Тінь Люцифера

Священик закінчив одну молитву і відразу почав нову. В його руці з’явилося причастя. Дівчина відвернулася, та Макс силоміць повернув її голову назад, і Іван Андрійович заштовхав причастя до її пересохлого рота. Дівчина виплюнула крихітний шматочок, наче він обпалив їй язика, і заплакала, бурмочучи щось богохульне вже зовсім тихо. Отець Іван був наполегливим. Перехрестивши дівчину, він знову, за допомогою Макса, поклав причастя їй до рота. І хоча вона майже одразу знову його виплюнула, було помітно, що священику поступово вдається перемагати страшного паразита, котрий оселився в її тілі. Полонянка продовжувала лаятися, плакала, однак пручалася вже не так заповзято. Чи то отець Іван не був щирий, стверджуючи, що не вміє виганяти демонів, чи то інтуїтивно йому вдалося знайти необхідний обряд і молитви, проте поступово дівчина затихала. Її дихання ставало рівним, м’язи вже не розривали мимовільні судоми, і Сашко з Максом нарешті змогли перевести подих. Нарешті дівчина смикнулася востаннє, неголосно скрикнула і розслабилася. З її носа тонкою цівкою потекла чорна кров.

— Невже… все?

Сашко приклав палець до її сонної артерії.

— Ні, жива.

У тиші, яка настала, він раптом почув її рівне спокійне дихання.

— Та вона спить! — здивовано вигукнув Баринов.

— Точно, — полегшено видихнув отець Іван і перехрестився. — Слава Богу.

Демон пішов.

Вранці біля будинку священика з’явилися непрохані гості. Сашко поклав до кишені пістолет, кивнув Баринову і попрямував до хвіртки. З ріденької „денної“ темряви до нього рушили дві постаті, що їх було погано видно в мороці. — Ти Івченко, чи що? — грубувато поцікавився кремезний тип, одягнений у камуфляжну куртку-„афганку“.

— Ну…

Сашко з цікавістю розглядав не його, а іншого чоловіка, котрий поки що стояв кроків за п’ять позаду бойовика. На вигляд йому було трохи більше п’ятдесяти. Кругле добродушне обличчя облямовувала коротка „хемінгуеївська“ борода. Незнайомець був одягнений у добротний кожух із телячої шкіри й дорогу пижикову шапку.

— Поговорити треба, — сказав хлопець, ховаючи очі.

— Чому саме зі мною?

— Ну… ти ж тут головний.

— Хто тобі сказав? Я лише охоронець.

— Не мороч голови, майоре, — роздратовано кинув здоровань, — нам усе про тебе відомо, тому не треба нам локшину на вуха вішати.

—І Ну й вирази в тебе, шановний, — усміхнувся Івченко.

—і Які є.

— Угу, відповідно до кількості мізків.

Сашко відверто збиткувався, провокуючи громила. Він розумів, що цей хлопець — пішак, „шістка“, й хотів подивитися, що буде, якщо його вивести із себе, можливо, про щось і бовкне.

Утрутився літній.

— Андрію, відійди.

— А чого він…

— Відійди, — наполіг літній.

Громило злісно лупнув очима на Івченка й неохоче підкорився. Літній наблизився, якусь хвилину розглядав Сашка, немов оцінював, збираючись купувати, і нарешті посміхнувся. — Вибачте мого,», помічника, — недоліки виховання. Йому б тільки кулаками махати.

Сашко здвигнув плечима.

— Однак він не брехав, коли казав, що нам про вас усе відомо, Олександре, — продовжував літній. — Наприклад, ми знаємо, що ваші керівники вирішили від вас відмовитися. Так, про всяк випадок. Наказ щодо вашого звільнення підписаний ще рік тому, якщо судити з дати під підписом генерала Костянтинова.

— То й що? — Івченко був спокійний.

— Ні, нічого.

Літній посміхнувся, навіщось подивився на небо і неквапливо продовжував: — Вашого начальника злякав витік інформації із святая-святих. Зараз він зайнятий пошуками зрадника й з наших ігор виведений, що й вимагалося. І щонайголовніше, ми примусили його вийти на президента. Тепер він сто разів подумає, перш ніж вам допомагати.

Старий раптом задоволено реготнув і, сяючи очицями, з удавано-іронічним співчуттям повідомив: — Бідолаха-генерал навіть не підозрює, що зрадник — він сам. Нам коштувало великих зусиль встановити однобічний псі-контакт, але тепер за необхідності ми можемо знімати інформацію просто з його свідомості, в тому числі й цілком таємну. Ми ось де його тримаємо. — Старий показав жилавий кулак.

