Тінь Люцифера

— Годині о шостій заїду до вас, завезу документи та зброю.

А як тобі Наталі як жінка? — раптом запитав генерал.

Сашко, який вважав, що це питання вичерпано, не знав, що відповісти.? Якщо чесно, не сподівався зустріти в товаристві чаклуна чарівну молоду дівчину. Коли вони зі Штепою напередодні вночі приїхали до готелю, аби забрати речі та переселитися на конспіративну квартиру СБУ, Сашко не міг повірити, що дівчина приїхала разом із чаклуном. Вона була настільки чужою тут, у цій атмосфері недовіри, страху та небезпеки, яка насувалася з кожною секундою… Сашка вразила не молодість супутниці чаклуна, а те, що вона зважилася жити й працювати поруч із цією людиною. Сашкові дівчина сподобалася.

Івченко признався:

— Знаєте, Наталі мені симпатична. На відміну від шефа, вона… ну, жива, чи що. А Штепа… Я ніяк не можу перебороти антипатію до нього. Не можу сказати, чому він мені не подобається, можливо, це через його, гм, діяльність… Зовні він — сама доброзичливість. Прекрасний співрозмовник, ерудований, добре ставиться до Наталі, це відразу помітно. Але ось тут, — Сашко торкнувся грудей, — щось протестує проти того, аби він був поруч. Власне, це не роздратування чи неприязнь, а наче легка гидливість, мов зі змією: придивишся, почнеш оцінювати — і захоплюєшся її грацією та красою. Водночас не можеш позбутися відрази. І річ не в небезпеці, яка від неї виходить…

Івченко затнувся на півслові, помовчав і махнув рукою.

— Гаразд, розфілософствувався тут. Я лише хотів, щоб ви знали про моє ставлення до цього типа.

Помітив чи ні Костянтинів, що Сашко мимоволі перевів розмову з дівчини на чаклуна, але виду не подав. — Я від нього теж не в захваті, — сказав він. — Коли б можна було працювати лише з тими, хто нам подобається… У тебе все? — Так. — Сашко підвівся. — Дозвольте йти? їх не можна надовго залишати без нагляду, навіть на конспіративній квартирі.

— Чому? — зацікавлено глянув на нього Костянтинів.

— Якщо ви маєте на увазі, що чаклун може вийти з кимсь на контакт поза нашою увагою, то навряд чи, — відповів Сашко. — Я ж не дитина, перевірив. У них нема засобів зв’язку, а вийти з квартири так, щоб їх не помітили наші люди, вони не можуть. Я боюся тієї… третьої сили.

— «Хвіст» учора відрубали, — зауважив Костянтинів.

— Та все ж…

— Гаразд, — кивнув Володимир Сергійович, — можеш іти. Скажи Скрипникові, нехай зайде.

Сашко поклав слухавку на апарат, подивився на годинник, мимохідь глянув на монітор телекамери, яку було виведено на сходи під’їзду, і пішов на кухню.

Наталі варила каву.

— Питимеш?

— Давай, — погодився Сашко, сідаючи на широке підвіконня.

Вона зняла турку з плити, налила запашний напій у крихітні філіжанки, дістала з шафи баночку з цукром.

— Тобі з вершками чи чорну?

— Чорну.

Сашко замилувався плавними рухами дівчини, її темним хвилястим волоссям, зібраним у пухнастий хвіст, гнучкою фігурою, яку не могла приховати навіть мішкувата, майже по коліна, вовняна сорочка. Наталі помітила його погляд. Губ дівчини торкнулася усмішка.

— А йому? — кивнув Івченко в бік кімнати.

— Микола Михайлович не п’є каву.

Сашко взяв із її рук горнятко, ковтнув чудово звареної кави й виглянув у вікно. У дворі, який тьмяно освітлювався єдиною стоватною лампочкою, біля сміттєвих баків лінькувато копирсалися два бомжі, а в кутку, просто на капоті «Жигулів», розклала нехитру закуску трійця чоловіків, типових роботяг. Розмахуючи руками, вони про щось сперечалися. Час від часу котрийсь із них наливав у пластикові стаканчики із пляшки, яка стояла тут-таки, серед недоїдків хліба та ковбаси. Сашко знав, що з вікна однієї з квартир розташованого навпроти й трохи навскоси будинку за їхнім подвір’ям та під’їздом теж спостерігають оперативники СБУ. — Кого ти там побачив? — Наталі через Сашкове плече визирнула у вікно.

— Костянтинів телефонував, скоро повинен бути тут.

Виїхав хвилин десять тому. Що там Штепа робить?

— Він у своїй кімнаті, працює. Сашко криво посміхнувся.

— Ага, працює…

Він помовчав, сьорбаючи каву. Дівчина теж мовчала. Сашко збентежився, наче щось зробив не так.

