Страница 28 из 30
Гном вкотре змахнув рукою над глобусом, сяйво зникло, і лише тьмяно мерехтіли зірочки, що відбивали місце перебування старійшини кожного мегаполіса.
— Усі вже на місцях, — розглядала зображення Данелліна, — а от в Альфі — нікого. — Вона стала поволі оглядати глобус, пильніше приглядаючись, і раптом скрикнула: — Ось він де! Зрадник! Але цього не може бути…
Завжди витримана і спокійна, вона почала нервувати, коли ідентифікувала світло цірконіта Максімуса на острові тебердів. Її дихання стало частішим і гучнішим. Хранителька благально подивилася на Мудрого Пророка, якого, здавалося, ніщо не може вивести з рівноваги.
— Що робити?! Обставини так швидко змінюються!
— Я не знаю, як Ви, а я зрозумів, що вести протистояння в Альфі доведеться самій Хранительці Зеленоводдя, — флегматично, як коала, відповів гном і низько вклонився.
— Мені?! — спантеличено перепитала бабця Дана.
— Маркусе! — почув Марк голос свого друга Іллі. Раптом із пульсуючого кола у нього над головою з'явилися Ілларіус і Тлустик верхи на Цезарі.
— Друзі! — радісно скрикнув Марк. — Як добре, що ви тут!
— Аякже! А ти думав, що ми покинемо тебе самого? Які ж ми після цього друзі?! — усміхнувся Ілля, зістрибуючи з летиконя і непомітно штовхнувши у бік завжди невдоволеного малого гнома.
— Ой-ой, і вляпався ж я… — пробурмотів собі під ніс Тлустик.
— У гарненьке ж місце привела тебе та «тибердійка», — зауважив Ілля, щільніше загортаючись у свою мантію.
— Як добре, що ви тут, хлопці! — радісно вигукував Марк, а тоді, вже сумніше, додав: — Тільки виходу звідси немає.
— Не бійся, Цезар нам допоможе вибратися з острова, — впевнено відповів Ілля.
— Цезар їм допоможе! — образливо пробурмотів Тлустик, обмацуючи повітря довкола них руками і ніби натикаючись щоразу на невидимі стіни. — Дурники, ми — у тривимірній капсулі!
— Що це означає? — стурбовано запитав Марк.
— У Зеленоводді таке явище трапляється доволі часто. Це такий собі позачасовий капкан, — відповів Ілларіус. — Але хвилюватися немає підстав: вони — тимчасові і нестабільні, щойно поблизу з'явиться пульсуюче коло, тривимірні капсули руйнуються, і все приходить у норму.
— Гей, Всевидяче Око, — підморгнувши Маркові, напівжартома-напівсерйозно звернувся Ілля до амбітного гномика: — Прохід ніде не з'являється? Га? Ти ж нас проведеш?!
‘ Задоволений із визнання свого дару, Тлустик дуже серйозно і відповідально заявив:
— Насправді я мав би образитися і взагалі не говорити з тобою. Але раз вже склалася така ситуація… — а про себе подумав: «Може, де і моє ім’я згадають після перемоги». — О-о, — повів видовженим вухом гномик. — Я вже щось відчуваю. Ось тут, на краю цього муру.
Марк зиркнув оком туди, де, на думку Тлустика, мав би з'явитися пульсуючий прохід, і побачив вкриті льодом шпильчасті краї скелі, що стирчали між мурами замку. Ну й висота! Аж дух запирало!
«Але це все може бути ілюзією», — подумав Маркус, проте скочив разом з хлопцями на Цезаря, який стрибнув за вказівкою гномика.
— A-а, Максімусе! — роздратовано вимовив Аріхандрус. — Ти мав би вже давно тут бути, бо ВІН вже тут!
Максімус Стриманий яскравою світлою плямою вирізнявся на тлі гнітючої темноти старого вулкану, вщент заповненого тебердами.
— Я все зробив, як ви веліли, мій Володарю! Віолліна Сентиментальна нам вже не потрібна, раз Маркус Великий тут, — і він вказав рукою на псевдотеберда, який ховався у вузькій розщелині.
— А-а… — почулося ридання, що аж краяло серце.
— Як вона мені остогидла зі своїм ревінням! Віддай її їм! — Аріхандрус Могутній кивнув на натовп іншовимірних істот.
— Ні, не треба! — заволала ще гучніше дівчинка. — Бла-га-ю Вас!
— Я думаю, мій Володарю, вона заслуговує більш поблажливої смерті, — переконливо заговорив старійшина. — Ви славитесь як мудрий і справедливий полководець, який вміє нагороджувати своїх вірних слуг…
Аріхандрус Могутній якусь мить мовчав, пильно вдивляючись у вічі старому. Здавалося, що він вагається. Однак, ніщо вже не могло перешкодити його грандіозному замислу.