Сашкові стало гидко. Гидко дивитися на пещене обличчя, схоже на інтелігента-лихваря, в якого з-під його добродушного погляду щоразу просвічується жорсткий вовчий проблиск. — Ви прийшли, аби зловтішатися? Мене це мало хвилює, повірте. Їдьте краще до Костянтиніва, він вас уважно вислухає.

— Та знаю я…

— Цікаво, — в’їдливо сказав Сашко. — А що, коли я зв’яжуся з генералом та й розповім йому все? Гадаю, Штепа здатен розібратися, як ви підчепили Костянтиніва і як йому допомогти.

— Та годі вам, — розсміявся літній, — це я так, між іншим розповів, аби ви уявляли собі наші реальні можливості. Але, між іншим, зв’язатися вам буде складно, бо ваш телефон СБУ відключило, невже не знаєте?

Напевне якесь збентеження все ж промайнуло на Сашковому обличчі, бо сатаніст поблажливо посміхнувся. Ледь-ледь, куточками вуст, але так, щоб Сашко цю посмішку помітив. «Цікаво, — подумав Івченко, — а про Макса вони знають? Хто він і звідки? Навряд, інакше цей тип не втримався б від того, аби не ляпнути своїм поганим язиком. До того ж вони знайшли б можливість підставити Макса його начальству. Ні, Баринов для них — темна конячка. Це добре». — Я прийшов до вас зовсім для іншого, — сатаніст змінив тон, у його голосі пролунала запопадливість. — Я хотів би поговорити про нашу е-е-е… знайому.

Серце тенькнуло. Ось воно. Сашко підозрював, навіть напевно знав, для чого прийшли ці люди, і чекав на цю розмову. Чекав і боявся її. Він внутрішньо напружився, намагаючись не зрадити себе. Ніяк не можна було показувати свої страх і хвилювання. А він боявся за Наталі, боявся до крижаного ознобу.

— Ну?

— Як ви розумієте, дівчина в наших руках.

Старий допитливо глянув Івченкові в обличчя й запитав:

— Ви нічого не хочете мені сказати?

— Ну? — одноманітно повторив Сашко.

— Не робіть вигляд, що нічого не відбувається, адже нам обом відомо, як усе є насправді.

— Припустимо, — кивнув Сашко, — і чого ж ви хочете?

— Домовитися.

— А хіба є про що?

— Не іронізуйте, це вам не личить.

— Ви вважаєте, що у вас це вийде? — примружився Івченко. — Гадаю, між нами не може бути жодної розмови.

— Ну чому ж, — заперечив літній.

Він замовк, копирсаючи сніг носком черевика, потім підвів голову й рвучко запитав:

— Ви хочете отримати свою кохану назад?

Сашко відвів погляд.

— Звичайно, хочете, і мені про це відомо, — кинув сатаніст. — І це цілком можливо, повірте мені.

— Вам? Повірити?

Сашко вдавано розсміявся. І раптом йому стало абсолютно байдуже, як він виглядає перед цим типом, що виражають його обличчя, погляд, жести. Йому було байдуже все. Окрім Наталі. — Ну гаразд, — повільно мовив він, — що ж я повинен для цього зробити?

— А хто вам сказав, що ви маєте щось робити?

— Не вважайте мене за ідіота.

— Та що ви, я й не думав. Що ви скажете, якщо ми повернемо вам дівчину в обмін на ваше слово негайно поїхати звідси. Будь-куди. Звичайно, разом із нею. Жодних перешкод. Я також обіцяю не переслідувати вас. Не тому, що я такий добрий, моя віра виключає такі категорії, просто ви нам нецікаві. Сашко мимоволі облизнув сухі вуста. Він зрозумів, що сатаніст не бреше. Успіх сам йшов йому до рук. Успіх? Ці люди благодійністю не займаються, просто Сашко їм заважає, і вони вирішили укласти з ним угоду.

— Забирайте дівчину і їдьте звідси. Удвох.

— А Штепа?

Сатаніст скорчив гримасу:

— А Штепа нехай залишається, якщо хоче. Він із нашого кола. Він викрав інформацію, котра не належить нікому з нас особисто, і тепер… пішов проти тих, хто вважав його своїм братом. Це страшна людина, Сашко, в нього нема моральних принципів, він нікого не пожаліє. Ви його просто не знаєте.