Зимова повість

— Для чого ти мені це говориш — я не беруся рятувати батьківщину.

— Як знати… Як знати… — очі Генерала вигулькнули десь ізсередини.

В кімнату зайшов Леф.

— Пізнаєш? — Генерал добродушно реготнув, потер руки.

— Налий нам коньяку, — наказав Генерал Лефові.

— Я б краще поцідив чифірю, — мляво, немов з тієї сторони кабінету, почув свій голос.

— Ти вільний.

Леф із потупленими очима, в яких нічого не можна прочитати, подався задом, крутнувся балеруном і тихо, як не було, зник.

— Ти здивований?

— Хто хоч раз влазив у таке лайно, як улаштування держави, не може здивуватися. — Він процідив коньяк крізь зуби, але зробив це так швидко, що по миті пожалкував. Додав: — Тільки шкода, бо цей мітив дуже високо.

— Ще коньяку?…

— Давай.

Надворі заскрипіло, подалося назад, ударило луною по стінах, майнуло, розтяглося прозорою страпатою тінню гайвороння.

— Підемо прогуляємося?

Він знав закінчення таких прогулянок: чіплявся поглядом за червоні важкі штори, але погляд не знаходив нічого певного, обтрушувався попелом, тлів на вікнах, і йому нічого не лишилося — зупинитися на обличчі Генерала й усміхнутися.

— Радий тебе бачити… — Генерал говорив у себе, потім штовхнув люстро, що навпроти, і коли воно прочинилося, перед ним простягнувся коридор, знову одноманітно вставлений підсвічниками у людський зріст.

— Хочеш пройтися цим коридором?

— Ну… А ти як думаєш?

— Ти цікавий чоловік.

— Можливо…

Вони спускалися донизу поміж високих підсвічників і білих дверей. Білі кахлі віддзеркалювали постаті, на стінах чорніли вказівники.

— Майже як у Лаврах.

— Чому майже? — хіхікнув, більше ахнув Генерал, і видно було, що з того він дуже потішений. Діставшись кінця коридору, вони зупинилися біля дверей.

— Одчиняй, — бовкнув Генерал, дивлячись попереду себе.

Вони опинилися в кімнаті, що нічим не відрізнялася від шкільних кабінетів. В кінці, за рядами низьких столів, на тому місці, де повинна знаходитися шкільна дошка, на металевому, з нержавіючої криці гачку висів Леф. Поруч, розкачуючи помпою бензинову лампу для обігрівання автомобілів, присівши на кінчики чоботів, сопів носом один із сьогоднішніх візитерів. По всьому видно, що йому заважає черево.

— Пройдемося.

— Ну спробуємо, — він зловив знайоме відчуття, те, що приходило в тюрмі, коли хололи ноги, і піт градом висипав на спині.

— Мовчить… — Генерал склав руки на череві, нахилив голівку, достоту католицький піп.

— Мовчить.

— Ну нехай. Ми не поспішаємо. Правда? — Генерал усміхнувся, вуса задерлися догори, Леф завив на гачку.

— Що ти про це думаєш?

— Хрін його знає! — він довгим, протяжним поглядом ковзнув по стелі, білій підлозі і зупинився на Генералові. — Мені здається, свинопаси рятують свого пастуха.

— Хм… Хм… Батьківщину, — з притиском сказав Генерал, і його мініатюрне личко ліліпута з давно забутої дитячої книжки загострилося. — Батьківщину, — й уже м'якше: — Це звучить якось алегорично, я би сказав — роман-тич-но. — Генерал протягнув останнє. Здоровань розпалив лампу і витріщився на Генерала — німо, не міняючи пози. Леф протяжно, низьким голосом завив.

— Ти почекай, з тобою ще ніхто нічого не робив, голубчику, — пробубонів здоровань. — Генерале, кликати дітей?

— Так. Можеш, рідненький. Можеш. — Генерал махнув ручками, склав кулачками досередини, закліпав очима, ворушкими, наче краплини ртуті.

Він відкинув кілька років, повернувся до тюрми, і все далі, в пам'яті лишаючи обгорілі стовпи свідомості, відзначаючи, що очі Генерала нічого не говорять, як і тоді, коли знав його, розхристаного, зачумленого, змученого щоденним онанізмом по безкоштовних партійних кльозетах; цей погляд подібний до тисячі людей, подібний до погляду Оксани, вимовляв все і нічого, туго й уперто накочувався на чиюсь безколірну постать, відходив, полишаючи одну тільки відповідь — жити або померти; цей погляд не шукав компромісу, бив, як віддзеркалені люстра на оточуючих, і, знаючи Генерала навіть не близько, не можна вгадати — смерть чи життя.

