Страница 13 из 68
— Але я не бачу у ваших міркуваннях місця самій меті існування людини. Чого вона власне прагне? Я маю на увазі мету абсолютну, ідеал.
— А він є? Дуже в цьому сумніваюся. Для переважної більшості людей метою життя якраз є саме те, про що я говорив.
— Я не про них, — заперечив отець Павло.
— А я — про них. Є таке поняття — колективний розум. А він у нас, самі знаєте який.
Андрій відсунув склянку, поклав лікті на стіл і важко подивився співрозмовникові у вічі.
— Навіть ваші прихожани йдуть до храму ПРОСИТИ. Ідуть до Бога укладати ділову угоду: я тобі помолюся, свічку поставлю, зроблю щось там богоугодне, а ти мені за це вічне блаженство, будь ласка, забезпеч. Ми звикли все продавати і купувати. І продаватися самі, якщо ціна прийнятна.
Священик підвівся, замислено походив кімнатою, підійшов до книжкової полиці і м’яко провів долонею по палітурках, немов пестив їх. Андрію навіть здалося, що отець Павло, думаючи про своє, не чув останніх його слів.
— Кажете, колективний розум… Ви оцінюєте людство надто узагальнено, мов єдиний організм. Це несправедливо.
— А що, треба якось інакше?
— Біда у тім, що все можна піддати сумніву, все можна заперечити. А цього тільки й потрібно Сатані, бо сумніви — перший крок від Господа. Зачекайте, — зупинив він Андрія, побачивши, що той хоче заперечити. — Я вже казав, що ми намагаємося пізнати Бога розумом, однак це нам не під силу. Ворог роду людського добре знав, що робить, спокушаючи людину знаннями. Величезна брила зрушила з місця і мчить під укіс. Людина не може існувати без віри, бо тоді втрачається сенс життя, от вона й метушиться у спробах замінити віру сурогатами: комунізм, комп’ютери, технічний прогрес… От що головне, ось Хрест, який Господь змусив нас нести, наша Голгофа. Вірити, не знаючи напевне…
Отець Павло замовк, немов чекав на заперечення, але Андрій мовчав.
— Пекельне полум’я — це ж не буквальне поняття, — продовжував священик, — насправді це — вічна незадоволеність.
— Що ж робити?
— Прийти до Бога, прийти щиро, з відкритим серцем. Це важко, і не знаю, чи можливо. Але лише така людина здобуде спасіння, знайде втрачену мету, той самий сенс життя, який вона увесь час шукає. Тільки шукає не там…
— Мені здається… мені здається, що ви й самі не вірите в те, що то можливо. Подивіться навкруги. Продажні політикани і повії, підлітки-наркомани і сутенери… Ми сидимо на верхівці величезної купи сміття, на яку перетворили землю, і плюємо на всіх, і на себе теж. Ніхто не думає про спасіння. Людство, мов оскаженілий локомотив, мчить до свого кінця.
Андрій стиснув кулаки, подивився на побілілі кісточки і глухо пробурмотів:
— Загинув Резо… і десятки роззяв смакували його смерть. Хтось жалів. І жоден, чуєте, жоден не згадав про смерть сотень мільйонів тих, хто загинув сьогодні в океані. Оголошено жалобу, а в барах — музика рікою. Що це? Жадоба наживи? А відвідувачі?
— Є й інші, — заперечив священик, — ви, наприклад, Резо ось був…
— Скільки? Один на тисячу? — Андрій похитав головою. — Могікани, які, зрештою, приречені на асиміляцію з бидлом. Воно ж бо дуже плодовите.
— Не згоден, — різко відповів священик. — Милосердні, совісні люди будуть завжди, то навіть не від них залежить. І не варто ось так, як ви… Це помилка, смертельна помилка. Не давайте Злу місця у вашій душі, інакше воно вас задушить. Зрозумійте, — додав він уже м’якше, — кожен обирає свій шлях сам. Господь нікого не силує йти до нього, лише від нас залежить, вірити в Бога чи пнутися до Істини розумом, іти до церкви чи купувати героїн.
Розділ восьмий
За два дні ховали Резо. І хоча було небезпечно, Андрій усе ж таки пішов на цвинтар, бо інакше вчинити він не міг.
Хмарилося. Андрій стояв осторонь і спостерігав за відправою. На похованні було лише кілька людей, переважно із грузинської діаспори — родини Резо не мав.
