Страница 44 из 112
Я. Безперечно. Аби тільки він не вжив безчесно достаток, набутий законною торгівлею, та не вигнав з господи усіх гравців, усіх паразитів, усіх нудних підлабузників, усіх нероб, усіх нікчемних безпутників і не сказав крамарчукам гнати в потилицю догідника, що розважає чоловіків, аби відвернути їх від огидного співжиття з дружинами.
Він. Гнати в потилицю, пане! В упорядкованому місті в потилицю нікого не женуть. Нічого ганебного в цьому немає. Багато людей, відомих навіть, живе так. А на якого ж, по-вашому, біса витрачати гроші, як не на те, щоб мати добрий стіл, добре товариство, добрі вина, гарних жінок, усякого ґатунку втіхи й усякого роду розваги? Та про мене краще бути жебраком, ніж мати великий достаток без цих насолод. Але вернімося до Расіна. Він був добрий тільки для незнайомих, і то після смерті.
Я. Згоден. Але покладіть на терези зло й добро. Він і через тисячу років викликатиме сльози на очах. Ним захоплюватимуться люди по всіх краях землі, він навіюватиме людяність, співчуття, любов. Питатимуть — хто він, з якої країни, і заздритимуть Франції. Він зробив прикрість кільком там людям, яких немає вже і які нам майже зовсім не цікаві. Нам нема чого боятися ні його пороків, ні його хиб. Певна річ, краще було б, коли б він разом з талантами великої людини дістав від природи й усі чесноти доброї людини. Це — дерево, що всушило кілька дерев навколо себе, що задушило рослини, які росли коло його прикорня, але піднесло своє верховіття до хмар, розстелило далеко своє гілля й давало затінок тим, що приходили, приходять і приходитимуть спочити біля його величавого стовбура; на ньому вродили добірні на смак плоди, що не переведуться ніколи. Бажано було б, щоб у Вольтера була ще й лагідність Дюкло, щирість абата Трюбле, прямота абата Олів'є[64]. Та що це неможливо, гляньмо на річ з боку справді цікавого, забудьмо на хвилину ту точку, яку ми займаємо в часі й просторі, і киньмо поглядом на майбутні віки, на найдальші вірування і прийдешні народи. Подумаймо про добро нашого виду. Коли ми не досить великодушні, то хоч простімо природі те, що вона мудріша від нас. Якщо ви вкриєте Греза[65] мокрим рядном, то, мабуть, погасите в ньому й талант разом із пихою. Якщо зробите Вольтера невразливим до критики, він не зуміє поглибити душу Меропи[66] й не зворушить вас.
Він. Та коли природа така могутня, як і мудра, чому вона не створила їх так само добрими, як великими?
Я. Хіба ви не бачите, що таким міркуванням ви перевертаєте загальний лад і що на землі не було б нічого добірного, коли б усе було добірне?
Він. Ви маєте рацію. Найважливіше те, що ви і я є, що ми є ви і я і що все йде, зрештою, як повинно йти. Найкращий лад речей, по-моєму, той, у якому я мушу бути, і к бісу найдосконаліший зі світів, коли мене в ньому немає. Волію краще бути зухвалим балакуном, ніж не бути зовсім.
Я. Кожен думає так, як ви, і кожен позивається з наявним ладом, не помічаючи того, що цим він відмовляється від свого власного існування.
Він. То правда.
Я. Берімо ж речі такими, які вони є. Завважмо, що вони нам коштують і що вони нам дають, і полишмо на боці цілість, якої ми не знаємо так добре, щоб хвалити й гудити, і яка сама із себе, мабуть, не добра й не лиха, коли вона доконечна, як це гадає багато порядних людей.
Він. Не зовсім я розумію все те, про що ви говорите. Це, певно, з філософії. Попереджаю вас, що я до неї не причетний. Знаю тільки, що мені дуже хотілося б бути іншим, хоч би й геніальним, великим. Так, мушу зізнатись — це так. Завжди, коли чую, що хвалять когось, ця хвала мене лютить потай. Я заздрісний. Коли ж довідуюсь із їхнього приватного життя щось таке, що їх принижує, мені це приємно слухати. Це нас зближує, мені від того легше терпіти свою пересічність. Я кажу собі: «Безперечно, ти ніколи не напишеш «Магомета»[67], але також і «Похвали Moпo»[68]. Отже мене дратувала й дратує моя пересічність. Так, так, я пересічний і роздратований. Коли чую, як грають увертюру до «Галантної Індії» або співають «Глибокі безодні Тенара», «Ніч, вічна ніч»[69] — завжди гірко думаю: «Такого ти не напишеш ніколи». Отже, я заздрю своєму дядькові, і коли б по його смерті в портфелі в нього знайшлося кілька гарних речей до клавесину, я не вагався б: лишитися собою або стати ним.
Я. Коли вас тільки це засмучує, то це ж дрібниці.
Він. Атож, це все минуще.