— Старий хитрий лис! — вимовив він підозрілим тоном. — Ти сам боїшся такої смерті. Ну, добре! Вирішуй ти, як їй померти, тільки забери її звідси у замок! Хай там скиглить, нікчема!
І тут у самій глибині купи тебердів ніби розірвалася повітряна бомба. Жерло вулкана освітилося, і зі спалаху з'явилася трійка друзів на летиконі. Маркус першим ступив на тверду поверхню і очманіло став посеред натовпу. Теберди скупчилися довкола нього, не сміючи підступити ближче, ніж на три кроки.
Ілля і Тлустик з виряченими від жаху очима намагалися заховатися за Цезаря, який сам нервово ставав дибки і іржав на всю свою конячу горлянку. Адже вони вперше побачили обличчя своїх загарбників. Якщо це можна назвати обличчями.
Під брудно-фіолетовими накидками з капюшонами ховалася сіра безформенна маса, крізь яку постійно перебігали тоненькі, мов павутина, зелені електричні розряди. І це істоти, що претендують на вищий інтелект! Окрім неймовірного почуття огиди, вони викликали лише тваринний жах перед невідомим.
— Ось ми, нарешті, і зустрілися, мій дорогий… — побачивши прибульців, вимовив Аріхандрус Могутній. Він хотів ще щось додати, але запнувся і проковтнув слину.
Теберди розступилися, утворивши прохід від маленької компанії до Володаря.
— Аріхандрус… — від несподіванки ледь чутно вимовили усі троє друзів.
Тієї ж миті якась надзвичайна сила змусила їх іти йому назустріч. Марк, наче зомбі, переставляв ноги. Не опираючись велінню Аріхандруса, він ішов і уважно вдивлявся у знайомі риси обличчя Володаря тебердів.
Він був дуже високий і широкоплечий, мав великі майже прозорі блакитні очі, що прибивали важким поглядом до землі і дивилися з-під лоба через крижані зіниці-цяточки. Аріхандрус мав прямий, трошки задовгий ніс, міцно зціплені тонкі губи і вольове підборіддя. Маркуса аж сіпнуло, коли він побачив, як з-під капюшона, якого Володар тебердів скинув різким рухом руки, виглянуло гладенько зачесане, довге аж до плечей білосніжне волосся, що контрастувало з дуже темними широкими бровами, що майже сходилися на переніссі і злітали вольовими дугами вгору, коли він починав говорити.
А Аріхандрус Могутній щосили намагався проникнути у думки цього хлопця, та захист, з яким він зіткнувся, був нездоланний. І ця оборонна завіса була створена не Маркусом! Ні, вона ішла звідкись ззовні. Володар тебердів не сподівався на такий поворот! Від обурення він навіть не встиг сховати від чужого ока енергетичний розряд, що перетнув його тіло.
Помітивши зелену павутинку, яка на мить перебігла тілом Аріхандруса, Марк враз зрозумів, що це — теберд! «Але ж Аріхандрус Могутній існував і до вторгнення тебердів. Він не може бути чужоземною істотою», — подумав Маркус.
Тут Аріхандрус витяг уперед руку і зупинив ходу Марка. Теберди відійшли назад. І у поле зору Маркуса потрапила висока біла постать поруч з тендітною Віолліною.
— Дід Максим?! — Марк нарешті впізнав старого Максімуса. Той самий втомлений мудрий погляд, якого він жодного разу не помітив після їх останньої зустрічі у Дірі. — Не може бути! А ви як тут опинилися?!
Старійшина мовчки стежив за руками Володаря. Він чекав його команди. Дуже нестабільна і складна ситуація. Хоч би нічого не зіпсувати!
— Ну от, Максімусе! Схоже, тебе розкрито… Тож допоможи моєму… юному другові збагнути суть нашої сьогоднішньої зустрічі. Можливо, ми вирішимо проблему мирним шляхом.
Марк стояв дуже насторожений і скутий, він не міг зрозуміти зради діда Максима. «Чому?! Задля чого?»
Та відповідь надійшла від Аріхандруса:
— Знаєш, мій Марчику (Дитя Зеленоводдя аж похололо від такого звернення), існує одна проста істина, — він заклав руки за спину і піднявся у повітря на висоту трьох-чотирьох метрів. — Якщо не можеш подолати ворога, стань його другом! Адже так, Максімусе?
Дід Максим, тяжко дихаючи, відпустив Віолліну і підійшов ближче до Марка. Було видно, як він чомусь дуже швидко втрачає сили. Старійшина раптом мало не впав, але підбігла Віолліна і допомогла йому встояти. Він із вдячністю сперся на неї, обійнявши її за тонкі плечі. Було помітно, що Аріхандруса це здивувало.