— Про що ти думаєш? — запитала Наталі.

— Га? Та так, ні про що.

Він зустрівся з дівчиною поглядом і несподівано для себе видихнув: — Наталко, можна тебе спитати? Тільки між нами і без образ, добре?

Дівчина опустила очі й ледь помітно смикнула плечима.

— Питай…

— Скажи, як ти можеш з ним… працювати? Як ти можеш добровільно бути поруч із цією людиною? Я, як не намагаюсь, як не примушую себе, нічого не можу зробити. Щось у цьому Штепі є відразливе… Щоки дівчини зарожевіли. Можливо, вона очікувала почути від Сашка щось інше…

— Ну що ти, Микола Михайлович чудова, порядна людина.

— Ну, те, що він порядна, ніхто не заперечує. А ось щодо того, що чудова…

Сашко пожалкував, що затіяв цю розмову. Нічого не вийде, не можна було казати їй цього. Невідомо, що між ними. Сашко може відвернути від себе не лише чаклуна, а й дівчину. Проте й зупинитися він уже не міг, немов якийсь чортик смикав за язика. — Річ не в тому, що він чаклун. Зрозумій мене правильно, Наталочко. У своєму житті я зустрічав безліч людей — від президентів до індіанських жерців з Південної Америки. Тут інше… Мене не полишає відчуття, що його доброзичливість — лише маска, роль, яку Штепа грає неприродно й фальшиво. Мені здається, що він надто вже старається виглядати звичайним. А який він насправді? Оце, мабуть, мені в ньому й неприємне. Його дволикість. — Але, можливо, інше його обличчя теж не схоже на обличчя монстра, — усміхнулася Наталі. — Можливо, воно просто інше?.. Ти ж цього не знаєш?

— Отож-бо, що не знаю, — зітхнув Сашко. — А ти?

— Я… Я з ним — скільки себе пам’ятаю. Він узяв мене з дитячого притулку, виховував, піклувався про мене. Так, я знаю його. Сашко кивнув, примирливо всміхнувся й поставив порожнє горнятко на стіл.

— Дякую, чудова кава.

Він повернувся до вікна і, вдивляючись у темряву, тихо мовив:

— Пробач, не треба було мені…

— Ні, ти зробив добре.

Наталі підійшла, поклала руку на його долоню, і Сашко відчув, як тремтять її пальці. Він глянув на неї й зустрівся з теплим і трохи сумним поглядом. — Ми маємо знати, як ставимося одне до одного. Нехай це будуть гіркі знання, зате не залишиться ілюзій.

— Ти не так мене зрозуміла, Наталко, я не…

— Я все розумію, повір, — перебила його дівчина, — розумію й ціную твою відвертість. І Микола Михайлович оцінить, ти лише поговори з ним.

— Ні, ти що, сказати таке людині, з якою, можливо, доведеться йти під кулі… Я й так…

Сашко затнувся, замовк, відчуваючи брак слів, щоб пояснити їй свій стан. Як професіонал, він не мав права давати свободу емоціям — ані симпатії, ані неприязні. Невже він не зможе пояснити це дівчині, невже вона не зрозуміє? Сашкові здалося дуже важливим, щоб вона знала… — Я не маю права працювати з людиною, яку… Ну, це психологія: охоронець, який неприхильно ставиться до клієнта, підсвідомо бажає йому зла. Склалася така ситуація, що відмовитися від завдання я не можу, мене ніким замінити.

Наталі всміхнулася.

— Нічого, все гаразд. Коли б ти дійсно бажав нам зла, то цієї розмови не відбулося б.

— Я й сам не знаю, як усе вийшло, просто… просто я довіряю тобі. Можливо, це й смішно, адже я знайомий з тобою лише кілька годин, але… Іноді мені здається, що ми знаємо одне одного багато років, лише зустрілися після великої перерви, і тепер нам потрібно згадати…

Наталі хотіла щось відповісти, проте в двері квартири обережно постукали.

— Чорт, я зовсім забув! Це генерал.

Івченко пішов відчиняти, лаючи себе останніми словами.

«Що з тобою діється? Розплакався, мов панночка, розпустився. Який же ти після цього „опер“?» І раптом на півдорозі він почув чийсь м’який, трохи втомлений голос: «У тобі зараз говорила людина. Все правильно, в тій жахливій реальності, в яку ти потрапив, не дуже й важливо, наскільки ти гарний професіонал. Значно важливіше, щоб ти залишився людиною». Хто говорив це? Бог? Сатана? Здається, голос був схожий на голос Миколи Михайловича… У двері знову постукали, вже сильніше. Івченко струсонув головою. Божевілля якесь… Подивившись на монітор, Івченко переконався, що це дійсно Костянтинів, і відчинив двері. Генерал увійшов, а двоє охоронців, які його супроводжували, залишилися за дверима.