Сонця!

Поллялися зразу контрастні, гострі пахощі, що з силою вдарили по нервах. Вони, не стихаючи, наростали, дратували... Вони кликали кудись і, раптом обірвавшись, напружували до краю нерви. І знову тихі, зажурні, вони невимовним сумом заливали душі... Тоскно дивилися очі нюхачів... За хвилину до того заспокоєні, безтурботні, вони зразу принишкли, і тільки глибокі зітхання часом порушували тишу. Ітта грала... Очі їй заслав туман, і десь далеко перед нею маяли якісь невиразні, скорботні тіні... Вона знала, що то були нещасні, які гинули в безнадійних шуканнях порятунку... Їм – всі думки, всі поривання, їм – ця остання мелодія... Перелляті на пахощі, тремтіли по залі жах, розпач і одчай, одчай нестриманий, гострий... А Ітта не помічала нічого. Тільки раз-у-раз частіше, – раз-у-раз важче підносилися її груди... І – більше несила! – вона впала головою на клавіатуру й ненароком загасила світло. У несподіваній темряві лишилася та ж мертва, непорушна тиша.

Тоді десь іздалеку наблизилося і зросло до зойку смертельного болю безсиле ридання... Іттин голос, глухий і придушений, благав у ньому врятувати, підтримати, дати сили...

– Світла!

– Швидше світла!

– Що ви робите?

– Де ти?

– Тихше!

– Світла! Світла!

І коли байдужо-яскраве світло знову жовтавим струменем залляло залу, нікого з присутніх не можна було впізнати. Поширені очі, бліді обличчя, голови, низько схилені на груди, нервові, знепокоєні рухи... Свідомість страшної неминучости опанувала всіх…

– Ходім, Юме!

– Хіба ти забув, Ченку: коли гине корабель, капітан іде з нього останній?

І вони лишилися до кінця…

Вони бачили, як нервовими кроками швидко виходила юрба… Але дехто непорушний лишався у фотелі. Його мовчки обминали і – швидше далі... І ніхто нічого не питав... Тільки б швидше… Юм похмуро стиснув руки. Твердо дивилися його очі, і тільки сліпучий вогонь у них згас. Він теж знав, що у фотелях лишалися мертві... Що тут сталася страшна справа, що сила нюхачів не витримали надмірного нервового напруження, до них повернувся забутий одчай, і вони пішли дорогою Ренца.

– Який жах, Юме! І все це ми...

– Ти кажеш, що це жах? Так, це страшна річ, – роздумливо сказав Юм. – А що ж буде на тій планеті? Може, члени Кола хоч тепер зрозуміють це.

– Ні, я певний, що вони тільки обернуть це проти нас.

– Можливо, й це... Подивимося. А тепер ходімо до Ітти, вона, бідна, видимо зовсім уже не володіє собою.

Ченк провів Юма просто до артистичної кімнати, де він сподівався знайти Ітту. По великих залах і маленьких перезалках, яких вони сквапно переходили, не було нікого. Тільки подекуди чорніли застиглі постаті. Тут із затишних кутків теж визирала смерть. Товариші йшли мовчки. Вони не оберталися, не дивилися навколо і – хтозна? – може, й справді не бачили жорстокого обличчя смерти. А може, жагуча потреба жити, перемогти й жити, вже цілком опанувала їхні думки.

– Здається, сюди, – і Ченк запитливо постукав.

Відповіди не було. Юм рішуче рвонув двері, і вони ввійшли.

У рожево-тьмяному світлі зразу нічого не можна було вгледіти. Потім на невисокій закруглій бані, що становила разом і стіни, й стелю, викреслилися ледве помітні ліхтарики, що немов рожеві перлини сяяли тоскним півсвітлом.

– Ітто, – тихо покликав Юм.

У закутку, на канапі, щось ледве ворухнулося. Ітта лежала, сховавши обличчя в м’яких подушках. Вони сіли біля неї, й Ченк, не розпитуючи, почав гладити її руку. Від тихої ласки сльози нестримно бризнули Ітті з очей.

Вони намагалися заспокоїти її, казали, що максимум нервовости й жаху минув, що далі буде спокійніше. Але Ітта не слухала й тільки крізь ридання ледве вимовляла:

– Це я, це все я наробила! Розумієте – я!

– Коли вже говорити хто, то швидше я. Пам’ятаєте-бо, ви нічого не знали й далі, мабуть, грали б так само безтурботно, коли б я не сказав вам нічого, – заспокоював її Ченк. – Та й себе я не почуваю винним. Скажу просто – я не зрозумів вас, Ітто. Я думав, ви знаєте все, і ваша мужність вразила мене. Коли я побачив, що помилився – було пізно.