Він побачив, як діти вервичкою, потилиця в потилицю, з білими бантами, розтріпаним волоссям, з розтуленими губами метушилися біля стільців — знову визирнули очі Генерала, очі Оксани, очі дружини Лефа; лопотіли перед ним дитячі губи, визирали з-за спинок дитячі голівки, а Генерал розповідав йому про те, як Леф похвалявся, що спав колись з однією літньою жінкою — правда, цікава психологія — а потім уподобав її малолітню доньку, і мати застукала цю свинюку, і зараз бачиш… не бачиш? га? недоколиханий претендент на гетьмана… похвалявся за чаркою коньяку… да-а-а, інтелігент зі збоченою психікою, а ви, сволото, всі зі збоченою психікою… ну не ти, старий… а він… претендент на престол; діти сиділи нерухомо, захоплено сопучи носами, здоровань упрівав за бензиновою лампою, бліді, жовто-брудні відсвіти на кахлях, Генерал говорить, не міняючи інтонації — світло мерехтить, як глибокої осені вікна квартир.

— Розпочинай, — вибило його з механічного монотонного плину думок і муркаючого котячого тону Генерала.

Леф заверещав.

— За дітей не хвилюйся. — Генерал доброзичливо усміхнувся, і він побачив легенький оскал, чітку лінію, начебто кілька років тому, коли все розпочиналося. — Війна буде. Як би ти там не хотів, але вона вже розпочалася. І ця дітвора в швидкому плині часу перетворилася на солдатів і повій. Такий закон будь-якого часу. І хто придумав що є час? Його не існує. Це порожня абстракція. Це богохульство. Розумієш? Ти розумний чоловік і повинен це втямити. Зараз думати шкідливо. І чому зараз? В будь-які віки.

У повітрі запахло смалятиною. Леф звився вужем. Голе тіло борсалося в брудно-жовтому світлі.

— Ввімкни вентилятори, балбесе. Не псуй мені і дітям настрою.

Генерал витяг носовичка. Біла хустинка майнула у куцих пальчиках, затулив обличчя. Генерал голосно відшмаркав.

— Мовчить, — крізь вуркотіння і гуркіт вентилятора гарикнув здоровань і помахав клаптиком якоїсь записки. По всьому, на такому папері була написана записка Лефа.

— Тобі цікаво знати, що стояло в кінці? — запитав він Генерала.

— Зовсім ні. Це не спішно. Я ще трохи пограюся. Краще тобі подумати. Я вже подумав. Такі люди на дорозі не валяються, а батьківщині зараз конче потрібні люди, ні, просто необхідні тверезі голови.

Він клацнув губою.

— Я зараз думаю про інше, Генерале, зовсім про інше. Ти, напевне, вбив якусь нісенітницю в голову.

— Горе мені з вами. Горе.

Вони вдвох проводжали струмінь вогню, що облизував Лефа — зіниці витончилися до вістря голки.

— Леф нічого не скаже, Генерале, — сказав він і здивувався, що вже сказав «генерале» вдруге.

— Ти так думаєш?

— Не будь ідіотом, — Леф прив'язаний до сім'ї, і ще — дурний як пень.

— А звідки… — Генерал розчаровувався, зіниці його ширилися, займали волячі білки, і скоро очі по-кролячому зарухалися у просторі — як щось цілком окреме.

— Тут не треба бути великим психологом, щоб не сказати, як твої свинопаси перестаралися…

— Так… Треба кінчати… Забуваємо все-таки, що ми не німці. — Генерал ще раз голосно відшмаркався. — Покличте ката.

— Здорово живеш.

Увійшов кат. Перше, що кинулося у вічі, то це здоровенна голова, розміри якої не міг навіть приховати балахон; він дивився на його похилі плечі, на постать, що чітко окресленою плямою вирізнялася на тлі білих кахлів; згорблена постать пересувала ногами, а дві руки, трохи загнуті наприкінці, билися об коліна. Він подолав натиск нудоти, — зіниці забігали стінами, стелею, в голові загупало: сизі пагорби, маленький порт, повії, матросня; кат присів навпочіпки, і виднілася його потилиця з червоною шкірою, всіяна дрібними прищами.

— Що з тобою? — Генерал дав знак катові.

— Нічого, просто ніяк не можу звикнути до смерті.

— Не чекав такого від тебе, старий.

— Тільки твої свинопаси, в яких ні царя, ні Бога за душею, можуть забути, що таке смерть, — збрехав він, невідривно дивлячись на ката.