Страница 6 из 30
Головне зараз полягало у дотриманні послідовності подій, збереженні рівноваги у часі. Тільки вона знала, що чекало на цього хлопчака. Яку складну і вагому місію належить йому виконати. Знаючи про це від самого його народження, вона спостерігала за його розвитком і знала усі слабинки Марка, працювала над вдосконаленням його характеру. Однак до кінця не могла повірити у його сили і мужність, витривалість і, основне, у мудрість. Адже насправді він ще зовсім малий хлопчик, який повинен вирішити абсолютно не дитячу дилему.
— Ба, а можна ми з Цезарем ввечері підемо скупатися на річку? — перервав хід її думок Марк, ледь вимовляючи слова з набитим ротом.
— Я не думаю, що це — хороша ідея.
— Ну, бабуню, я обіцяю відразу повернутися. Тільки туди і назад, там і так вже нікого не буде, — благав онук.
— Маркусь, мені здавалося, що ти мене зрозумів правильно: ти — покараний. І підеш на річку тільки післязавтра, — відрізала бабуся.
— А який же я буду після того, як покошу траву? Я вже увесь мокрий!
— Не прикидайся, — сказала бабця, — садовий душ тобі завжди подобався.
Бабця Дана мала рацію — для того, щоб помитися, іти на річку не було жодної потреби. У саду, посеред щільних жасминових кущів, був саморобний душ — бочка з водою, що стояла на двох балках на висоті трьох метрів. Воду туди відрами заливала бабця. Для цього тато, справжній Марків тато (у кожному разі, так думав Марк), спорудив дерев'яні сходинки до бочки. І тут, згадавши про батька, він запитав:
— Бабуню, а ти пам'ятаєш, коли востаннє бачила мого тата?
— Чому ж ні? Це було тоді, коли ти щойно навчився вимовляти свої перші слова. Твої батьки дуже любили один одного і були невимовно раді твоїм успіхам. Усе було так добре, ми були такі щасливі… — поринула у спогади бабця.
— А що з нами сталося потім? — обережно поцікавився Марк.
— Потім трапилися досить неприємні і, головне, непередбачувані події. Твій тато змушений був нас залишити. А мама згодом вдруге вийшла заміж, переїхала з тобою у велике місто. У тебе з'явилися братик і сестричка — двійнята. Ось і все.
— А чому тато нас раптово залишив і чому він ніколи про себе не давав чути? Ба, скажи правду! Він помер?! — з глибокою образою в голосі сказав Марк.
— Послухай, мій рідненький, — обійнявши його за плечі, сказала бабуся, — я дуже добре розумію, що понад усе на світі тобі кортить дізнатися правду про твого батька, але ти не поспішай. І не хвилюйся, він — живий. Скажу більше: ти з ним ще зустрінешся. Тільки навряд чи тебе втішить те, що ти побачиш.
— А що я маю побачити? — здивувався онук.
— Більше, ніж я тобі сказала, ти не почуєш. Ти ставиш запитання, на які у мене немає відповіді, — зауважила вона.
— Просто я сподівався на твоє розуміння, а ти відмахуєшся від мене, як від набридливої мухи. І мама теж, мені інколи здається, зовсім мене не любить і не чує, коли я про нього питаю!
— Маркусь, дарма ти ображений на увесь світ. У скількох твоїх однокласників є не рідний батько?
— Ну, в Оленки і в Христини, в Назара… — став повільно пригадувати Марк.
— От бачиш, ти такий не один. І мабуть, ніхто із них не робить із цього такого горя, як ти.
— Правильно! Не роблять, бо усі вони бачили і знають свого батька! А я?
— Ти знову за своє, не вередуй, як п'ятирічний малюк. Наберися терпіння.
Бабця закінчила розмову, прибрала зі столу брудний посуд і понесла його на кухню. Марк залишився сидіти під горіхом разом зі своїми запитаннями. Він не міг і не хотів більше чекати на пояснення. Скільки можна? Справді, чому його рідний тато не цікавиться ним, адже бабця сказала, що він його, тобто Марка, дуже любив. Невже ж татові жодного разу за стільки років не захотілося побачити свого сина?! Раніше Марк думав, що батько помер, раз йому нічого не хочуть про нього розповідати. Але ж виявляється, що він — живий-здоровий.