– Пізно! – Ітта саркастично всміхнулася. – Ви знаєте, я досі жила єдиною вірою, що несу землянам радість і спокій. В цьому була мета... ви вбили її одним ударом. І яким жорстоким ударом!.. А тепер, після того, що скоїлося, я втратила останні сили і боротися, і жити. А ви ще дивуєтесь!

– Що ж, можна й дивуватися, бо я, бачите, Ітто, теж утратив ту єдину віру, яку мали й ви – а от, як бачите, живу, бо знайшов собі иншу, – сказав Ченк.

– Иншу віру? Де ж ви знайшли її?

– Юм дав.

– Юм?

– Так. В його величній ідеї дати землянам змогу лишитися на Землі я знайшов порятунок. Для себе і для всіх. Я повірив у це, і ніколи життя ще не було для мене таке дороге!

Ітта слухала. В її великих очах метушилися думки стомленого мозку.

– Але як ви могли повірити в таку божевільну ідею? – нерішуче спитала вона. – Лишитися на Землі! А Сонце?

– А Сонце дам я!

– Ви жартуєте, Юме.

– Який там жарт! У мене така ясна, така логічна, математично вивірена ідея, що не вірити може лише той, хто не хоче знати її.

Схилившись над столом, він кілька хвилин креслив щось і поясняв Ітті.

– І от, Ітто, крім цієї ідеї, Сонця й ворогів, ми з Ченком не маємо нічого. А вдвох боротися...

– Ні! Не вдвох – і я з вами! Я хочу бути in Ihren Bunde den dritten.* Гаразд? Або нове Сонце, або... смерть цих нещасних потребує відплати.

Юм і Ченк бадьоро стискали їй руки.

– Ходімо, ми й так забарилися тут. Що треба вам взяти з собою? – спитав її Ченк.

Вона оглянула кімнату.

– Нічого. Бачите, скільки тут різного приладдя для настроїв? Ось тут вам дріт спокою, тут апарат суму, там – сміху. Мені це тепер ні до чого. Колись і я перед концертами часто мусила була створювати собі штучні настрої. Звичайно, це для нас, акторів, велика допомога, але вона мені тепер непотрібна. Я тепер завжди матиму сили, натхнення...

Раптом вона обірвала і з сумом подивилась на Юма.

– Що ж ви?

– Може... може, у вашій справі моє мистецтво ні до чого?

Ченк і Юм обидва наввипередки почали доводити їй, яку велику вагу можуть мати її концерти для поширення нових ідей. Обидва говорили з таким щирим запалом, що Ітта, нарешті, розважилась.

– Ну, годі, годі! Вже вірю, що потрібна, що без мене й Сонце ваше, чи то пак наше, не запалає.

Ченк пильно глянув на Юма.

– Боюся, що ви запалите ще й инше сонце.

– А що тоді?

– Юм може тоді забути за своє перше...

– О, ні! – якось надто палко вирвалося в Юма.

Ітта гостро глянула на нього.

Ченк підвівся. Треба йти. Завтра вони зберуться, щоб виробити план боротьби. Тепер вже запізно й до того тут незручно. Їм треба поводитися обережніше. Навколо вороги...

Ітта перша вийшла з кімнати, але зразу ж хитнулася назад – від дверей майнула якась сіра тінь і зникла.

– Бачили?

– Хто це?

– Я не роздивилася. Але нас підслухували!

– Матимемо це на увазі. Видимо, агенти Кола не сплять.

____________________

Все спить ще: і небо

і зорі безсилі. Світає...

П. Тичина

УВ світанок над химерним містом. Чорне небо починало сіріти. Велетенські абриси сонячних рефлекторів викреслювалися на його тлі. Жодне проміння не відбивалося в них. Над обрієм поволі здіймалася темно-червона маса напівзгаслого Сонця. Давно вже звикли земляни дивитися на нього неозброєним оком. Вогненні провалля ще не згаслих велетенських вулканів жевріли подекуди. Сонце важко здіймалося над Землею, щоб віддати своє старече проміння блискучій поверхні мільйонів рефлекторів… Неслухняні зірки не боялися його хворобливого світла і глузливою юрбою вкривали півнеба.

...Срібляста краплинка піднеслась десь із землі і швидко подалася на схід. То був блискучий аеро, що відважно краяв повітря назустріч Сонцю. А за кілька хвилин з того ж місця знявся другий аеро, вкритий захисною фарбою. Він слідом за першим пролетів декілька кілометрів і поволі розтанув у повітрі – його стінки, намащені якоюсь складною речовиною, з такою силою відбивали проміння, що сам він ставав цілком непомітний.