Страница 26 из 30
Аріхандрус Могутній із відвертим задоволенням спостерігав за наївним Маркусем Великим і його посланцем в одній із кам'яних зал свого похмурого замку.
— Все іде за планом, — сказав він уголос сам собі, бо, окрім нього, не було видно ні душі. — Хоч цього разу вона все робить правильно. Нехай говорить правду, але робить свою справу. З її допомогою вдасться заманити його у пастку. А тут, — чоловік розвів руки так, ніби намагався охопити увесь простір довкола і все, що у ньому є, і прогарчав: — Він — мій!
Володар зловісно зареготав.
Маркус вирішив покликати своїх товаришів, щоб познайомити їх із незвичайною континенталкою.
— Ні-ні, дякуємо! Ми і тут можемо тебе почекати, Марку! — відмовився Ілля від запрошення свого друга. — Та й як ми до тебе доберемося? Не пливти ж нам!
— Не треба пливти! — Маркус свиснув, і на його заклик озвався Цезар, який був навчений цього сигналу ще у Дірі. — А от і таксі летить.
Летикінь приземлився на острівок, і Марк щось йому прошепотів. Цезар, виконуючи команду, перелетів до Ілларіуса з Тлустиком, які неохоче залізли на нього, щоб долучитися до не зовсім приємного, на їх погляд, товариства.
— Знайомтеся, друзі! — почав Марк. — Це — Віолліна Сентиментальна, колишня мешканка Старої Омеги.
— М-гм, — вичавив Тлустик, — щось вона не дуже схожа на мешканку, радше на…
— Те, що Ви бачите, дуже сильне навіювання Аріхандруса, який використовує Віолліну для підтримки своєї життєдіяльності, адже він — континенталець, а отже, із плоті і крові, і мусить чимось харчуватися. Вона змушена допомагати йому у цьому. Як ви самі розумієте, її ніхто не прийме у Зеленоводді.
— Це просто жахливо! Допомагати загарбнику! Краще померти, — зневажливо вимовив Ілля, чим викликав чергову хвилю сліз у Віолліни.
— Ілля, навіщо ти так! Хіба не зрозуміло, що на її місці міг опинитися будь-хто, — присоромив його Маркус.
— А я кажу, краще померти! — наполягав на своєму Ілларіус Непереможний.
— Слухай, Ілля! Та будь мужиком! — несподівано для себе вигукнув улюблені слова свого вітчима Марк. — Вона ж дівчина!
Ілларіус нічого не відповів, але слова про справжнього мужчину справили враження, і він заспокоївся.
— Ми з Віолліною домовилися, що вона проведе нас крізь пульсуючий простір до руїн свого рідного міста, яке я так прагну побачити.
— Ой-йой-ой, щось мені це все дуже не подобається! — заговорив Тлустик і, махаючи обома руками, додав: — Я вам у цьому не товариш. Без мене, будь ласка, я маю ще купу, ні, не купу, а силу-силенну справ… — і гномик почав продиратися крізь очерет, котрим заросли береги острівка, очевидно, забувши на мить, де він. Дійшовши до води, він нервово зачухав свого носа.
— Ну, у такому випадку — як собі хочете. А я іду, — сказав Марк, зробивши перший крок у напрямку пульсуючого кола, у якому вже зникла дівчина-теберд.
— А як ти повернешся назад? Про це ти подумав?! — запитав Ілля.
— Телепортуюся, — безтурботно відповів Маркус і розчинився у повітрі.
Цезар захвилювався, заіржав і миттю стрибнув у коло за господарем.
Ілларіус не міг покинути свого друга, тим більше, у товаристві підозрілої істоти. Вона йому дуже не сподобалася. Він мусив іти за Маркусем.
— Іди-іди, — за звичкою повторюючи одне слово двічі, порадив Тлустик, — пульсуючий простір от-от зникне, і ти їх вже не наздоженеш. А за мене не турбуйся, я допливу до берега.
І гномик вже зайшов у воду, як раптом Ілля схопив його обома руками і силоміць витяг на берег острівка.
— Ти мусиш іти з нами, бо крім тебе ніхто не розуміється на цих пульсаторах, — випалив Ілларіус.
Тлустик став пручатися і вириватися з обійм друга.
— Та ти що! — загорланив він громовим голосом, яким, наче на сміх, наділила його природа. — Я нікуди не йду! Пусти, відчепися від мене! Іди собі, але раджу тобі цього не робити, бо я відчуваю, що щось дуже погане має скоїтися.
