! Негідник! Чи знаєш, який злочин ти зараз заподієш? Ти зґвалтуєш дівчину, якщо не силою, то страхом. Якби тебе притягти до права, ти зазнав би всієї суворості законів проти ґвалтівників.

Жак. Не знаю, чи зґвалтував я її, знаю тільки, що ні я їй боляче не зробив, ні вона мені. Спочатку, відвертаючи уста від моїх поцілунків, вона шепнула мені на вухо:

— Ні, ні, Жаку, ні…

На цім слові я вдав, що встаю з ліжка й іду до драбини. Вона затримала мене й знову шепнула:

— Не думала я, що ви такий лихий. Бачу, що жалю від вас годі сподіватися, то хоч пообіцяйте мені, заприсягніться…

— Що?

— Що Бігр нічого не знатиме.

Пан. Ти пообіцяв, заприсягнувся, і все пішло гаразд.

Жак. І потім знову прегаразд.

Пан. І потім знову-таки прегаразд?

Жак. Атож, ви мов були при тому. Тим часом моєму приятелю Бігрові обридло нетерпляче й стурбовано блукати навколо своєї хати, не зустрічаючи мене, і він прийшов до батька, що сказав йому сердито:

— Довго ти за дурницею барився…

Бігр відповів йому ще сердитіш:

— Хіба ж не треба було сточити обидва кінці тієї бісової осі, що була загруба? Казав же я тобі, тільки ти все по-своєму робиш.

— Бо легше врізати, ніж доточити. Візьми ось обід та дороби коло дверей.

— Чому коло дверей?

— Бо стукаючи розбудиш свого приятеля Жака.

— Жака!..

— Атож, його, він на горищі спочиває. Ох, бідні ж то батьки! Як не одне, то друге. Ну, чи ти поворухнешся? Коли стоятимеш отак, як туман, похиливши голову, роззявивши рота та спустивши руки, робота сама не зробиться…

Мій приятель Бігр оскаженіло кидається до драбини, а мій хрещений спиняє його та й каже:

— Куди це ти? Дай поспати бідоласі, він на смерть стомився. Чи добре було б тобі на його місці, якби порушили твій спокій?

Пан. І Жустина все це чула?

Жак. Як ви мене.

Пан. А ти що робив?

Жак. Сміявся.

Пан. А Жустина?

Жак. Дерла свій чепець, рвала на собі волосся, заводила вгору очі, принаймні я так гадаю, і ламала собі руки.

Пан. Ви варвар, Жаку, у вас камінь, не серце.

Жак. Ні, пане, ні, я чулий, тільки зберігаю чулість до кращої нагоди. Марнотратці цього багатства так гайнують його, коли треба бути ощадливим, що вже не знаходять його тоді, як треба бути щедрим… Тим часом я одягаюсь і сходжу. Бігр-батько каже мені:

— Тобі й треба було поспати, на добре вийшло. Коли прийшов, на мерця скидався, а тепер рожевий та свіжий, мов те дитя, що поссало. Гарна річ отой сон!.. Сходи до льоху, Бігре, та принеси пляшку до сніданку. Тепер, хрещенику, ти поснідаєш охоче?

— Дуже охоче…

Пляшку принесено, поставлено на верстат, і ми поставали навколо. Бігр-батько наливає склянку собі й мені, а Бігр-син відсуває свою склянку й каже суворо:

— Мені так рано не хочеться пити.

— Не хочеш пити?

— Ні.

— А, я знаю, чого це. Слухай, хрещенику, тут без Жустини не обійшлося. Він був у неї, не застав її або з іншим заскочив, бо оця сварка з пляшкою неприродна, кажу тобі.

Я. Може, ви й угадали.

Бігр-син. Облиш жарти, Жаку, доречні й недоречні, я їх не люблю.

Бігр-батько. Якщо він не хоче, то нам це не мусить завадити: за твоє здоров'я, хрещенику.

Я. За ваше, хрещений. Бігре, випий з нами, друже мій. Ти занадто журишся через абищо.

Бігр-син. Казав же вам, що не питиму.

Я. Ну, коли й угадав твій батько, — велике діло, побачитесь, порозумієтесь, і ти визнаєш, що був неправий.

Бігр-батько. Та покинь його! Хіба несправедливо, щоб та краля покарала його за муку, якої він мені завдає? Ну, ще склянку й берімось до твоєї справи. Я так розумію, що мушу відвести тебе до батька, але що ж йому сказати?

Я. Усе, що хочете, все, що він вам сто разів казав, коли приводив до вас вашого сина.

— Ходімо…

Він виходить, я за ним, приходимо до моєї хати, я пускаю його всередину самого. А сам, цікавий послухати його розмову з моїм батьком, сховавсь у кутку за перетинкою, звідки почув усе слово до слова.

Бігр-батько. Ну ж бо, куме, треба ще й цей раз його простити.

— За що простити?

— Нібито не знаєш!

— Не нібито, а таки справді не знаю.

— Ти гніваєшся, та й маєш причину.

— Та не гніваюсь ніяк.

— Гніваєшся, кажу тобі.

— Коли ти хочеш, щоб я гнівався, хай буде по-твоєму, але мушу знати попереду, яку штуку він устругнув.