Прокляття обраного

Він уже навіть зробив рух, щоб піти геть, але… але крига в грудях і той клубок… А сам Андрій не мав ані тепла, ані сил, аби розтопити їх.

І він сказав:

— Так.

А сказавши, вже не міг зупинитися, розповідав плутано, перебиваючи свою ж таки думку, збивався і знову починав спочатку, не до ладу.

Андрій говорив, говорив, говорив, а коли нарешті зупинився, то не міг пригадати жодного слова з того, що вихлюпнув. Лише відчув, як ослабла стиснута всередині пружина, не гула вже, ладна розпрямитися зі швидкістю світла і кинути його в безодню, що ревла по той бік буття.

Священик, здалося, не злякався, а чи, може, просто не зрозумів, не розібрався в потоці слів, що вивернув на нього Андрій. Хоча… Хто зазирне в чужу душу?

— Знаєте, — сказав він, — те, що ви розповіли… воно надто серйозне і… незвичайне, аби обговорювати його ось так, мимохідь. Ви б не відмовилися від чашки міцного чаю?

Не знаючи навіщо, Андрій погодився. Вони вийшли із церкви і мовчки попростували до будинку, який стояв тут-таки, в глибині церковного двору.

Отець Павло відчинив двері й вибачився:

— Я неодружений, живу сам, то ви влаштовуйтеся, почувайтеся як удома, а я займуся господарством.

Поки він перевдягався, Андрій розглядав доволі скромну вітальню: невеличкий кольоровий телевізор зі старомодним відеомагнітофоном, потертий килим на підлозі, шафа з книжками, яка займала майже всю стіну. Судячи з палітурок, власник будинку в однаковій мірі цікавився і філософією, і фантастикою, і класикою. Тут Ніцше сусідив із Саймаком, Лєрмонтов — із Шопенгауером.

Невдовзі увійшов священик з тацею, на якій стояли склянки у підсклянниках, заварний чайник, цукорниця. Потім приніс ще розетки з горіховим варенням та печиво.

Зараз ніхто не впізнав би в ньому пастиря — в потертих джинсах і футболці, яка облягала несподівано атлетичну фігуру, він був скоріше схожий на солдата-відпускника.

Отець Павло підсунув до столу крісло і влаштувався навпроти Андрія.

— Ну ось, тепер ми можемо поговорити спокійно. Зізнаюся, я мало що зрозумів у церкві.

Розділ сьомий

Ретельно добираючи слова, Андрій розповідав. Говорив про напади страшної хвороби, яка, мабуть, недугою й не була, про невдале подружнє життя і про службу в армії. Про війну. Про самотність. Про підземне капище і катастрофу. Про Резо…

Але про найголовніше, те, з чим прийшов сюди, — презирство та ненависть до людини, що народжувалися в ньому, Андрій сказати не зміг, зім’явся, збився. І замовк.

За цей час священик не промовив ані слова. Він слухав, зрідка кивав головою та все більше й більше похмурішав. Мовчав він і зараз.

Відчувалося, як у тиші, що настала, безладно, мов новобранці в строю, юрмилися думки.

— Закипів чайник.

Отець Павло рвучко підвівся і вийшов з кімнати.

Андрій пожалкував, що прийшов сюди. Що може сказати йому, чим зарадить цей молодий хлопець? Не можна судити про смак напою в бокалі іншого, якщо сам не пив навіть із власного; коли бачиш ношу на плечах іншої людини, знаєш, що їй важко, але наскільки — відомо лише їй самій…

Священик повернувся з чайником і став розливати окріп у склянки. Ґрунтовно, не поспішаючи, чаклував над заварником. Мовчанка ставала дедалі важчою.

Нарешті він знову вмостився у кріслі й заговорив:

— Ви не повірите, та я молив Господа… Молив, аби дав мені знак, і ось… здається, я його отримав.

Слова давалися йому важко, чіпкі сильні пальці шарпали ложечку, виказуючи хвилювання.

— Для мене це важливо, дуже важливо… Там, у підземеллі, ви дійсно бачили… Його?

Батлук повільно кивнув:

— Так. Тобто, я думаю, що то був Він. А можливо… не знаю. Я вже ні в чому не певен.

— То Він, — промовив священик і зітхнув. — Яка ви щаслива людина, навіть не уявляєте цього.

— Щаслива?! — наїжачився Андрій. — Так ото і є щастя? І все мені? Хочете, поділюся?

