Страница 27 из 68
Нарешті вони натішилися і відійшли, залишивши Андрія посеред двору. Він лежав обличчям у дорожній пил і плакав від безсилля та відчаю, а переможці поруч весело обговорювали подробиці бійки. Який дурень… дурень…
Лють не знаходила виходу і душила, пекла сильніше за фізичний біль. Ох, як би він бив, рвав, гнав цю сволоту, що реготала за два кроки, впевнена у власній безпеці й тому ще ненависніша.
Он того, мордатого, наприклад, він би… Андрій заскреготів зубами від безсилля. І раптом…
Він навіть не зрозумів, що сталося і як йому вдалося це зробити. Андрій просто уявив, що якби він був он там, де стоїть невисокий товстунчик із короткою алебардою в руках, то можна було би покласти всіх…
Коротун, ніби чекав на його наказ, слухняно підняв свою зброю і раптом почав рубати власних товаришів. Короткий розпачливий зойк шугонув у повітря й обірвався передсмертним хрипом; заволав, розбризкуючи кров із розрубаного плеча, молоденький хлопчина; крутнувся, схопившись за живіт, третій Темний…
Довкола товстуна моментально утворилася юрба. Гостро дзвенів метал, розгублені Темні, нічого не розуміючи, розбігалися від приятеля, а той, вирячивши очі, мов навіжений, кидався на них, залишаючи вбитих та скалічених.
Так тривало кілька довгих секунд, потім Темні оговталися і всім кодлом насіли на коротуна. Почувся болісний скрик — і все було скінчено.
Шокований Андрій вкляк, забувши навіть про те, що він у полоні. Що це? Як же це так?.. Це змусив Темного зробити… він?
Закиданий уламками різнокаліберних думок, Андрій не помітив, як до ватаги підійшов демон. Темні, шанобливо схилившись, почали розповідати йому про дивну поведінку свого товариша.
Андрій дивився на це і нічого не бачив. Мов щур, загнаний у металеву діжу, по колу бігала одна й та сама думка:
«Що ж це таке? ЩО ЦЕ? Що це, що цещоцещоцещоце…»
Він здригнувся, коли відчув, як хтось наполегливо стукає в його мозок, у буквальному розумінні цього слова, мов пальцями поклацали по мембрані мікрофона.
Не одразу він усвідомив, що перед ним стоїть демон.
— Ти дуже цікава людина, — сказав біс.
Його безгубий рот залишався нерухомим, але Батлук чомусь добре його чув.
— Дуже сильний телепат, таких у вас ми ще не зустрічали. Цікаво…
Погляд наштовхнувся на дитячі босоніжки. Дівчинка. І лише зараз до Андрія дійшло, що там, у залі, вона верещала не від переляку.
— Спіймали дядька, — пискнула вона, — спіймали…
Висунувши рожевого язичка, вона почала мастурбувати.
— Мені хотілося б дізнатися, куди ти йшов, телепате, — знову почувся голос у голові. — Ти ж кудись ішов…
— Хи-хи… — лунав дурний дитячий сміх.
Андрій відвернувся. Він не міг на це дивитися. Він нікого з них не хотів бачити.
— Кажи, суко, коли тебе питають! — вискочив із натовпу прищавий молодик у темному.
Демон коротко на нього ревонув, і той, злякано кинувшись назад, розчинився в юрбі.
— Ти теж пішла геть, — сказав демон дівчинці.
Потім повернувся до Андрія, якусь хвилину дивився на нього, усміхнувся і промовив:
— Я заберу тебе до Золотого міста. Там ми знайдемо спосіб примусити тебе говорити, це вже точно.
Андрій мовчав. Він не знав, що сказати. Він не став би нічого говорити, навіть якщо б знав. Перенапружена психіка просто вимкнулася, рятуючи від божевілля. Прикінчили б його, чи що…
— До речі, — додав навіщось демон, — у Золотому місті ніхто з людей довго не живе. Навіть Темні.
Він повернувся і, не сказавши ні слова своїм підручним, пішов, наче все, що тут відбувалося, перестало його цікавити.
Із розбитого вікна долинали звуки парування. Дівчинки поряд уже не було.
Розділ шістнадцятий
Золоте місто було брудне. В кривих вуличках висів пил, який здавався живим у яскравому сонячному світлі, він перетікав із провулка у провулок, намагався просочитися у вікна або вмоститися у найменших зморшках одягу перехожих.
