Тінь Люцифера

— Ну, що тут у вас? — запитав Костянтинів, роздягаючись.

— Поки що все нормально, Володимире Сергійовичу.

Мабуть, у голосі Івченка щось було, бо Костянтинів здивовано глянув на нього, нічого, втім, не сказавши.

У великій кімнаті їх зустрів Штепа. Микола Михайлович був одягнений у чорні штани та светр, на якому виблискував масивний золотий медальйон у формі перевернутої пентаграми. — Доброго вечора, Володимире Сергійовичу, — привітав він генерала. — Сідайте, будь ласка. Знайомтеся, це — Наталі, вона в мене і за компаньйонку, і за секретаря. Вона моя довірена особа й у курсі всіх моїх справ.

— Каву, Володимире Сергійовичу? — запропонувала дівчина.

— Дякую, не відмовлюся.

Костянтинів сів у одне з двох крісел, що стояли перед журнальним столиком, а в інше опустився Штепа. Сашко розташувався на дивані.

— Як Тінь Арімана, пройшла Київ?

— Так, — відповів Костянтинів, — за інформацією на чотирнадцяту п’ятдесят п’ять, вона була в сімдесяти кілометрах північніше Києва.

— Усе гаразд?

— Більш-менш, дякую за пораду. Адже наші військові збиралися запустити в неї кілька ракет типу С-300. Аномалія розбила сільську АТС, яку не встигли вимкнути, й зупинила кілька насосних станцій на Дніпрі та Десні. До речі, вам, мабуть, буде цікаво, в нафтосховищі, яке трапилося на її шляху, повністю розклалося вісімсот тонн бензину. Паливо перетворилося на якусь токсичну гидоту, котра вмить роз’їла п’ятде-сятиміліметровий метал танків. Зараз там працюють підрозділи МНС та вчені. Цікаво, на які сюрпризи вона ще здатна?

— На будь-які, — коротко кинув Штепа.

— Ну й гаразд. Людських жертв нема, й на тому спасибі.

— Швидше всього, й ті, що були, — звичайна випадковість. Тінь захопила їх, так би мовити, за компанію. Навіть екстрасенс, я вже не кажу про звичайну людину, — надто мала здобич — для цього монстра. Думаю, якщо на її шляху трапиться людина, вона навіть її не помітить, хоча сам ставити такий експеримент не візьмуся. До речі, я вам пропонував «погодувати» її. Не пробували?

— Звичайно, ми спробували все можливе, в тому числі й це.

Спеціальні маневрові групи виставляли на шляху Аномалії акумулятори великої ємності. Одначе вона зжерла енергію лише двадцяти трьох відсотків із них, та ще спустошила вантажівку, яку залишили військові. Нам так і не вдалося вирахувати алгоритм, за яким вона поглинає енергію. Схоже, ви маєте рацію й тут: вона «харчується» за якимось своїм графіком. При цьому спостерігається цікавий ефект: після того як Аномалія отримує чергову порцію енергії, швидкість її пересування знижується. І це, за розрахунками спеціалістів, залежить від кількості «харчів».

— Де вона зараз?

Костянтинів зиркнув на годинник.

— Якщо нічого не трапилося, то вона от-от повинна залишити межі України, — відповів він і чомусь відвів погляд.

Сашко знав чому. Відчув нещирість генерала й Штепа.

— Ви припинили «годувати» її. Чому? Костянтинів не відповів.

— Ви вирішили якомога швидше спровадити її з країни…

— Вона росте… — Голос Костянтиніва здригнувся. — її діаметр уже перевищив шість метрів і далі збільшується. Спостерігаються й нові властивості Аномалії, яких не було раніше, наприклад, зниження температури повітря в радіусі півтора—два кілометри. І чим нижче вона опускається, тим більше знижується температура. Ми… Я не маю права ризикувати своїми громадянами.

— Ви не казали мені про це.

Микола Михайлович зазирнув Івченкові у вічі.

— Чому ти не розповів про це, Сашко? Адже ти знав, чи не так?

Сам не знаючи чому, Сашко раптом образився. Наче школяр, якому вчитель зробив незаслужене зауваження.