— Я б залюбки, — серйозно відповів отець Павло, — але в кожного з нас — своя дорога. Не сприймайте вороже те, що я вам сказав, хоча я взагалі-то не претендую на істину. От тільки з вашої розповіді я зрозумів, що ви прийшли до мене не сповідатися, це вам непотрібно. Ви шукаєте підтвердження тому, до чого наближаєтесь останнім часом, тобто…

Священик замислився, добираючи необхідних слів, зітхнув:

— Тобто все ж я маю на це надію.

Він затнувся, посміхнувся і трохи зніяковіло подивився на Андрія:

— Якось плутано в мене виходить.

Помовчавши, отець Павло продовжував:

— Вам здається, що ви ненавидите людей, але то не так. Якби вами керувала ненависть, хіба ви так мучилися б, дивлячись, як людство йде до загибелі? Було би все, що завгодно: байдужість, зловтіха, тріумф — але не біль. Болить, коли любиш. Це набагато важче — переживати за брудного та негідного. Вам відкрилася істина вищої інстанції, ваше «Я» вже знає, що щастя, таке щастя, яким його собі уявляє більшість людей, — це лише облуда, яку вам підсунули і раділи, дивлячись, як ви її обціловуєте. Щастя не в цьому, і ви тепер боїтеся визнати, що воно — саме те, чим ви так зворушливо хотіли щойно зі мною поділитися.

У голосі священика з’явилися нотки іронії, але тут-таки й зникли.

— Я зрозумів, про що ви, — промовив Андрій, — віра…

— Не віра. Віра — лише путь. Бог — ось кінцева мета цього шляху, наше щастя і, коли хочете, той самий сенс життя, який людство шукає протягом усіх тисячоліть.

Андрій хотів був заперечити, сотні відповідей стрибали на язиці, але то було все не те. Він відчував, що отець Павло має рацію, можливо, не в усьому, та багато в чому він усе ж таки правий. Але ж…

— Та це ж і не було таємницею, — сказав Андрій, — будь-яка релігійна концепція передбачає істину саме такою. Чому ж людство так вперто від неї втікає, постійно прагне зістрибнути з цього шляху? Погодьтеся, це ж безглуздя.

— Так виходить тому, що людина — створіння розумне, вона не терпить ірраціонального, вона вимагає наукового обґрунтування, логічних доводів. До того, як Єва зогрішила, людина, як вінець божих творінь, була пов’язана із Господом безпосередньо, їй непотрібно було аналізувати свої вчинки в тому сенсі, як вони співвідносяться з поняттями Добро-Зло. Людина знала, що то є Добро, через Господа і була тим щасливою. Зогрішивши і визначивши пріоритетним розум, а не безпосереднє спілкування з Богом, людина прирекла себе на страждання, тому що…

Отець Павло не договорив. Він оцінююче подивився на Андрія і запитав:

— Як ви вважаєте, у чому причина нинішнього стану суспільства? Яка визначальна якість людини призвела до всього цього? — він зробив невизначений жест.

Андрій подумав і відповів:

— Егоїзм. Людина — це суцільний егоїзм, її роздуте «Я» сприймає оточуючий світ лише настільки, наскільки він вписується в це «Я».

Священик похитав головою.

— Це лише наслідок, Андрію. Причина, на мій погляд, в іншому. Сумніви. Розум людський влаштовано так, щоб він піддавав сумніву буквально все, шукав пояснення речам і явищам лише через пізнання матеріального світу. Він і Бога хотів пізнати, не розуміючи, а радше — не бажаючи розуміти, що далеко не все піддається аналізу Його Величності Мозку та розкладається по полицях наукових законів. Звідси й постійна незадоволеність, яка нищить любов до Господа та до ближнього свого. Сумніви ростуть із кожним роком, із кожним поколінням, перш за все сумніви в Господі, адже розум потребує підтвердження Його існування, а підтвердження все немає й немає…

— А чи не переоцінюєте ви людей? Все, що ви говорите, — на рівні філософських концепцій, — заперечив Батлук, — а більшість стоїть нижче за розуміння таких речей. Тварина, якій наймиліші її природні потреби: їсти, пити, паруватися… Тільки як тварина високоорганізована, людина ховається за вивертами моральних категорій. Патріотизм, обов’язок, любов… Від часу створення світу людина думає лише про себе та своїх дітей, тобто знов-таки про продовження СЕБЕ, старанно вкладаючи в них своє світосприймання і називаючи це вихованням. Любов — загорнений у красиву обгортку егоїзм: бажання володіти, якщо це жінка; захист дитинчат, якщо людина іде воювати. А немає дітей — є прагнення самоствердитися, довести власну винятковість, домогтися влади, та чи мало що ще… Тільки останнім часом егоїзм щось здрібнився, опустився до ковбасно-горілчаного рівня.