Потім він заспівав увертюру з «Галантної Індії», арію «Глибокі безодні» й додав:
— Щось отут каже мені: «Рамо, тобі дуже хотілося б написати ці дві речі. Коли б ти написав ці дві речі, то певно написав би ще дві інших, а коли б написав їх чимало, тебе скрізь грали б, скрізь співали б. Ти ходив би, піднісши голову, свідомість посвідчувала б тобі твою власну значущість, інші вказували б на тебе пальцем, казали б — це той, хто написав прегарні гавоти (і він співав гавоти). — Потім вів далі з виглядом зворушеної людини, що потопає в радості, аж очі йому вільгою пройнялися: — Ти мав би гарний будинок (показав обшир руками), гарне ліжко (недбало витягся в ньому), гарні вина (смакував їх, клацаючи в роті язиком), гарний екіпаж (підносив ногу, щоб сісти в нього), вродливих жінок (брав їх за груди й дивився на них сластолюбно); юрба людей щодня приходила б тебе облещувати (і він ніби бачив їх круг себе: бачив Паліссо, Пуенсіне, батька й сина Фреронів, Лапорта[70], слухав їх, пишався, підтакував, посміхався їм, гордував ними, зневажав їх, проганяв, повертав назад). Потім провадив далі: Тобі сказали б уранці, що ти — великий. Ти прочитав би в «Трьох віках»[71], що ти великий, ввечері ти переконався б, що ти справді великий, і великий Рамо задоволено заснув би під тихий шепіт похвал, що бриніли б у його вухах навіть уві сні. Груди йому легко дихали б, здіймалися б і опускалися, він хропів би, як велика людина…
Кажучи це, він мляво зліг на лаву, заплющив очі і вдав щасливий сон, що його уявляв собі. Потішившись кілька хвилин з цього солодкого спочинку, він прокинувся, потягнувся, позіхнув, протер очі й все ще шукав коло себе своїх ницих улесників.
Я. Так ви гадаєте, що щасливий спить якось особливо?
Він. Я гадаю?! Я, голодранець! Коли ввечері приходжу на своє горище й лягаю у своє лігво, я скулююсь під ковдрою, мені в грудях тісно, дихати важко. Це ніби скарга якась ледве чутна, а от фінансист хропе на все помешкання, аж на всю вулицю чутно. Та не те мене смутить сьогодні, що хроплю і сплю я злиденно, як жебрак.
Я. Все-таки сумно воно.
Він. Я зазнав багато чого ще сумнішого.
Я. Чого саме?
Він. Ви завжди виявляли до мене певний інтерес, бо я вдалий балакун і розважаю вас, хоч у душі ви мене зневажаєте.
Я. Це правда.
Він. І я зараз розкажу вам.
Перед тим як почати, він глибоко зітхає, береться руками за чоло, потім знову прибирає спокійного вигляду й каже мені:
— Ви знаєте, що я неук, дурень, безумець, нахаба, ледар, як там кажуть — «волоцюга», «лобуряка», ненажера…
Я. Який панегірик!
Він. Він з усіх боків правдивий, з нього й слова не викинеш. Щодо цього — ніяких заперечень, будь ласка. Ніхто не знає мене краще за мене, я ще й не кажу всього.
Я. Не хочу вас прогнівити, а тому з усім погоджуюся.
Він. І жив я з людьми, що вподобали мене саме за те, що я неабияк обдарований усіма цими прикметами.
Я. Дивно: досі я гадав, що такі речі приховують від себе й прощають їх собі, а в інших зневажають.
64
Шарль Піно Дюкло (1704–1772) — французький письменник-мораліст, Ніколя Шарль Жозеф Трюбле — літератор, член Французької Академії, абат П'єр Жозеф Тульє д'Олів'є (1683–1768) — філолог, член Академії. Дідро іронізує, коли порівнює цих людей з Вольтером.
65
Жан-Батіст Грез (1725–1805) — французький художник, майстер жанрового живопису. Дідро був прихильником творчості Греза.
66
Меропа — героїня трагедії Вольтера «Меропа» (1743), в образі якої сплітаються материнська любов та громадянський обов'язок.
67
«Магомет» (1714) — трагедія Вольтера, спрямована проти релігійного фанатизму.
68
Рене Школя де Mono (1714–1792) — канцлер Франції за часів Людовіка XV, у 1771 році він розпустив парламент (верховний суд). Вольтер, який ворогував з парламентом через підтримку ним церкви, хвалебно оцінив цю акцію Mono у своїх віршах та листах.
69
«Галантна Індія», «Глибокі безодні Тенара», «Ніч, вічна ніч» — популярні арії з опери-балета Ж.-Ф.Рамо «Галантна Індія».
70
Шарль Паліссо (1730–1814), Антуан-Александр Пуенсіне (1735–1769), Елі Фрерон-батько (1718–1776), Луї Фреронсин (1754–1802) — реакційні літератори, ідейні вороги енциклопедистів. Жозеф Лапорт (1713–1779) — редактор журналу «Літературний оглядач», постійно коливався між табором просвітників та табором Флерона.
71
«Три віки французької літератури» (ПІТ) — твір абата Антуана Сабатьє де Кастра (у співавторстві з Паліссо), де надається схвальна оцінка творів ворогів енциклопедистів.