Безлад різноманітних будівель, що їх наче привезли на виставку абсурду з усіх усюд, громадився без будь-якого планування та порядку — там, де їхнім власникам спало на гадку їх поставити. Викличні палаци і грубі фортеці потопали серед мішанини нашвидкуруч збитих із фанери та дощок халабуд. То тут, то там із цієї купи виринали приземкуваті будівлі, схожі на товстостінні, могутні лабази російських купців.
І серед усього цього — істоти, найрізноманітніші, в більшості страшні.
Скакали, повзали, стрибали і літали, верещали пронизливими іржавими голосами, плямкали, метушилися біля возів із якимось добром, чубилися чи просто сиділи на ґанках будинків, втупившись у стіну навпроти.
Люди траплялися рідко, і то лише Темні. Але навіть вони не були і ніколи не стануть частиною цього апофеозу сюрреалізму. Тут сильніше за все відчувалося, як світ, якому продалися Темні, відштовхує їх, презирливо усміхаючись їхній тваринній запопадливості. Наче розуміючи це, люди пересувалися швидко, майже бігцем, поспішали вирішити свої справи і зникнути з міста.
Андрій їхав серед групи вершників і, незважаючи на втому, що накопичилася за три дні подорожі, з цікавістю роздивлявся навкруги.
Сторонній спостерігач нізащо не сказав би, що він — полонений. Але півдюжини мовчазних охоронців, які оточували Андрія, щосекунди наглядали за небезпечним супутником, тримаючи напоготові заряджені арбалети.
Покружлявши в лабіринті вулиць, вони в’їхали до центру міста. Там, посеред доволі широкої площі, нашвидкуруч вимощеної необтесаним камінням, височіло сіре громаддя великого замку. Ані рову з водою, ані валу, — здавалося, п’ятнадцятиметрові стіни виростають просто із закованої у дике каміння землі.
Кавалькада під’їхала до величезної відчиненої брами, проминула її і незабаром зупинилася посеред просторого двору. Один із конвоїрів зліз із коня і зник за якимись дверима, а решта залишилася чекати верхи.
За хвилину з’явився перший мешканець замку, якого побачив Андрій, і той його вразив. Андрій ще ніколи не зустрічав такої істоти. Чоловічок був просто неймовірно товстий. Його тіло складалося із самих кавалків жиру; червона голомоза голова, здавалося, от-от лусне; жирними були навіть величезні вуха, що звисали нижче потрійного підборіддя, яке спадало на безформні груди.
Товстун ледве просунув у двері тіло, загорнене в якусь ковдру, і дрібного ходою викотився на середину двору:
— А-а-а, прибули… Як дорога? Чи не дуже втомилися? А ми вас зараз на відпочинок, на відпочинок, — верескливо реготнув він, смикаючи Андрія за куртку.
— Гей, ви, проведіть гостя!
З’явилися двоє вартових, зодягнених у мідні обладунки, і поки конвоїри тримали Андрія під прицілом, ті швидко та вправно зв’язали йому руки.
— Прошу вас, — знову реготнув товстун, і охоронці, підштовхуючи списами у спину, повели Андрія вузькими коридорами кудись углиб будівлі.
За поворотом з’явилися сходи, що вели вниз. Зійшовши ними, варта повернула, а там знову сходи…
Позаду почулося пихкання товстуна, що якимось чином примудрявся встигати за конвоєм:
— Посидьте поки що в підвальчику, в підвальчику… Скоро прибуде великий Астарот, і ви, пане мій, матимете честь говорити з ним.
Нарешті Андрія підвели до масивних залізних дверей. Сторожко озираючись на полоненого, конвоїр відчинив товстий засув, і двері важко повернулися на завісах, відкриваючи вхід до камери.
— Заходьте, ясновельможний пане, — верескнув товстун.
Андрія штовхнули досередини, двері лунко гримнули, і він залишився сам.
Батлук присів на жорстку широку лаву і заходився розглядати своє нове житло.
Доволі простора, але майже без меблів камера з розкришеною по кутках штукатуркою тонула в напівмороці. Єдине вікно під стелею завбільшки із розгорнуту газету ледь пропускало сонячне світло, яке мляво перекочувалося кам’яними плитами підлоги.
Ґрат на віконці не було, але Андрій був певен, що скло, яке відділяло кімнату від вулиці на рівні землі, здатне витримати навіть удар кулі.