Страница 45 из 112
Він. Приховувати їх від себе! Хіба це можливо? Будьте певні, Паліссо, коли він сам і задумується про себе, то зовсім іншої співає. Будьте певні, що наодинці зі своїм колегою вони щиро признаються, що обидва вони — знамениті дурисвіти. Зневажати їх у інших! Мої люди справедливіші були, мені з моєю вдачею чудово велося в них. Було мені царство й панство. Мене вітали, жити без мене не могли. Я був їхній любий Рамо, їхній гарний Рамо, їхній Рамо-безумець, нахаба, неук, ледащо, ненажера, блазень, тварюка. За кожен з цих епітетів я діставав усмішку, ласку, поляскування по плечі, ляпаса, штурхана; за столом — добрий шматочок, що кидали мені в тарілку; поза столом — волю, яку я використовував без огляду, бо ж я безоглядний. З мене, переді мною, зо мною робили все, що тільки знали, ні на що я не ображався. А дрібні дарунки, що дощем сипались на мене! Собака ж я, усе занапастив! Усього позбувся задля того, щоб здоровий глузд показати один раз, однісінький раз за все моє життя. Ох, коли б то вернулося!
Я. У чому ж річ?
Він. Рамо! Рамо! Чи для цього ж вас пригостили? Цей дурний прояв дрібки смаку, дрібки розуму, дрібки глузду навчить вас, Рамо, друже мій, лишатись таким, яким Бог створив вас і яким бажають вас бачити ваші заступники. Тому й узяли вас за плечі, підвели до дверей і сказали вам: «Геть, ледащо, щоб духу твого не було тут! Він здоровий глузд та розум захотів показати! Геть, у нас у самих цього добра по саму зав'язку». Ви пішли, кусаючи собі пальці, а треба було вам раніше прикусити свого проклятого язика. Не додумались до цього, так тепер ви на вулиці, без шеляга, і не знаєте, де голову прихилити. їжа вам сама в рот падала, а тепер канючити доведеться. Жили в добрій хаті, а тепер здобрійте тим, що до свого горища доступитесь. Спали розкішно, а тепер чекає вас солома в пана Субіза в стайні[72] або у вашого приятеля Роббе[73], замість солодкого й спокійного сну, яким ви спали, тепер чутимете в одне вухо кінське іржання і тупіт, а в друге — ще шелест сухого, цупкого, барбарського черв'яччя. Нерозважливий бідолаха, мільйоном дияволів опанований!
Я. Та хіба ж таки немає способу вернутись? Хіба вчинили ви непрощенну помилку? Вами бувши, я негайно пішов би до них. Ви їм потрібніший, ніж вам здається!
Він. О, я певен, що тепер, коли нема кому їх смішити, вони нудяться, як собаки.
Я. Так я негайно пішов би до них, не дав би їм часу звикнути обходитися без себе, звернутись до якоїсь чесної розваги, бо хто знає, що може трапитись?
Він. Не цього я боюся, цього не трапиться.
Я. Хоч який ви незрівнянний, а вас може інший заступити.
Він. Навряд.
Я. Згоден. Проте я пішов би отак зі змарнілим обличчям, нестямними очима, розхристаною шиєю, розпатланим волоссям, у справді трагічному становищі, в якому ви й справді опинилися. Я впав би до ніг божества[74] й сказав би йому тихо, зі слізьми на очах, не підводячись: «Даруйте, пані, даруйте! Я негідник. То була нещаслива хвилина, бо ж ви знаєте, що я на здоровий глузд не слабую, і обіцяю вам не мати його ніколи у світі!»
Втішно було, що він, поки я казав отак, виконував усе в пантомімі — простягся долі, припав обличчям до землі, ніби схопивши руками край пантофлі, плакав, ридав, казав: «Так, царівно моя, так, обіцяю ніколи у світі не мати його, ніколи у світі». Потім підвівся раптово й промовив поважно й розмірковано:
Він. Так, ви маєте рацію. Бачу, що це найкраще. Вона — добра. Пан В'єйяр каже, що вона така добра[75]! Я сам це трохи знаю, але ж принижуватись перед повією, благати милосердя біля ніг комедіантки, яку раз у раз обсвистує партер! І то я, Рамо, син пана Рамо, діжонського аптекаря[76], добропорядна людина, що ніколи ні перед ким не схиляла коліна! Я, Рамо, що ходить у Пале-Роялі прямо, махаючи руками, хоч Кармонтель[77] і намалював його зігнутим та з руками під полами! Я, що написав до клавесину речі, яких ніхто не грає, але, мабуть, тільки вони й перейдуть до нащадків, які їх гратимуть, — і щоб ото я, я пішов!.. Та це ж неможливо, пане. — І, поклавши руку на груди, додав: — Почуваю, підводиться отут щось і каже мені — цього ти, Рамо, не зробиш. Мабуть, людській природі властива певна гідність, яку ніщо не може подолати. Вона прокидається ні сіло ні впало, атож, ні сіло ні впало, бо бувають дні, коли мені нічого не варто бути такою паскудою, якою тільки людям заманеться; тоді я за ліар ладен поцілувати маленьку Юс[78] у задок.