Марк був обурений. Він встав з лавки і пішов у сад до старого розлогого яблуневого дерева. Під його гіллям утворювалася густа тінь і прохолода. Марк, відчувши втому і слабість, приліг на лікоть під дерево. Поруч негайно опинився Цезар і ткнув його у щоку холодним мокрим носом. Потім примостився біля руки. Марк знову поринув у себе: напевно, його батько має іншу сім'ю. Мама ж вийшла заміж знову, отже, і він це зробив. І зробив це, мабуть, першим. Ось чому ніхто не хоче про нього розповідати, усі на нього злі… Марк шукав нові й нові варіанти зникнення тата з їх життя і поступово поринав у щораз безглуздіші й примарніші думки. Його обіймав своїми крилами нездоланний медовий сон.
Ось він опинився перед величним, як палац, будинком. Його шпилі ховалися десь у хмарах, які невтомно гнав сильний вітер. Марк насилу видерся високими кам'яними сходами до величезних важких дверей. Відчинив їх і зайшов усередину.
Він потрапив у неосяжну залу. Було дуже тихо і світло. Посередині на велетенському килимі з рослинним орнаментом лежав великий сірий пес, вилизуючи свою лапу. Він ніби не помічав Марка. На стінах з обох боків висіли старовинні канделябри зі свічками поміж височенних зашторених вікон. Під ними стояли жовті диванчики на кованих ніжках. Навпроти дверей були широкі, вкриті килимком сходи, які, розгалужуючись, вели кудись вище. Біля їх підніжжя стояли химерні статуї з крилами. Марк зауважив там якийсь рух і став підходити ближче.
Поволі наближаючись, він побачив, що сходами підіймалися і спускалися один за одним десятки згорблених людей маленького зросту у довгих білосніжних накидках і високих блискучих шапочках зі смішними китицями на вершечку. З-під них спадало довге світле волосся, яке розсипалося їм по плечах. Кожен з них тримав щось у руках, але не було видно, що саме. Марк придивився, та не міг розгледіти ні ноші, ні їх облич.
Одна колона гномів виходила на сходи праворуч, а друга спускалася згори ліворуч, утворюючи безперервний потік, який тихо шарудів.
Ніхто не звертав уваги на чужинця. Його нібито й не бачили. Однак, коли Марк став на сходи, гноми на мить зупинилися і, шанобливо вклонившись, знову рушили. Марк здивовано кивнув головою.
Він піднявся вище, до велетенського антикварного дзеркала у золотій різьбленій оправі, що висіло над сходами. Крізь прозорий купол кімнати яскраво світило сонце, його косі промені відбивалися від дзеркала і веселими сонячними зайчиками розсипалися по усіх блискучих поверхнях у залі. Марк підійшов до дзеркала.
Його прикрашала різьба у вигляді маленьких усміхнених купідончиків зі стрілами, лірами і сердечками. Марк навіть почув прекрасну мелодію, яку вони разом вигравали і тоненькими голосами підспівували. Але донизу малюнок змінювався, і їх обличчя перетворювалися на злісні усмішки карликів з довгими носами і рідкими зубами, що потрясали у повітрі своїми зморшкуватими руками з довгими нігтями та голосно реготали, заглушуючи чарівні звуки лір. Аж моторошно стало!
Марк поглянув у саме дзеркало, та свого відображення не побачив, натомість раптом з'явилося там, унизу, посеред зали, віддзеркалення його батька (він точно знав, що це — татко), яке дуже нагадувало якогось кіногероя, тільки він ніяк не міг збагнути якого. Такий собі Геркулес із лавровим вінком на голові, у темній довгій мантії, з лимонно-жовтим кристалом на шиї. Він усміхався голлівудською посмішкою на усі тридцять два і кликав сина до себе, погладжуючи рукою з дорогоцінним перснем пса, в якому Марк упізнав Цезаря. Усі троє дуже втішилися, побачивши і впізнавши один одного. Особливо щасливим був Марк. Він повернувся обличчям до них і кинувся бігти назустріч батькові. Гноми щезли.
Тієї ж миті здійнявся вітер, звідусіль майоріли сірі тюлі неймовірної довжини… Вони заважали Маркові бігти, він у них плутався і падав, потім вставав і знову біг, продираючись крізь них. Чимраз голоснішим ставав страшний регіт карликів з дзеркала і зловісне завивання вітру. А батько віддалявся і віддалявся, закликаючи рукою до себе Марка, поки повністю не розчинився у темній глибині зали. Цезар перетворився на цуценя і став жалібно скавуліти. Нарешті блиснула блискавка, і приголомшливо голосно гримнув грім. Незрозуміло звідки ринула злива.