Прокляття обраного

— Звичайно, це найперше, що робиться, бо залежно від того, яка місцевість нам трапиться дорогою, підбирається спорядження.

— Я так і думав. Покажіть.

Онопрієнко дістав з шафи мапу України і розклав на столі.

— Але ж тут лише частина теренів, — здивувався Андрій.

— Мене цікавить саме український відрізок.

Андрій схилився над мапою і повільно провів олівцем по Дніпру.

— Ми планували вийти з Києва водою. З огляду на облогу, це зробити набагато легше і, головне, безпечніше. Навряд чи вони мають тут щось здатне наздогнати нас на воді.

— Ну, що ж, розумно, — схвалив Онопрієнко. — Проте ось тут вам доведеться зійти на берег і далі просуватися суходолом.

— Але якщо ми спустимося водою аж сюди, — показав Андрій, — то найкоротше вийдемо до Криму, а звідти, морем, до північної Туреччини.

— Річ у тім, що ось тут, кілометрах у сімдесяти від ріки, на вас чекатиме орда Алі-Хана.

Андрій навіть не второпав спочатку, про що йдеться, але Онопрієнко, звісно, жартувати і не думав.

— Кочовики? Це що, дванадцяте сторіччя? Звідки кочовики?

— Ти вже зустрічав печерних людей, пам’ятаєш? — усміхнувся Онопрієнко. — Навіть жив із ними. Чому б не поспілкуватися з кочовиками?

Він знову наповнив чарки, зробив зі своєї ковток і продовжив:

— Зараз кожен виживає, як може. Постійна міграція хоч якось захищає від Темних.

— А що ми робитимемо у цих хлопців?

— Там ви зустрінетеся з провідником.

— Провідник — то добре, звичайно. Але наскільки варто затримуватися через нього, чи так уже він допоможе виграти час? І без того дорога достобіса далека.

— Він вам потрібен, — твердо промовив академік, — це не лише моя думка.

Він помовчав і додав тихо:

— Часу у вас майже не залишилося. Ми отримали повідомлення… Стамбул та Медина впали, їхні групи так і не встигли вийти. Нам не відомо, як складаються справи в Китаї та Японії, але, скоріше за все, трагедія сталася і там — ми не отримуємо радіопередач.

— Рим?

— Поки що тримається, у них інфразвукові резонатори, а проти такої зброї Темним — зась. Але їхня група нечисленна і слабка, тож сам розумієш…

— Отець Сергій знає?

— Звичайно, йому це було відомо ще вчора.

Андрій підвів голову і пильно подивився в очі Онопрієнка.

— Послухайте, Антоне Богдановичу, хто фактично керує групою: я чи священик?

— Ти. І священик. Зрозумій, лише йому відомо, як подолати систему захисту Храму, йому довірено це знання. Але твої прерогативи військового командира, звісно, залишаються у силі. У цьому питанні тобі підкоряються всі, й він також. Беззастережно.

Андрій повернувся до своєї кімнати вже за північ, але Нікола ще не спав. Сидячи на ліжку, він перебирав якісь корінці та гілочки, що їх було розкладено на чистих ганчірочках.

Батлук сів біля вікна і довго мовчки замислено дивився на старого. Відчувши погляд, той облишив свою справу і посміхнувся:

— Це моя аптека. Гарний вибір — майже все, що може знадобитися.

— Ніколо, скільки тобі років?

— Не знаю. Я не рахував, батько й мати не рахували, вони давно померли. Та й неписьменні були, так само, як і я.

— Неписьменні? Це в наші часи? — здивувався Андрій.

— Таке давно вже рідкість навіть у нас, але мої пращури в усі часи були шаманами та знахарями, я теж шаман і знахар. Ми живемо за традиціями, інакше не можна, духи підуть. Духи можуть жити лише в старій юрті й не люблять електрики.

— А чому ти полетів саме сюди? Адже там зовсім поруч Китай, — поцікавився Андрій.

Нікола зітнув плечима:

— Так сказало Світло. Та й вітер допомагав.

— Ніколо, — обережно промовив Андрій, — ти тільки не ображайся, але, може, ти залишишся? Дорога буде надто важкою навіть для молодих, я боюся, ти не дійдеш.

Сухі вуста старого торкнула ледь помітна посмішка.

— У вас, молодих, очі бачать лише те, що ви їм показуєте.