Коли опускали труну, Андрій підійшов, але затримуватися не став. Кинув до могили грудку землі й, не оглядаючись, пішов геть, відчуваючи спиною здивовані погляди.
На зворотному шляху він кілька разів озирнувся — стеження не було. Хоча ті, хто його розшукував, могли б цілком логічно припустити, що Андрій тут з’явиться. Дивно…
І Андрій дозволив собі трохи розслабитися.
Якщо все буде спокійно, сьогодні він, мабуть, навідається до доньки. Олені, певне, його візити були неприємними, проте вона час від часу дозволяла спілкуватися з малою.
По зелені довколишніх вулиць задріботів дощ. Сіре небо нарешті розродилося рясними дрібними краплями, які вкрадливо шкреблися в парасолю і тонкими іржавими цівками стікали на землю. За останні десять років до червоних дощів звикли: і повітря, і ґрунт щедро просякли окисами заліза та азоту.
Дощ повернув Андрія у той тривожний стан, в якому він жив останні два дні. Здавалося, зараз він існує лише в штучній копії світу, який знав раніше. Точна, але все ж таки копія, щось виказувало в ній підробку, мов це був напрочуд реальний сон.
«А це ж також знамення, — подумав він раптом, старанно обходячи калюжі, — але хто і звідки тисячі років тому міг знати, що ми отруїмо самих себе мартенами та хімічними гігантами?»
«На все воля Божа…» — пригадав він останні слова отця Павла.
Загалом, коли розібратися, то нашу загибель передбачити нескладно. Які проблеми стояли перед людством років п’ятсот тому? Голод, хвороби, війни… Увесь потенціал свого неабиякого розуму люди кинули на їх вирішення, штурмували закони природи, молилися на науку, яка винаходила нові й нові панацеї. І що ж? Ми перемогли голод? А війни?
Хвороб стало ще більше, та таких, про які раніше навіть фантасти не писали. Ми у своїй злочинній гордині вважали себе всемогутніми, і за це нас покарано. Жорстоко, нещадно, але справедливо. Господи, що ж ми наробили?
На перехресті, під наїжаченими яблунями, стовбичили дві жіночки, перемиваючи кісточки сусідкам та родичам. Не замовкаючи, вони провели зацікавленими поглядами самотнього незнайомця. Зовсім як у селі.
— Ой, Валюшо, поглянь, яка краса! — раптом вигукнула одна з жінок.
Андрій теж, швидше машинально, ніж із цікавості, визирнув із-під парасолі. І вкляк.
Над землею завис величезний, тьмяно-жовтого світла німб, придавивши все навколо своєю могутністю. Здавалося, то крижані вуста колосального чудовиська розімкнулися, аби поглинути цілу планету.
Із цього гігантського казана, важко спухаючи й опадаючи, вперто, але поки що даремно, рвалася назовні недозріла гроза.
І брудне світло, і тьмяні жовтаві маси під піною рваних хмар — усе це було Андрієві знайоме. Ні, він ніколи раніше подібного не бачив, але ж і жах, який наснився йому три дні тому, більше не повертався. І ось він кликав, кликав ЗВІДТИ.
Вариво закипало.
Бліді блискавки вже були готові ринути на землю і бити, бити, бити все живе, іржавим вінчиком збивати суфле з вереску людських доль, пролитися пекельним вогнем, проти якого була безсила миршава віра людства, що вмирало.
Обличчя, обличчя, звернені до неминучого, до величезної, жахаючої брами, яку поки що було зачинено. А за нею…
Зараз…
Зараз…
І він побачив.
Він упізнав.
І закричав. Закричав надривно й страшно. І побіг, побіг, побіг…
Він мчав вузькими вуличками старовинного Неаполя; незграбно підстрибуючи, проносилися повз нього тисячолітні піраміди, зникаючи за завісою із піску, що злітав до чорного сонця; жвакала під ногами багнюка єдиної вулички загубленого серед тайги села, і, мов повія, кидалася назустріч Андрію Ейфелева вежа, аби за секунду, розчаровано зітхнувши, розтанути за спиною…
Навіщо, навіщо він надривається, навіщо намагається вискочити із самого себе? Адже від цього, від того, що накопичувалося ТАМ, втікати немає куди!
А він і не тікав. Не міг. І не хотів.
Забувши про незвичайне видовище, жінки відбігли геть, злякано позираючи на страшне обличчя Андрія. А він? Куди дивився він?