Зимова повість

— Генерале, — прогудів кат крізь балахон. — Він уже помер.

— Здох, дурню, здох. Померти можу тільки я. Понабираєш потолочі…

Вони прямували довгим коридором з безліччю підсвічників у людський зріст, Генерал дріботів ніжками попереду, і стояки, здавалося, проходили крізь нього; вони зайшли до кабінету, що тоскно плавав у рожевому світлі, Генерал впав у крісло, запхнув сиґару до вузенького рота, клацнув запальничкою і, глибокодумно, простягнувши погляд до портрету жінки, одягненої в голубу сукню, зазначив:

— Не люблю орденів. Не люблю власних портретів.

— Ну, то не з твоєю зовнішністю.

Генерал повів бровою, витримав павзу, кинув начебто ненароком:

— Я наказав відливати дзвони. Церкви пустують. Люди занедбалися і стужилися за Богом.

— Як знаєш…

— Знаю… знаю…

За вікнами безперервно йшов сніг. Сніг падав великий і лапатий, танув на стінах, і здалеку будинки зизили плямами. Коли він повернув голову, то Генерала не було на місці. Зайшов чоловік, який, мабуть, заміняв Лефа.

— Генерал перепрошує, але в нього справи.

— Ну то виведи мене в місто.

— Йдіть за мною.

Чоловік, за яким він ішов, статурою нагадував Лефа.

На виході, коли великі дубові двері сапонули вологу, ад'ютант сказав: «Генерал просив зателефонувати», — і безпристрасне бліде обличчя ад'ютанта розпливлося у посмішці, яка нічого не промовляла.

По небу пливла чорна хмара. Він зупинив таксі, і вже в авті відчув, як його тіло розм'якає, валиться на сидіння слабко й безпомічно.

В центрі міста вони зупинилися, — застрягли у натовпі. Прорвало каналізацію, густа пара снувала засніженою бруківкою, а люди збивалися докупи і голосно обговорювали подію. В натовпі він побачив циганку. Та, підбочившись, спокійно спостерігала за всім, що творилося. — Останнє, про що він сьогодні подумав, як східцями котилася безголова лялька.

6

Він покинув квартиру десь під вечір, коли займався фіолетовий присмерк. Пішов кількома вулицями, що здіймалися і ламалися в перехрестях поворотів, зупинився і подивився догори. Сніг падав з неба важко й густо, глухо рипів під ногами, просвічувався зсередини сонцем, набирав голубого кольору і зникав десь там, у проваллі кварталів. Над головою заскрипіла траверса підйомного крану. Він краєм ока пробіг по жовтій стіні, зловив траверсу, що розхитувалася від вітру, провів її поглядом — туди і назад — перевів очі на дорогу, яку замітало снігом, і посунув між похилених парканів. В стьобаках снігопаду він побачив смугастий кортеж Генерала. Кортеж проїхав так швидко, що він навіть не встиг подумати про небезпеку, лише розсміявся з власного переляку, перебираючи подумки всю розмову від початку і до кінця.

На майдані біля метро він знову зустрів кортеж Генерала. За снігом нічого було розібрати, але він чітко побачив Генерала, Секретаря і Ката. Кат сидів ліворуч від бокового шкла, в червоному балахоні. Запитав себе: чому Кат сидів ліворуч? І вже потім подумав, що колись давно бачив цю велетенську голову.

Він зайшов до кав'ярні, по східцях мокрих і сирих, оглядаючись на власну ріденьку тінь. Він зайшов до кав'ярні, стіни якої нічого не говорили, до кав'ярні, що нічого не нагадувала, не наштовхувала, не будила думок. Його ошпарено крутило. Він тупцювався, калатався думками у вирі людей, обпікав пальці до горнятка з кавою і нарешті сів навпроти великого, із сизим відливом вікна. Біля великого вікна, де приглушено чути клацання рулеток, — і приходив до тями. Сидів навпроти вікна, стискаючи горнятко тонкими, посередині вузлуватими пальцями. Думав про те, що кав'ярню цю не знав, і вже, на жаль, не потрапить сюди, але тут йому до вподоби. До вподоби дивитися, як сновигають люди, як обличчя ховаються за обличчя — розчинитися, убгатися в себе — з-під брів глипати на сизе вікно, де люди відрізняються від цих, що ходять в залі, бо мали звідси вигляд маленьких, чорних комах, яких ось-ось накриє густа попона снігу. Він посьорбував каву маленькими ковтками: за спиною глухо деренчали рулетки, за вікном літали комахами люди, падав сніг, а в ніс бив запах кльозету і блювотини. Потім він чітко, ясно побачив очі Генерала — краплинки чорної смоли, і спіймав себе на тому, що вже думає про нього як про Генерала. Це заспокоїло. Та спокій несподівано урвався. Йому захотілося додому. Неначе кинуло у глибоку до сині яму. Стривожившись, він подався наперед, напинаючи в грудях пружну холоднечу, як то робив у в'язниці.

