Сонця!

Тоді тихо, поволі, наче шукаючи слів, Ченк оповів, що звістка про самогубство Ренца, яку вони (вони ж самі!) сьогодні скрізь поширили, що ця звістка спричинила страшні наслідки... Земляни немов раптом згадали, що в них є ще й инший вихід – смерть! Протягом цілого дня надходили звістки про самогубства, що загрожували набрати масового характеру. В своїх останніх радіо-записках всі згадують Ренца – неволю – Сонце.

– Стривай! Хай Коло своїм авторитетом позбавить землян права розпоряджатися своїм життям.

– Пізно... Дисципліна загинула з перших хвилин. Таке розпорядження дали, але жодних наслідків. Якесь божевілля охопило розуми. Пізно, Юме...

То був перший випадок за останні віки порушення абсолютної дисципліни. Нікому досі й на думку не спадало порушити вищі накази. Але вибух масового божевілля руйнував усе.

Стримавши свої завжди сталеві нерви, Ченк уже спокійніше казав далі:

– З шостої години Коло почало ширити хвилі бадьорости, але мало, зовсім мало надії на успіх.

– Це жорстоко, але, може, так краще. Вони швидше зрозуміють, що дійсно треба шукати иншого виходу, – сказав Юм.

Раптом по всіх залах звичайне жовтаве світло змінилося на фіалкове – то був знак починати концерт.

– Ходімо до зали, Ченку! Мені здається, хвилі все ж мали наслідки: подивись, які спокійні обличчя.

– Спокій? Ще не знають, від чого...

В центрі величезної зали була невисока кругла естрада, вкрита прозорою, загостреного вгорі банею. Тендітні стінки її, крізь які ледве видно було якусь тінь, переливали мільйонами дивовижних фарб і відтінків. Непомітні дірочки, мов шпарини, вкривали всю баню. По стінах зали, на рівні голів присутніх, ішов щільний пас регуляторів, рефлекторів, вентиляторів, висмоктувачів, що мали рівномірними хвилями розносити пахощі по всій залі.

У глибоких, м’яких фотелях поволі затихала кількатисячна юрба...

Світло пригасло... Повна тиша…

Переливчаста баня тепер сяяла всіма відтінками, які могла створити химерна техніка сучасности... Струнка постать всередині викреслилася цілком виразно… Ітта простягла руку до радіо-оповісника, і в залі почувся її дзвінкий голос:

– Мелодія Ясної Бадьорости.

Легкий шелест і знову тиша.

Ітта торкнулася клавіатури...

Ледве чутні солодкуваті рожеві пахощі легким струменем полинули до зали. А навздогін їм вже неслися бадьорі, жваві різнобарвні хвильки, наче перестрибуючи одна через одну. Гіркі червоні Пахощі змагалися з тьмяно-синіми тонкими і в ритмічному танкові спліталися в барвисті ароматні візерунки.

Ітта піднесла руки – коротка павза – і тисячі висмоктувачів раптом стерли всі пахощі і загасили їхні офарбовані хвильки. У чистому повітрі знову поллялася мелодія, прорізуючи темряву гострим промінням, що на втомлені нерви нюхачів накидала химерний серпанок спокою й забуття.

Ітта скінчила... Перерва.

Через кілька секунд спалахнуло сліпуче світло, і весела юрба рушила в призальні кімнати.

Пожадливо прислухалися Ченк і Юм до нібито безтурботного сміху навколо і пильно вдивлялися у спокійні обличчя... Вони не йняли їм віри. Хіба справді хвилі бадьорости і ці дивні чарівні пахощі полонили волю й нерви змучених землян. Чи надовго?

Але, проходячи повз якихось дівчину і юнака, вони почули розмову, що глибоко схвилювала обох.

– Не вірите?– питав чоловічий голос.

Павза.

– Так дивіться! – і він поклав на її долоню маленьку прозору ампулку.

Дівчина скрикнула і рвучко кинула її.

– Тепер, – з притиском сказав юнак, – тепер ви мені повірили? Кажу ж вам, що тільки оцей концерт врятував мене. Ітта геніально грала сьогодні.

Далі вони не чули. Тільки Юм побачив, як дівчина низько схилилася і стиснула юнакову руку.

Вони мовчки пішли далі.

В Іттиній кімнаті побачили декількох її поклонників. Вони весело гомоніли і щиро вітали її з успіхом.

– Ви даєте нам велику естетичну насолоду, – казав один.

– Ви підносите наші почуття на недосяжну височінь, – з пафосом перебивав його другий.

– Ви, ви, ви... – жартівливо повторила Ітта, – ви – всі мені надокучили.

