Прокляття обраного

Уже майже півмісяця Андрій був у дорозі, за цей час він пройшов близько п’ятисот кілометрів, і тепер залишалося зовсім небагато. Однак дорога ставала все небезпечнішою. Частіше зустрічалися Темні, які очолювали загони зомбі, і більше траплялося демонів — їх Андрій намагався обходити десятою дорогою.

Офіціантка принесла замовлення. Андрій кивком голови відіслав її і став їсти. М’ясо виявилося непоганим, і він подумав, що гарно було б замовити ще порцію.

Про оплату він не турбувався: зараз Андрій був Темним, а вони ніколи не платили. Достатньо було показати золотий браслет, який ніколи не знімався з лівого зап’ястка, — і Темному відкривався шлях через будь-яку заставу. Андрій такий браслет мав, хоча й волів би ним не хизуватися.

Крім Темних, решта людей була зобов’язана носити особистий номер не лише на одязі, але й на лівій руці: особливий, у вигляді татуювання напис у блідому трикутнику; його неможливо було знищити, він не піддавався ані вогню, ані розкладу тканин, коли носій помирав. Без цього номера придбати щось було абсолютно неможливо, навіть на чорному ринку людині без номера нічого не продадуть ні за які гроші. Пости на перехрестях та виходах із міста теж не пройти. Ідеальна система контролю та обліку.

Допомагало Андрієві й те, що Темні практично ніколи не цікавилися тим, куди йде і що робить їхній побратим, а на контакт із власником браслета йшли без проблем і залюбки ділилися будь-якою інформацією, яка була в їхньому розпорядженні.

Користуючись цим, Андрій обережно випитував у них про те, що відбувається біля Києва. Так Андрієві стало відомо, що місто оточене, але Темні та їхні господарі ніяк не можуть до нього увірватися.

Цілі натовпи зомбі, або, як їх називали Темні, «безмозких», даремно штурмували київські укріплення. Демони не могли знаходитися у місті, тож цими загонами керували лише Темні.

Андрій знав, що Київ дуже потрібен бісам, більше за те — що це якось пов’язано з їхньою владою над Землею, але подробиць з’ясувати не зміг.

— Розумієш, приятелю, — казав один із Темних, з котрим він сидів за одним столом у комендантській дільниці невеличкого села, — навіть тим із нас, хто знаходиться біля самого міста, мало що відомо про те, як усе відбувається насправді. Ми — прості пішаки, гвинтики, Хазяїн нас не посвячує. Та й навіщо. Я, наприклад, до цього був таксистом і досі не знаю, чому став Темним, а не безмозким. І оскільки в мене є чим думати, я абсолютно переконаний, що перейматися цим питанням не варто. І тобі не раджу. Мене влаштовує все, як воно є. До того ж я сиджу тут, на тепленькому місці, всі баби мої, лише моргни… Ні, я зовсім не поспішаю потрапити туди… до Міста.

Андрій уже помітив, що Темні бояться Києва. Там небезпечно, а чи не єдиним їхнім домінантним почуттям, яке визначало всю поведінку, була турбота про своє дорогоцінне тіло.

Щоразу, коли Андрій міркував над цим, він згадував розмову з Істотою Світла. У Темних було вимито все, що не стосувалося підтримання біологічного існування: совість, обов’язок, милосердя… А що ж у залишку?

Часом у Андрія прокидався його особливий другий зір, і він бачив, як навколо людей у похмурих плащах аж палахкотять важкі синьо-фіалкові аури Зла.

Несподівано Андрій відчув на собі чийсь пильний погляд і виринув із роздумів. Його розглядав демон — відверто, немов намагався прочитати думки. А може, так воно й було…

Андрій раптом відчув, як обережні липкі пальці торкнулися його мозку, мов струни, почали перебирати звивини, і їхня вібрація віддавала в черепі неприємним свербінням.

І він злякався. Дуже злякався. Спробував викинути геть ці пальці, схопив їх, стиснув, відчуваючи, як починають тремтіти від напруження руки. Кілька секунд тяглися, мов години. Нарешті Андрію таки вдалося це зробити. Пальці зникли. Він відчув, як зрадницьки трусяться коліна, а по спині скочуються великі краплі поту.

Пересиливши себе, він ковзнув поглядом по холодних, з вертикально видовженими зіницями очах демона, котрі зовсім нічого не говорили, і відвернувся. Так на його місці зробив би кожен Темний.