Він знав, що докори Штепи справедливі, і, здається, саме оця його правота дратувала найбільше. Можливо, Сашкові був потрібен привід для нового спалаху неприязні? — Ви теж не розповідаєте мені всього, — рвучко кинув він. — Ви, наприклад, досі не повідомили, куди й коли ми відправляємося. Чи ви хочете отримувати інформацію, нічого не даючи натомість? — Майоре! — брутально перебив його Костянтинів, — вам не здається, що це надто круто? Сашко й сам знав, що тільки-но цей спалах минеться, він пожалкує про сказане. Він уже жалкував. І ще — він не міг зрозуміти, що з ним відбувається. Не хлопчисько вже, професійний розвідник, навчений тримати емоції в кулаці, а язика за зубами. Якщо Штепа й образився, то виду не подав. Він гмикнув, похитав головою і з усмішкою промовив: — І не дам. Не тому, що не довіряю вам. Зрозумійте, надто вже багато навколо людей, які хотіли б нам завадити.

— Масони, наприклад, — вставив Костянтинів.

Микола Михайлович кинув на нього швидкий погляд, помовчав і знову всміхнувся. — І масони теж. Але не в них справа. От ви, керівник таємної служби, невже ви нічого не зробили б, якщо б відбулося щось подібне до катастрофи над Чорним морем, нехай навіть і не у вашій країні, не в сусідній, а десь на іншому боці материка? Я не хочу, щоб хтось свідомо чи несвідомо завадив мені. Погодьтеся, якщо, не дай Бог, звичайно, Сашу захоплять, однаково хто, і вичавлять з нього все, що він знає, це буде катастрофою. Нехай уже краще…

Він не доказав, проте всі й так зрозуміли, що мав на думці чаклун. — Це жорстоко, звичайно. Але ми з вами, панове, граємо в гру, ставки в якій настільки високі, наскільки це тільки можливо.

Зависла ніякова мовчанка. Сашко фізично відчував напруження, що виникло між присутніми. Воно, звичайно, й раніше було, однак десь глибоко. Та варто було таким несхожим один на одного партнерам трохи відкритися, як воно вискочило назовні, мов чортик зі скриньки. Вірити й довіряти… Слова з однаковим коренем і настільки різні за сенсом. А Наталі? Зараз, у цю хвилину, Сашко не міг довіряти і їй. Хотів і не міг. Вона йому подобалася, це правда, проте чиєсь гидотне шепотіння вже долинало:

«А раптом у неї таке завдання… сподобатися?»

Немов відчувши, що він зараз про неї думає, до кімнати ввійшла Наталі. Вона поставила на столик тацю з цукерницею, печивом та горнятками з кавою й присіла поруч із Сашком. Івченко потайки зиркнув на неї, і його битва із самим собою поновилася. «Неможливо, щоб вона… А раптом? Ти ж про неї нічого не знаєш!..» «Не знаю, але відчуваю, що вона не грає, не буває таких гарних акторів». Та ну його до дідька! Кого вони обдурюють? Сидять, удають, що обговорюють звичайні справи, а насправді… Аномалія — ось у чому причина. Тінь Люцифера, душа демона. Енергія зла, вихлюпнута в наше життя моторошними кам’яними велетнями, котрі тисячоліттями накопичували стогони людей, які вмирали в кам’яницях інквізиції, зраду вождями цілих армій і народів, чорний дим Освенціму та брехню політиканів… Як можна залишитися людиною поряд із цим? Усіх, хто лиш торкнувся її, Аномалія, це моторошне чудовисько потойбічного світу, переробляє за своїми стандартами, втискає в душі іншу, до жаху раціональну логіку, збочені принципи, в яких, здається, вже нема місця людському теплу. Сашко здригнувся, відчувши на собі погляди Костянтиніва, Штепи та Наталі. Він не почув, як секунду тому до нього звернувся генерал.

— Сашко, ти не відповів.

— Пробачте.

Він спіймав якийсь дивний вираз в очах чаклуна. Напевне, той зрозумів стан співрозмовника. — Давайте відверто, — сказав Штепа, як здалося Сашкові, лише для того, аби відволікти від нього увагу Костянтиніва. — Як би наша акція не закінчилася, ви отримаєте всю інформацію, яка в мене є. Але не раніше. В одному з лондонських банків зберігаються матеріали, які було зібрано моїм дідом, батьком та мною. Я віддам їх вам… пізніше. Якщо зі мною щось станеться, їх вам надішле мій адвокат. А зараз дозвольте мені робити те, що я вважаю за потрібне. У свою чергу від вас я вимагаю максимальної відвертості. Нічого, жодна дрібниця не повинна від мене приховуватися. Домовилися? Трохи подумавши, Костянтинів погодився.

— Але я не знаю, що вам зараз ще сказати. Зрештою, все, що на сьогодні мені відомо, я вам повідомив. Можу лише сказати, що Рада національної безпеки вирішила поінформувати про те, що ми дізналися, спостерігаючи Аномалію, Росію та Білорусь.