Почувши таке серйозне попередження, Ілларіус, не вагаючись і не зважаючи на Тлу стиків опір, потягнув його у пульсуюче коло.
Маркус Великий опинився у мертвій сірій пустелі. Такого моторошного пейзажу він ще не бачив: гора металобрухту й інших будівельних уламків; земля суха і потріскана, наче старий засохлий кусень чорного хліба; і ані листочка, ані травинки довкола… Лише різкий холодний суховій співав свою тужливу пісню. А холодне місячне сяйво тільки підкреслювало цей жах. Бр-р…
— А колись тут було дуже гарно… — жалісно проскиглила Віолліна.
Марк її не слухав. Його серце стиснулося від болю, який ішов від цієї сплюндрованої і виснаженої землі. «Так ось у що перетворюються квітучі міста і краї Зеленоводдя після нашестя тебердів. Бездушні, жорстокі істоти. Вони заслуговують на те, щоб їх знищити!» — думав Маркус.
— Вибач, — тихо сказала Віолліна. — Закривається мій пульсуючий прохід. І я вже мушу іти.
Вона повільно попрямувала до розмитого зображення у повітрі. Марк гукнув їй навздогін:
— Зачекай! Ти обіцяла мені розповісти все, що знаєш про Аріхандруса. Інакше я не зможу тобі і нам усім допомогти!
— Я знаю, — з жалем у голосі відповіла дівчина, — але мій час вичерпано, прохід закривається, а тут, — вона обвела рукою жахливе довкілля, — я не виживу, я загину! Бувай.
Марк побіг за нею, але Віолліна вже зникла у пульсуючому колі. І він, ані хвилі не вагаючись, пішов назустріч своїй долі.
Ілларіус із Тлустиком якраз переступили межу до Старої Омеги, коли мантія юного Хранителя ковзнула у зникаючий пульсуючий прохід. Навіть Цезар не встиг за ним.
— От біда. Ми запізнилися, — розпачливо сказав Ілля.
— Дуже добре, повертаємося назад, — втішився Тлустик, коли помітив, що прохід зник. — Навіщо ти мене сюди затяг? Ти глянь, де ми! Це ж тільки у гарячці таке привидітися може.
Він мав на увазі те страхіття, що їх оточувало. Ілларіус цим не переймався, його гризла думка про Маркуса, який невідомо куди потрапив. І тут у нього виникла блискуча ідея.
— Слухай, Тлустику, а як часто виникають чи з'являються ці пульсуючі кола?
— Які то «ці»? — невдоволено запитав гномик. Він почувався дуже незатишно за межами Червоного сектора.
— Ну, ті, з яких виходив той теберд-дівчисько.
— A-а… Ну, тепер досить часто. Якщо ти тут постоїш з годину, то, може, яке і з'явиться… Ага, так-так! — щось зметикував собі гномик і вже веселіше запропонував: — Ну, то ти чекай! А я сідаю на Цезаря і повертаюся до лісу.
Ілларіус загадково посміхнувся. Тлустик же скоренько побіг, перебираючи коротенькими, ніжками до летиконя, який нервово бив копитом, здіймаючи порох. Та враз гномик зауважив, що земля за ним безслідно зникає, залишаючи за собою чорну прірву. Він озирнувся: довкола виникало безліч пульсуючих кіл. Миттю зорієнтувавшись у ситуації, Тлустик крикнув Іллі:
— А краще ти сідай на летиконя, а я повернуся через прохід, — і він почав шукати відповідну частоту коливань, — бо здається, що Стару Омегу поглинає викривлений час.
— Ну, гаразд! — відповів Ілля, легко добіг до Цезаря і з розбігу застрибнув на нього. — Побачимося, Тлустику! — сказав він, хитро зиркнувши на малого.
Цезар відразу став злітати. Та раптом гномик, який нервово метушився серед руїн, шукаючи відповідне коло, зарепетував:
— Стій! Стій! Зачекай, тут немає виходу! Не залишай мене, я загину у хаосі часу, — і він стрімголов кинувся за Іллею і Цезарем.
«От телепень», — подумки засміявся Ілля і подав руку Тлустику, який вчепився за хвіст Цезаря і теліпався у повітрі. — Давай руку! Ко-ло-бок.
Не зважаючи на нове не вельми шанобливе прізвисько, Тлустик мовчки заліз на летиконя і сів позаду Ілларіуса, обійнявши його за тулуб. Вони підійнялися високо у небо — так, що побачили, як на горизонті засвітилася блискуча стрічка Глобального океану. Це був кордон між суперконтинентом Зеленоводдям і темним царством Аріхандруса.