За сусіднім столиком спалахнула сварка, схоже, когось зловили на шахрайстві. Голоси ставали дедалі гучнішими, і незабаром там уже нуртував справжній скандал. Розлючені Темні, вже не звертаючи уваги на присутніх тут бісів, активно з’ясовували стосунки.

Андрій скоса поглянув на демонів. Один уже кудись зник, а той, що хвилину тому розглядав Андрія, відвів офіціантку в куток і без зайвих розмов, відсунувши брудний посуд, поклав її на стіл. Жінка відповідала на його рухи без звуку, відсторонено, звично, мов лялька.

Андрій похапцем встав і відійшов до шинкваса, за яким схожий на зморшкувату перчину єврей мляво орудував ганчіркою. Дивитися на те, що відбувалося позаду, — то вже було занадто.

Він ледве стримувався, аби не вихопити зброю, щоб нею рубати, рубати ці дикість, підлість і безмірний, всеохопний бруд, усю цю мерзенність, що сконцентрувалася у стегнах, які смикалися між пивними кухлями.

«Господи, прости їх… прости нас і всіх… усе навколо. Я знаю, Землю проклято, і вона приречена. Проклято наші гріхи і самих нас також проклято…»

«Господи, врятуй нас…»

Грюкнули двері. Увійшов другий демон, який вів за руку дівчинку років десяти в блакитній ситцевій сукенці. Весело вишкірившись, він підморгнув своєму приятелеві, підтягнув дівчинку ближче до столика і звичним рухом нахилив, задираючи коротеньку пелену.

Отут вже Андрій не витримав. Знав, що цього робити не можна, знав, що то буде самогубство, але він перестав би вважати себе людиною, якби зараз зі спокійним виглядом вийшов би із забігайлівки, залишивши дівча на поталу тим тварюкам.

То не була навіть ненависть, він просто відчував непереборне бажання розчавити цю мерзоту. Зараз. Тут.

Нечисті були готові до нападу. І з того, як вони вислизнули з-під його атаки, миттєво опинившись у різних кінцях зали, з того, як Темні, підкорюючись якомусь мовчазному наказові, одразу кинулися на нього, Андрій зрозумів, що все, що тут щойно відбувалося, було дешевою, але дуже ефективною провокацією. Його переграли, змусили розкритися, а за кілька секунд знищать.

Темні навалилися одночасно, всім кодлом. Крізь дзенькіт розбитого посуду і гуркіт столів Андрій почув пронизливий крик переляканої дівчинки.

Він ледве встигав вивертатися з-під ударів, які сипалися з усіх боків, і не мав достатньо ані часу, ані простору, аби використати зброю. Раз чи двічі його досить відчутно зачепили.

Рятуючись від людей у чорних плащах, які просто висіли на ньому, Андрій відчайдушним стрибком перескочив широкий стіл, залишивши нападників на протилежному боці. Це дало йому кілька секунд. Зловісно прошипіло повітря, і важкий ніж по саме руків’я увігнався у лоб одного з Темних, який намагався обійти стіл. Його голова аж бризнула липкими брудними шматками. А в руці в Андрія вже була шабля. Тепер справа пішла веселіше, Батлук відчайдушно рубався, прориваючись до виходу. Він відбив чийсь короткий меч і різким ударом знизу вгору розпоров Темному живіт, кинувши на підлогу конати. Крок убік, оберт на опорній нозі, і повз нього пролітає хиже лезо. І шаблею по руці, яка його тримала.

Краєм ока Андрій побачив, як до таверни увіпхалися ще з півдюжини Темних. Становище щосекунди погіршувалося, власне, воно давно вже було безнадійним. Задавлять кількістю.

Розуміючи, що до виходу йому не пробитися, Батлук кинувся до вікна. Темні розгадали його намір, хтось спробував перехопити зухвальця, але отримав ногою в живіт, а наступної миті Андрій у дзенькоті розбитого скла вивалився назовні, згрупувавшись так, аби наступної миті після падіння бути вже на ногах. Та підвестися він так і не зміг. Він ще гарячково смикався, не розуміючи, чому не здатен поворухнутися, але тонкі, майже невидимі тенета міцно скували його руки та ноги. А з усіх боків уже підбігали Темні, навалилися, скрутили, загорнули в тенета, мов у кокон, і почали бити. Андрій качався по землі, намагаючись підставити під удари палиць, ніг, кулаків найменш вразливі місця, але це не дуже виходило. А Темні, весело перегукуючись, копали й топтали жертву, їх збуджувала саме безпорадність людини, яка не могла ані відповісти на насильство, ані бодай захиститися.