– Сподіваюся, що не всі, – весело сказав Ченк і привітно підніс руку…

– А... і Юм! Вітаю!

– Я зайшов, щоб привітати вас з такою надзвичайною мужністю, з таким героїзмом... – мовив Юм.

– Мужність?.. Героїзм?.. Що ви?

– Так, Ітто, ми прийшли подякувати вам. У таку страшну хвилину ви знайшли в собі сили для радощів. Навіть більше, ви знайшли в собі сили для нашої радости…

– Мене дивує якась урочиста трагічність у ваших словах. Ні, справді, подобалася я вам сьогодні?..

Ченк ласкаво всміхнувся їй.

– Ах, жінка! Завжди ти однакова. Подобалася і ти, і твої мелодії, і настрій, і наслідки... Все, все.

– От знову не розумію, які наслідки? Ну, годі. Частуйтеся.

Вона посунула до них тацю, де лежали невеличкі різнокольорові платівки.

– Я сьогодні у філософському настрої, – сказав Юм з усмішкою. – Навіть ці овочі викликають багато думок.

– А саме? – зацікавилася Ітта.

– Та от ви їсте ці ананаси чи помаранчі, і вам на думку не спадає, як їх зроблено. Правда ж? Хіба ви пригадуєте, що ми навчилися брати з землі, з неорганічних речовин те, що входило до складу живих рослин, і що ці платівки і смаком, і пахощами, і своєю консистенцією, і хемічним складом абсолютно такі, як їхні живі предки?..

Ви уявляєте собі, Ітто, – казав він далі, – яку насолоду мусили відчувати колишні земляни, коли вони зривали з дерева соковиті, живі плоди, викохані палаючим сонцем?

Ітта на хвилинку замислилася, і потім весело:

– Тепер розумію, чому у вас сьогодні такий трагічний настрій. Вам шкода нас, бідолашних, що ми не мусимо лазити за кожним помаранчем десь на дерево, але можемо спокійно, сидячи в комфортабельному фотелі, їсти...

– ... Його сурогат, – закінчив Юм. – Заплющіть очі, Ітто, і слухайте... На березі синього, такого синього, що наші очі посліпли б, моря ростуть дерева з зеленим листям, з чудовими квітами. Ви ж знаєте, на деревах виблискувало соковите листя… були барвисті квіти... і сяяло Сонце...

– Годі сентиментів, Юме! Тут справа ходить не про ананаси, але про наше життя! – перебив Ченк.

– Знову якийсь трагізм! Ну, скажіть же мені, Ченку, щоб я хоч щось зрозуміла! – вже роздратовано скрикнула Ітта.

– Так ви не знаєте? – до краю здивований глянув на неї Ченк.

І тільки тут вони з Юмом збагнули її спокій, і жарти, і бадьору музику... І невимовний жаль стиснув їхні думки. Сказати тепер все? Чи утаїти? Вони ніяково мовчали.

– Ну!

Хтось із присутніх сказав:

– Їм, мабуть, неприємно говорити про це тут, на веселому концерті, коли всі на хвилину змогли забути за цей жах...

– Швидше!

– Не хвилюйтесь, Ітто, – стримуючи себе, сказав Ченк. – Справа в тому, що звістка про самогубство Ренца...

– Як самогубство? – очі Ітти широко розкрилися.

– Так, він сам забив себе. Ви не чули? Туга за Сонцем, жах неволі...

– Неволі там, на иншій планеті. Благання Сонця, нового Сонця... От його останні слова... Ця звістка поширилася по Землі й викликала страшну пошесть самогубств.

– Благання нового Сонця, – тихо повторила Ітта.

– З цим бореться Коло Мудрих Рішень, але проти такого вибуху масового божевілля навіть воно безсиле. Ви сьогодні своїми чудовими мелодіями зробили більше, Ітто, і ми прийшли привітати, подякувати вас.

Ітта стояла, низько схиливши голову.

– Неволя... смерть... химерні мрії про нове Сонце... – і гірко здригнулися її куточки губ.

Раптом знову жовтаве світло змінилося на фіалкове – Ітті треба було грати далі.

– Ітто, ми сподіваємося від вас мужности, ми певні, що ви... – але Ітта махнула рукою й не дала Юмові договорити...

В залі знову пригасло світло... Знову засяла прозора баня безліччю різнобарвних відтінків... Зала принишкла...

Голос Іттин тихо кинув у залу:

– Назви немає... Імпровізація...

Зацікавлені нюхачі всміхалися, щось пошепки казали один одному й затихли... Тільки Юм і Ченк напружено чекали...