До зали увійшов патруль — офіцер і двоє солдатів з двоколірними нашивками. Офіцер різав по сторонах сірими очима. По всьому, ще в недалекому минулому цей тип мав властивість помавпувати перед люстром, виміряти кількість сантиметрів від скроні й до підборіддя, доки не з'явився той вираз. До всього звикаєш, — майнуло.

Шинелі на солдатах висіли, як на вагітних, і ще дитячі, схожі на обскубаних горобців, голови хлопчаків з цікавістю нишпорили по приміщенню. Він провів поглядом патруль і в наростаючій тривозі відчув, як тремтять руки. Згадав домівку. Вдома робити нічого, й для чого повертатися додому? Як з туману, виринаючи, провалюючись у пам'ять, він уявив матір, свій будинок. Посміхнувся про себе. Холодно, чітко, як лезом ножа, зрізав кілька років і подумав, скільки там не був. Його повело по колу: він повертався і повертався додому, старався уявити матір, як вона ходить по натопленій кімнаті, вмикає телевізор, шукає там свого сина і більше нічого не помічає; але варто повернути голову, зупинитися на шклі велетенського вікна, а за вікном сліпуче біло лежав сніг, то до нього прийшов спогад, той спогад, який він так холодно, спокійно відкинув: розбиті вікна, притрушені пилюкою ковдри, грудневий протяг ворушить дитячі листівки з видами на море, а надворі лежала зима. Зима чорна, тепла, без снігу. Це було перед самим арештом, і це він пам'ятав, і це сходило на нього неймовірно реальним злом і десь на тому кінці тверділо запеклою ненавистю. Подумавши про те, він пробрався крижаним спокоєм. І він більше нічого не пам'ятав.

Дві молоденькі повії в червоних пальто міряли одна одну поглядами. Обидві гарні, стрункі, породисті, з чорними, по-тваринному пекучими очима; повії курили, не помічали патруля, і крізь цигарковий дим прицінювалися. Він ніколи не любив жінок з темними очима, але траплялися тільки такі, як на зло.

Допив каву і перевальцем подався до виходу. На проході він зіткнувся з патрулем. Офіцер тупо йорзав сірими очима по рожевих фіранках, що обвисали сусідній прохід. Солдати вели повій. Ті огиналися, хихотіли, просили прикурити, один з патрульних жадібно поїдав поглядом їхні округлі сідниці. Зі східців долинув голос, хтось говорив:

— Генерал дозволив публічні будинки. Читали указ? Тепер поменшає цієї нечисті.

Він засунув руку до кишені і намацав клаптик записки.

— Так, таки-так, — відповів інший голос і додав: — Найважче звикати до чогось.

На обличчі офіцера затіпався м'яз, і тільки по тому, як офіцер різко зупинився, можна судити, що він нервує. Офіцер плавно, по-зміїному повернув голову, притримав рукою гладко виголену щоку, наказав облишити повій.

— Беріть цих.

— Пане офіцере!!! Пане офіцере…

— Ходімо, — буденно сказав офіцер, і зовсім по-цивільному попрямував до панцерника з написом «Міліція», тонкий стек поклацував за чоботом.

Він закурив цигарку, за густими хмарами пробивалося сонце, повії червоними плямами маячили проти снігу, щулилися від холоду і не знали, що робити. Він ще раз глянув на повій, на кав'ярню, і коли дивився на будівлю, то вже забув про офіцера, дівок, двох добродіїв, яких запхали до панцерника, і вкотре здивувався, що не був тут зроду. І це також востаннє.

Над містом проревли винищувачі. Зробили останнє коло перед заходом сонця.

Офіцер оглянувся, — він уловив чітку, з вигином, лінію скули, що починалася від великого сірого ока і ховалася у підборідді.

Перетинаючи брудну смуту шосе, що шамкотіла під колесами авта, він почув, як тінню накочується, пливе теплими хвилями, веде місто. Він уже йшов, просто йшов, розм'яклий і слабкий, більше у владі снігу, міста, вулиць, ніж у собі, доки не зупинився — немов проламав у часі тонку перетинку. Тоді зрозумів, що хоче бачити те місце, де росли яблуні, і до нього приходила жінка, яка все говорила про кохання, він не вірив, дурив її, до нестерпного дратувався, стояла тиша. Сніг лежав тонко — від краю і до краю. Біло й тонко, із завислим над ним могутнім диском червоного сонця. Потягнувши, як пес, ніздрями повітря, він угледів невелике обійстя, потім око надибало ще декілька дворів, і вирішив, що потрапив на окраїну. Дороги тут він не знав — пробирало на холод, збиралося на їдкий мороз.