Я. Та він же, друже, білий, гарний, пухкенький, ніжний, і на таке приниження може піти іноді й делікатніший за вас.
Він. Порозуміймося: є простий поцілунок у задок і є фігуральний. Спитайте в товстуна Берж'є[79], що цілує пані Ламарк[80] у задок просто й фігурально, а їй-богу, мені і просто, і фігурально не подобається.
Я. Коли засіб, що я пропоную, вам не пасує, то майте відвагу бути жебраком.
Він. Гірко бути жебраком, коли є стільки багатих дурнів, чиїм коштом можна жити. До того ж самозневага — річ нестерпна.
Я. А хіба це почуття вам відоме?
Він. Чи відоме! Скільки разів я казав собі: як це, Рамо, адже в Парижі є десять тисяч гарних столів, що їх накривають на п'ятнадцять-двадцять осіб кожен, і серед них немає жодного для тебе! Є повні гаманці, що з них золото сиплеться направо й наліво, а тобі не перепадає найдрібнішої монети! Безліч нездар, нікчемних недоумків, безліч марудних людців, ницих крутіїв одягається добре, а тобі голому ходити? І ти дурнем будеш? Хіба ти не можеш, як інші, підлещувати? Хіба не можеш, як інші, брехати, присягатись, ламати присягу, обіцяти, додержувати й порушувати? Хіба не можеш, як інші, гадом вигинатись? Хіба не можеш, як інші, жінчиним любощам пособляти, а від чоловіка зальотні листи носити? Хіба не можеш, як інші, юнака підбадьорити до розмови з панною, а панну намовити вислухати його? Хіба не можеш, як інші, шепнути якійсь крамарівні, що вона вбирається кепсько, а от гарні сережки, трохи рум'ян, мережива та сукня по-польськи їй чудово пасували б? Що її ноженята не створені на те, щоб ходити пішки? Що є один гарний пан, молодий і багатий, — у нього одяг золотом гаптований, у нього розкішний екіпаж, шестеро лакеїв, і він бачив її на вулиці, зачарувався нею, так з того дня не їсть, не п'є, не спить зовсім і просто вмирає та й годі?
— Але ж татко мій?
— Що там ваш татко! Ну, посердиться спочатку трохи.
— А мама? Вона ж так намовляє мене бути чесною дівчиною і каже, що честь — це єдиний скарб на світі.
— Стара пісня й нікчемна.
— А мій духівник?
— А навіщо він вам? Та коли вже спаде вам примха розказати йому про свої розваги, це коштуватиме кількох фунтів цукру й кави.
— Це людина сувора, він уже відмовив мені в розгрішенні за пісеньку «Прийди в мою келію».
— Бо вам не було чого дати йому. А коли ви з'явитесь до нього в мереживі…
— Так у мене будуть мережива?
— Безперечно, і всіх Гатунків… у діамантових сережках…
— Так у мене будуть гарні діамантові сережки?
— Так.
— Як у тієї маркізи, що купує іноді рукавички в нашій крамниці?
— Точнісінько… у чудовому екіпажі з сірими в яблука кіньми, з двома лакеями, негреням і гінцем попереду, з рум'янами, мушками, шлейфом…
— На бал?
— На бал, до опери, комедії… (У неї серце вже тремтить від радощів. Ти граєш, як з нот.)
— А це що?
— Дрібничка.
72
Стайня герцога де Субіза була притулком для збіднілої інтелігенції.
73
П'єр Оноре Роббе де Бовезё (1714–1792) — пересічний поет тих часів. Прізвисько «приятель» закріпилось за ним після того, як він у 1768 р. отримав королівську пенсію і поселився в Сен-Жерменському палаці.
74
Я впав би до ніг божества… — йдеться про Аделаїду Юс (1734–1805), актрису театру «Комеді Франсез».
75
…пан В'єйяр каже, що вона така добра! — В'єйяр, син управляючого мінеральних Ван в Пассі, був сусідою скарбника відомства особливих надходжень Бертена д'Альтіньї. Останній застав В'єйяра із своєю коханкою Аделаїдою Юс, яка була у нього на утриманні. Епізод цей став джерелом для різного роду пліток і був детально розказаний у листах Дідро до Софі Волан.
76
…Рамо, син пана Рамо — діжонського аптекаря… — Батько Рамо був в Діжоні не аптекарем, а вчителем музики.
77
Справжнє ім'я Луї Каролі (1717–1806), відомий за тих часів драматург, портретист, архітектор, гравер. Створив портрети Рамо, Дідро, Гольбаха, М. Грімма.
78
Тогочасна комедійна акторка.
79
Ніколя Сильвестр Берж'є (1718–1790) — богослов, театральний цензор, автор памфлета «Аналіз матеріалізму, або Спростування «Системи природи», спрямованого проти книги Гольбаха.
80
Герцогиня де Ламарк — впливова придворна дама, покровителька Паліссо.