— Але такі відстані… Нам доведеться проходити по півсотні миль за добу, можливо, бігом. У твої роки…

— Тайга не питає, скільки тобі зим, вона просто забирає тебе, якщо твої сили скінчилися. Для бурята сто миль — прогулянка навколо дому.

— Але…

— І ще, — Нікола хитро посміхнувся, — хіба Антон сказав, що мене можна залишити?

І Батлук капітулював. Бурмочучи собі під носа щось про старих та малих, став роздягатися. Бурят обережно торкнувся його плеча:

— Ти чимось пригнічений… І ти боїшся. Ти дозволив страху налякати тебе, такий страх — найнебезпечніший, тому що не видно його джерела. Від звичайного страху серце мисливця б’ється сильніше, змушує кров текти швидше, а цей точить людину, мов іржа клинок.

— На жаль, мені відома причина мого страху…

Бурят похитав головою:

— То тобі так здається. Мій батько казав колись: «Найстрашніший звір той, якого ти ще не бачив». Знайди цього звіра в собі, знайди і вбий. Тобі до снаги це зробити.

— Твоїми б вустами, Ніколо… — зітхнув Андрій. — Та все одно я тобі вдячний.

Він довго не міг заснути, дивився у темне вікно, за яким у густій імлі хмар блукав самотній місяць. Чомусь пригадалися роки дитинства. Одного разу Андрій зібрався їхати до Львова на змагання з боксу. У той час він мав лише другий розряд, а в тому турнірі в його ваговій категорії виступав Білецький, майстер спорту, Андрій перед тим бачив його бої на зональних змаганнях із боксу.

Як Андрія трусило! І дорогою до Львова, і перед боєм його колотило, мов осиковий лист, від хвилювання та страху думки змішувалися в одну хаотичну масу, з якої не вдавалося витягти нічого путнього. Андрій просто уявляв, як він вийде на ринг проти суперника, старшого на два роки, титулованого, сильного, жорстокого, і в нього віднімалися ноги.

Зазвичай після гонга, який розпочинає поєдинок, хвилювання якось зникає, а тут… Андрій ганебно пробігав цілий раунд, а коли втекти було неможливо, піддавався справжньому граду ударів.

У перерві тренер не сказав йому ані слова. Жодної поради. Він просто мовчав, бо все було зрозуміло і так.

Можливо, саме це й подіяло, а можливо, щось інше… Якоїсь миті Андрій подивився на свого супротивника, який недбало розвалився на стільці в протилежному кутку рингу, і… все. Андрій не пам’ятав, чи думав про щось узагалі в той момент, але страху вже точно не було. Він сидів і абсолютно спокійно спостерігав за супротивником.

А коли пролунав гонг і Андрій рушив на середину рингу, він відчув, як у душі, в тому місці, де щойно гніздився страх, народжується лють.

Що то була за битва! Він не міг згадати всіх подробиць, залишилися тільки якісь уривки, але тренер і товариші говорили, що не могли повірити своїм очам. Власне, то було вже не боєм, а справжньою бійкою.

Свідомість то фіксувала момент, коли вони, зійшовшись у клінчі, ламають один одного, товчуть кулаками, ліктями, головами, то вмикалася на тому, як Андрій, захопивши однією рукою голову супротивника, другою наносив удар за ударом, не чуючи команди зупинитися.

Кістка в кістку. Удар на удар. У Білецького було розсічено брову, під оком наливалася гематома, а в Андрія, як потім з’ясувалося, було зламано ніс.

Той бій він програв за очками. Але запам’ятав на все життя. Потім у нього було багато поєдинків і в спорті, і поза ним, але той бій у п’ятнадцять років…

Потяглися дні приготувань. Власне, основною роботою займалися люди Онопрієнка, Обрані переважно відпочивали, набираючись сил. Коли привозили чергову партію спорядження, його перевіряли, підганяли і до часу складали у спеціальному приміщенні, яке Ігор Кримов за старою армійською звичкою охрестив «рушпарком». Приємною несподіванкою було те, що людям Онопрієнка пощастило розжитися кількома захисними комбінезонами, що їх раніше виготовляли в Ірпені для антитерористичних підрозділів. Зручний і легкий одяг із «милкої» спецтканини, яка перешкоджала спробам схопитися за неї, на щастя, майже не втратив своїх якостей. Дещо послаблені міжмолекулярні зв’язки вже не давали гарантії від кулі чи надто сильно пущеної стріли, але від холодної зброї захищали непогано. Легкість комбінезонів дозволяла одягати їх під одяг, за необхідності вони могли слугувати й своєрідними прихованими бронежилетами.